Шурганів хутір - Мінович Олександр
А морозива, давай по три пачки… кожному… і води з сіропом з автомата.
– Ех, жалко вужів не стало – всіх виловили.
Галя прийшлася Шурганам, немов своя, неначе вродилась на хуторі. До праці беручка, запопадлива, у мові дотепна. В перший же день, за старим сільським правилом, схопилася до сходу сніданок готувати. Правда, говорила трохи незвично: "хвутбол", "хвіранки", "тю на тебе!", однак таким навіть внесла привід для потіхи, дала можливість язики почесати, посміятися злегка. Оскільки не зобіжалася, то цим тільки підняла собі ціну, поваги заслужила.
Коли старший син трохи натішився своїм оженінням, трохи одійшов від солодкого забуття – вернувся до задуманого. Зібрав сім'ю на нараду, став тлумачити, що в голові засіло й не давало спокою:
– Треба нам справжнім ділом зайнятися. Стільки живності маєм, стільки поля, рук робочих, хлопців, що сили не знають куди діти – і цим не вмієм вдало розпорядитися, заробляти, гроші добрі мати.
– Колгосп свій закладемо? Чи може банк лучче грабонути? – їдко вставив Юхрим.
– Нема чого насміхатися… банк… колгосп… Вислухайте спочатку… У нас три корови, дві телички, які от-от телитися зачнуть і доїтися стануть. Буде все добре – скоро ще приплід матим. Молока – залийся, хоч цілий день пий, не вип'єш. А можна продати, і гарно продати.
– Хто його тут купить?... В кожного по селах своя корова в дворі? За безцінь хіба що? – заперечила Лікора.
– В селах не куплять, чиста правда, а в Києві – піде, зоглядітися не встигнем. Тільки не молоко… Воно дійсно сильно не потягне. А от сир робити – це штука гожа. Можна піднятись. Я готувався, дешо вивчив. В армії мені один грузин розповів, шо воно й до чого, то я записав на всяк випадок, думав згодиться. Вони у себе там споконвіку сири варять. Не така вже й важка наука. Візьмемся й піде, мов із маслом. Від кожної корови літрів зо тридцять в день можна мати. А це, як з усіх – літнього дня сто п'ятдесят буде. З літра молока вийде двісті грамів сиру, от і порахуйте.
– Ну розбагатієм, і шо? Шо нам від цього, – насмілився Гриша.
– Моторолєра хочеш?... "Верховину"?... таку як в директора вашого… або тєліка цвітного?... А Галі куртку справим кожану, щоб додому поїхала, і всі ахнули, щоб і в їхньої головихи такої не було… Мотоцикла купим… з каляскою… в Київ поїдем, наче білі люди, може в цирк, або навіть в ресторан… Шо погано?
– Та нас зацапають, не встигнем і сісти в той мотоцикл. Спитають: де гроші взяли? Обуржуїлися?... заїлися?... в капіталісти подалися?... Таких розумних багато було – знаєш куди поділися? – вирішив пострахати Юхрим, хоча очі його блищали, видно, пройнявся синовими планами.
– Київ великий – не сцапають, а гроші, скажем, родичі на весілля подарили. Хто їх зведе-порахує? Мало там шо, скільки вони нам передали-перепили? Я вже над цим мозкував – не докажуть.
– А чим кормити корів будемо, це ж скільки всього треба? – сумнівалась Лікора.
– Нема за шо переживати. Сіна в лісі, навколо дальніх боліт, коси, хоч на ціле село, туди ніхто не забирається – далеко. На зиму буряків заготовим, трохи своїх, а трохи купим, а ще краще обміняєм на сироватку, її в нас не буде куди дівати, а людям для свиней згодиться. Аби тільки ви хтіли вертітися і взятися разом до діла, а там, побачите, вигорить, точно вам кажу, не сумнівайтеся.
– Сироватку я знаю, кому збути. На Старояблунській в Бучі один чоловік візьме, питав мене колись на базарі, – включилась Лікора, неначе згоджуючись вже зі старшим сином.
– Я підписуюсь, – захопливо Галя, мабуть бачила вже на собі куртку-шкірянку.
– І ми, – хором хлопці-школярі. Тільки ж дивіться, не вбманюйте, сказали моторолєра, знать моторолєра, все шоб по-чесному.
– Боюсь я… ой боюсь, якби чогось не вийшло. З властю в такі ігри грати – собі дорожче. Ну, але молоді, та й час ніби вже не той – спробуйте, чим, як то кажуть не шутять. Може й вигорить… – майже згодився найстарший з Шурганів.
Перші спроби, наче в тій приказці про млинці, вийшли невдалі. Прийшлось сир курям викинути. Однак, як щось робиш, то тому й вчишся. З другого-третього разу пішло. Спробували – самі язиком зацмокали:
– Хе! Не гірше магазинного… Такий продукт піде за милу душу. І сметану не мішало б на продаж пустити – нам її стільки не треба.
Завертілася машина…
По черзі то Лікора, то Галя в супроводі Пєтюлі вирушають на київську електричку, хлопці-школярі підвозять сумку велосипедом. Хто вдома залишився, той свою роботу робить – доїть, цідить, варить-місить, віддушує.
В столиці виходять на Борщагівці, йдуть до ближніх багатоквартирок і там, у дворі, гендлюють. Хтось з жінок продає, а Пєтюля здаля наглядає, виторг забирає, аби продавщиці менше грошей при собі мали, коли хтось причепиться.
Для меншого ризику виробили правила: весь товар при собі не тримати, щоб у заздрісні очі не кидався, а підносити по мірі реалізації, якщо ж міліціонер випадково нагряне – відкупатися, хабаря не жаліти – п'ятірку сунути в лапу не вагаючись.
Спочатку міські хазяйки ставилися до сиру з недовірою, незвично, щоб таке у дворі продавали. Сметана ще куди не йшло, а сир – з таким раніше не стикались. Проте розпробували і відбою не стало. За якийсь часок, дивись, і сумка порожня. Постійні покупці з'явилися, стали наперед замовляти, декому з вигідніших, які більше брали – в квартиру заносили.
Пройшло трохи часу – Шургани придбали меншим синам моторолера. Гриша з Колею гасали на ньому не злізаючи. Стали вечорами пропадати на гульках, дівчат катати. Моду таку завели: посадять між собою гарну дівчину, обнімуть з усіх боків і летять бучанською вулицею на заздрість ровесникам. Старшокласницям біля школи хвацько пропонували:
– Ей, мала, ходи прокатаємо з вітерком!
Учобу закинули. Восьмого й дев'ятого класу вистачило. Дальше вчитися не захтіли, на роботу не йшли, вважали, що все рівно скоро в армію заберуть. А поки що вдома є чим зайнятися. На дальньому лісовому болоті сіно косять-звозять-складають, коло худоби пораються, в городі копаються – моторолер відробляють.
Галя чекала первістка, покруглішала, в Київ їздити перестала. Лікора обхажувала її, немов дитину малу, не давала нічого до рук взяти:
–Ти, доцю, бережися, важкого не бери, як треба – мене клич, посидь-полеж, без тебе впораємся.
Юхрим посміхувався:
– Невістка, наче пані стала, ач, як свекруха впадає, внука не діждеться. Але то добре, будем мати ше одні робочі руки і Пєтюлю не заставлятимуть біше податок за бездітність платити.
Коли жінки обсілися новими клопотами, мусив найстарший з синів Шурганів сам їздити в столицю торгувати. До певної пори не мав з продажем жодних проблем. Дільничий інспектор отримував інколи свою мзду, покупці знали, коли й куди виходити за товаром, скільки платити. Тільки, здавалося б, встигай виторг рахувати. Проте ж, ні. Прийшла неочікувана спокуса, кажуть де гроші – там завжди й вона.
Запала на Пєтюлю міська молодичка з грайливими очима, начебто жінка якогось міліцейського начальника. Вертка, вродлива, улеслива, так вміла підійти, зловчитися-підкотитися, що рідко який чоловік міг би встояти, а тут – коли вдома жінка вагітна, коли з рідною жінкою не до любощів, то й поготів. Як можна відмовитись? Хутірський кавалер і піддався.
Між ними вже давно щось проскочило. Гнучка, неначе вербова лоза, Оксана, яку в дворі всі звали "майорша", проходячи повз Пєтюлю кидала на нього зазивним поглядом, загравала:
– Ей, чорнявий, шо по чом у тебе?
– Як для кого, для такої кралі може й за так, шось найдеться.
– Нє, я задаром не хочу, ти в тридцять другу квартиру принось, а там розберемся.
– Такій кадрі чом і не занести.
– Не кадрай, не закадрив ще. Ух! Очі твої циганські!
Як і просила, заніс їй в квартиру свій товар молочний. Не встиг поріг переступити – таке шаленство завертілось, голову зірвало. Не змовляючись кинулись в обійми, обсипали жаркими поцілунками, задушились-забились в чомусь бестямному-непідвладному, немовби пожираючому зовні й знутрі. Зійшлися такі дві гарячі натури – якби їх енергію у вибух вкласти – цілий квартал у повітря міг би злетіти. На хвилину передихали – і знов кидались в обійми. Такою пристрастю охопило, мовби в огонь шпурнуло.
З того разу і дня не проходило, аби не зустрілися. Пєтюля готовий був і торгівлю свою кинути, але ж тоді приводу не було б в місто їздити та до майорші в квартиру заходити. Старався швиденько розпродатися і до Оксани, знову поринути в огненне шаленство.
Якось в перерві між любощами у тридцять другій квартирі вигледів Пєтюля фотокарточку за склом у серванті:
– Чоловік напевно твій? Майор, міліціонер, я думав жартують. Шишка, мабуть?
– Шишка. В главку працює.
– Не боїся, шо порве нас?
– Нє-а. Хай він боїться… чуть що покину і все… я вже йому так колись заявляла. Не хоче, щоб йшла. Але й не може нічого – нехай терпить.
– А мене?... Зітре ж в порошок, як попадемся.
– Чого маєм попастися?... Носиш мені молочку, інколи чайком пригощаю… хто може більше побачити, а язики почешуть і перестануть, якби доказів не було.
За рік Шургани зуміли добре свою справу наладити й заробити гарні гроші. Придбали кольоровий телевізор, на щастя світло до хутора було проведене, змайстрували прибудову до хати, обновки купили для жінок, задумали гроші збирати на мотоцикл з коляскою, а може й навіть на машину, якщо все піде за планом.
Відомо однак – людина задумує-планує, а якась дрібничка рушить ті задумки, наче діти будиночки з картону, підставляє підніжку, немов гравцям на футбольному полі.
Такою підніжкою виявилась майоршина сусідка. Теж накинула оком на гарного хлопця, який розвів торгівлю коло їхнього будинку. Пробувала підхід до нього знайти, але взаємності не відчула. Тільки заздрість до Оксани зародила. Тій, бачите, все, а їй нічого, начебто, ми з іншого тіста зроблені.
Потершись раз-другий біля хлопця, не витерпіла, зірвалась, знайшла привід – до сметани причепилася:
– Щось вона в тебе кисла, і розбавлена наче. Хіба таке можна людям всовувати, совість треба мати, ще й за такі гроші.
Пєтюля на провокацію піддався:
– Не бери, як не підходить. Хто тебе заставляє? Кисла їй… розбавлена… другим не кисла, ніхто претензій не має. Іди в магазин – купи собі, яка на тебе дивиться, а від мене одстань і не підходь більше.
