Перебите крило - Гуцало Євген

Дениско вже проснувся і стежив за ним із ліжка розширеними, журними очима. Ось за батьком зачинились двері, прогупало в сінях, прогупало надворі, та зразу ж — двері знову відчинились, уже раптово, і батько — усміхнений, якийсь такий радісний, наче то й не він — вродився на порозі й закричав:

— Лелеки повернулись!

Дениско якусь мить лежав іще, бо не втямив, які це лелеки могли повернутись, а потім зненацька схопився та й, босий і роздягнений, гайнув надвір.

Притулившись одне до одного, на хаті сиділо двоє лелек. Дениско затанцював, мов несамовитий, закрутився, закричав щось. Такий був радий, що вони повернулись. А потім став зненацька, бо запримітив: у батька зосереджене й заклопотане обличчя.

— Тату,— спитав,— а чого це вони повернулись?

Бо й справді, як могло статись, що дітей своїх провели у вирій, у чужий світ, а самі — сюди? Невже задумали зимувати? Але ж лелеки ніколи не зимують на батьківщині, вони люблять тепло.

Батько не відповів Денискові — либонь, і сам не знав, що могло статись. Приніс із хліва драбину, приставив до стіни й поліз нагору Дениско стежив ізнизу — полякаються лелеки чи ні. Проте лелеки й не думали лякатися. Сиділи одне коло одного, здригались довгі шиї, і в тому, як птахи тримались, відчувалася їхня беззахисність.

Батько взяв лелека під одну пахву, лельку — під другу та й отак спустився з ними донизу.

— Тату, навіщо ти їх узяв? — допитувався Дениско, в якому все стислось від передчуття чогось невідомого, лихого.— Хай би сиділи на хаті...

— Подивимся, що з ними сталось, чому не полетіли.

У сінях він узявся обмацувати лелек. Раптом пальці його затримались на лельчиному крилі, ніби натрапили на невидиму перепону.

— Помацай і ти, Дениску...

Дениско торкнувся й відчув пальцями чималеньку ґулю.

— Хтось перебив їй крило,— сказав батько,— от вона й не змогла полетіти у вирій.

— Але ж у селі вона літала! — скрикнув Дениско.

— В селі-то літала, а чужий край — це далекий край, от і не змогла здолати шляху, от і назад повернулась.

— А лелека чому повернувся? В нього цілі крила...

— Ех, сину, сину! — зітхнув батько.— Цілі крила, а любить він її, вірний своїй лельці, тому й зостався з нею. Не залишив напризволяще в горі й біді.

— Що ж ми тепер?..

— А що? Доглядатимемо. Коли лелека не залишив у нещасті свою лельку, то ми теж не зоставимо.

Заніс батько птахів до хати, а сам подався на роботу. Присмирнілий Дениско всівся на ослоні і, ледь-ледь дихаючи, намагався не спускати погляду з птахів. А вони, либонь, зрозуміли, що лиха їм не заподіють — зовсім не відчували страху. Дениско накришив хліба, й вони поклювали. Налив у мисочку води, й вони випили трошки. Дениско й зовсім звеселів: ну, тепер не пропадуть, коли не бояться.

І тут до хати зайшов Олег Кочемас. І тільки переступив поріг, як у Денисковій голові блискавкою майнуло: це ж він перебив лельці крило, отоді, коли дрючком кинув!

— Ачогоцети лелеку хаті тримаєш? — запитавОлеп— Вони що, у вирій не полетіли?

Денискові од гніву відняло мову, що й слова не може сказати.

— Е-е, мабуть, ти приручив їх, бо не бояться нічого. Дениско ж і язиком не в змозі ворухнути.

— Вони так і зимуватимуть у хаті, еге ж? Тоді Дениско вибухнув гнівом:

— Зимуватимуть, авжеж, зимуватимуть, бо ти забув, як лельці крило перебив?

— Я? Перебив? — так і побілів Олег.— Коли це було? Він уже й не пам'ятав, коли це було!

— Геть ізвідси, коли ти такий! — закричав Дениско. Лелеки злякались, підскочили до вікна, ніби хотіли через

шибки вискочити надвір. Олег Кочемас постояв трохи, далі хутенько повернувся і щез.

Дениско залишився в хаті. Птахи вже заспокоїлись, посідали коло печі й сиділи. Коли це знову заскакує Олег.

— Чуєш,— каже,— віддай мені обох, чи хоч одного, я сам доглядатиму.

— Віддати ? А вони твої? А ти здатен доглянути ? Здатен тільки нашкодити, ось!

Увечері батько переніс птахів до повітки. Звісно, можна б випустити, щоб на волі ще трохи політали, та холодом війнуло, негодою.

Так і зимували вони всю зиму—то в хаті, коли холоднішало, то в хліві коло корови, коли відпускали морози. З Олегом таки помирився Дениско, хоч і не хотів, та надто вже часто прибігав той і допитувався про лелек: а як там крило, а може, їсти щось принести, то він миттю. Видно, справді переживав хлопець, що заподіяв лиха лелекам. Та й, коли подумати, випадково все сталось. Так що Дениско хоч і не простив, але помирились вони.

А з настанням весни одне лиш турбувало Дениска: залишаться на їхньому подвір'ї лелеки чи, скривджені, полетять шукати собі краще пристановисько?

Потепліло, потяглися в небі перші ключі перелітних птахів. Настав день, коли вони з батьком винесли своїх лелек надвір. Батько тримав лелека, а Дениско — лельку.

— Ну! — скомандував батько, й вони обоє підкинули птахів угору.

Лелеки важко замахали крильми, ніби намагалися здертись угору, а далі все легше й легше почали злітати... Дениско сміявся від радості, батько теж сміявся. Лелеки нікуди не подались, вони опустились на хату і взялись походжати там, як і минулої весни та літа походжали. Ось лелька наблизилась до гнізда, скубнула там якусь галузину, поправила її.

— Ура! — закричав Дениско.— Вони зостаються! Батько теж закричав "ура!", навіть картуза свого підкинув угору.