Дорога - Гриневичева Катря

То він люто мене тоді зненавидів.

Прийшли-смо до Ворохти, заладували нас на колій для худоби: як вагон рухне, де хто стоїть — повалиться, голови діти порозбивали чисто...

У Станіславі розділили між нарід арбату з румом, а в Будапешті файно-смо полуднували.

На Мораві то були цегольні, на чотири і більше поверхів: покоїв ніби не було ніяких, йно такі клітки з патиків, на цеглу — все одна клітка понад другу. Не мож було сісти у тій клітці, йно відразу лягати. Такий капур у тій цегольні був, що тут поставиш сніданок, а там вже згори нош паде. Як придивитися, то та моравська вош червона, лабата, а злегонька ходить. Як уночі впаде на лице, то гей половина хруща — зараз ся християнин пробуджує. Ой, як ми там бідили, як біди-и-ли!

Не було де дранки визолити, аж шиї людям нечисть пооб'їдала...

Ми були на третім вершку, а на четвертому були мадяри. Світла ніякого не мож було світити, лазить одно почерез друге, не раз, бувало, заблудить напотемки. Дуже собі недобре мадяри починали... А як умре дитина або старе, то лежить на ковбках поміж павутиння, вмерле і живим, поки не пригадають ховати.

— А де ж ділася худоба, Маріє?

— Ті, що були з худобою, стояли у полі, на поріччині. Над водов, над тов, фіри поставали. Боже, як пішов дощ!

Похитала головою з пристрасним жалем:

— Ходили коло нас тоті моравці пильно, як коли жиди. Все своє: продай худобу, бо не на добру дорогу вибираєшся! Як навтямилося людям слухати й бідити, попродавали за що-будь, аби руки розв'язані.

— Що ж далі?

Потягнулася банно і говорила в простір, притишено, як жахливу повість над веретеном:

— За далекими горами є таке кружальце, і бараки у тім кружальці побудовані, як трунви, що в одну двіста людей поміщається. З бараку горів не видно, бо по сім боці мрич, а по тім боці, від Тиролю, як на Петра, так на Різдво – сніги ніколи не злазєють. В долині се кружальце водов прудков опущене, щоби наші не тікали. Що раз була чутка за утоплеників і багато з розуму зступало. Се місто писалося — Вольфсберг.

Змовкла, постояла хвилину серед вітхненної грози — і поволі простягнула руку з шиткою під світло лампи. Рух сей був як дороговказ, за яким я побачила витягнені у безконечність простори, значені слідами отвертих ран, повикривлювані тіла мерців під плотами незнаних хат... І ще бачила я дні та ночі народу, що в сумерках гірких сліз для побід далеких доконуються, і хрести Голгофи розсипані по чужих землях, над прудкими водами лиснючі...

[1] Zimmercommandant – кімнатний управитель (Прим, автора).

[2] Південний Китай є... в долинах рік і на рівнинах. Надзвичайно плодюча земля (нім.).