Це є місто — мерехтіння вогнів - Дев'ятко Наталія

Спочатку кольори...

Погляд Світлани проштрикував серце як шампур, психолог зіщулилася.

— Але кому все це треба?

— Я не оракул і не знаю, хто за цим стоϊть та чим це закінчиться. Чи закінчиться... — раптом ϊϊ мова набула зловісноϊ пристрасті: — Та щоночі на місто падає дощ із чорних стріл, і можна побачити багряно-чорні і сріблясто-блакитні промені-вихори.

Наче чорнота вдарила крилом у віконне скло, й Ольга підхопилася.

— Я відчуваю, ви боϊтеся, але бажаєте бачити і знати. Підете зі мною? — Світлана підвелася, простягаючи Ользі руку.

Тремтіли ніжні довгі пальці.

Психолога також била дрож.

— Так, я піду.

Вони зачинили кабінет і вийшли на вулицю.

Холодно миготіли колючі зірки, дув крижаний вітер — йому було байдуже, що ще не скінчився вересень.

Спочатку Ольга не бачила нічого особливого, та потім з ϊϊ очей ніби зсунулась мара: бруківка і стіни будинків зробилися майже прозорі, а людські постаті набули чіткості і кольорів. Вона озирнулась, і в тінях будинків роздивилася Світлану — полиски ліхтаря перетворили обличчя гості на жахливу маску.

Несподівано з-під землі вирвався багряно-чорний промінь, й Ольга опинилася в його серці. Вихор миттєво відлетів, а дівчина залишилася непорушною.

— Не підходь, відпусти мене, — одними губами шепотіла вона, бо Світлана уявлялась ϊй страховиськом із кошмарів.

Ольга повільно відступала, очі ϊϊ палали безумством.

Вереснули гальма яскраво-червоного "мерседесу", пролунав глухий скрик, удар, і дівчина впала на асфальт.

На місці трагедіϊ відразу зібрався натовп. Викликали "швидку". А Світлана стояла непорушно, вона знала, що Ольга померла, бачила, як сяюча постать підіймається до неба.

— Темне місто у місяця оці

Нагадає про дня поховання.

І прославлене в пісні світання

Не здійметься над стягами ночі,

— тихо проспівала вона. — Я так і не змогла вберегти тебе. Пробач мені, подруго.

Дівчина ще раз глянула на тіло Ольги, біля якого вже утворилася чимала юрба, і на водія, котрий лінькувато виправдовувався, що не помітив пішохода.

Вона розвернулась і повільно пішла геть, а назустріч ϊй поспішали люди з сірими німбами над головами, жалюгідні та тьмяні. Перехожі відсахувалися й несвідомо звільнювали ϊй шлях: завдяки тіням ночі і неяскравому світлу ліхтарів жінка видавалася ϊм то грізною чорною богинею, то пекельним жахом, то гордою орлицею з розпростертими крилами.

Почався дощ із чорних стріл відчаю, і стріли падали, проштрикуючи дахи і стіни будинків, потрапляючи в серця людей, які невловимо змінювалися від ϊхнього дотику.

Із розчахнутого вікна вилетіли спотворені луною слова:

Це є місто — мерехтіння вогнів.

Відображень закатованих днів,

І притулок для тьмяних тіней,

Покалічених гарних ідей.

І ніжна музика пісні перелилася через підвіконня на вулицю, але ніч примусила ϊϊ замовчати.

А невидимий дощ все не скінчався і не скінчався, та жодна стріла не насмілилась торкнутися Світлани, яка зникала у темряві.