Апостол безсмертя - Бердник Олесь

Було багато розмов, вигуків, статей, академічних заяв. Було чималенько погроз змоделювати процес інтуїції. І все таки, я вже залишався байдужим до тих слів. Щось в мені змінилося, щось якісно трансформувалося.

Одного разу я йшов вулицею Києва, довкола плив людський натовп і котився гомін. Все було, як завжди. Та я зненацька відчув, збагнув, чого мені не вистачає.

Мій погляд впав на вітрину універмагу. Там стояли манекени. Модерні хлопці й дівчата з пап’є-маше. Вічні усмішки, завчені жести. Жахлива статика, неможливість що-небудь змінити. Все буде довіку так, як звелів модельєр.

І я зрозумів, що в науці є така небезпека. Статичність програми, первісного імпульсу. Ми повинні вичерпувати заданий імпульс до безконечності, хоч, може, він веде нас до тупика. Ми змушені користуватися результатами експерименту, поставленого з допомогою того чи іншого пристрою, хоч, може, той пристрій дає нам сигнали, змодельовані архаїчним ступенем знання. А найголовніше — серед лавини машин і кіберів людина залишається незмінною, вона лише однобічно загострює свій інтелект, а в інтуїтивно-етично-чуттєвій сфері поступово деґрадує, бо повністю покладається на раціональний аналіз кібернетичного світогляду.

Гриць замовк. Назустріч нам простувала група туристів. Чулася транзисторна музика, веселий сміх. Попереду йшов худорлявий провідник — сван, вів за повід коня, на сідлі було приторочено кілька рюкзаків. Туристи, побачивши нас, закричали, загомоніли. Віталися, спантеличено оглядали Гриця, дівчата обпікали його сласними поглядами, а він не звертав увагу ні на кого, йшов далі по стежині незворушно, урочисто, ніби поруч нікого й не було.

— Ей, хлопче! Тебе, може обікрали? Чи не потрібні кеди? У нас є дві пари зайвих?

— Йому не треба, — знизав я плечима. Він звик босоніж!

— А харчу? Може треба підрубать? Га? А то твій товариш на анахорета схожий? Чи не йога ти десь в печері видовбав? Га?

— Ха-ха-ха! Сміялися туристи і гірські долини гралися луною реготу.

Група зникла за поворотом, знову настала мудра тиша, я наздогнав Гриця і він, глянувши на мене з м’яким усміхом, глибоко зітхнув і вів далі свою оповідь.

— Далі сталося так, що я покохав. Вона вчилася на філологічному, писала гарні вірші, опублікувала книжечку. Я відчував у її поезії те, чого не вистачало мені — прагнення в світ трансцендентного, позачуттєвого, єднання з невидимим, невідчутним, небувалим, подолання бар’єру особистості, обмеженості індивіда, замкнутості в лабетах інтелекту. Чудові дні, вечори. Мені здавалося, що я, нарешті, знайшов жаданий синтез. Він у поєднанні закоханих, які вливають до спільноти свого чуття неповторний нектар окремішнього досвіду. Я раював, відчував себе на сьомому небі…

А потім — удар!

Ми каталися взимку на ковзанах. Я провалився під кригу. Валя кричала від жаху, людей близько не було, я не міг вибратися на лід. Тіло моє затерпло, я відчував, що втрачаю свідомість. Вії змерзалися, перед очима було сліпуче марево і потворне обличчя коханої дівчини. Саме так: чомусь воно мені видавалося тоді потворним.

Не знаю, що далі було. Хтось надбіг, хтось кидав дошки, витягав мене. Потім "швидка допомога", лікарня. Проте було пізно. У мене одібрало ноги. Параліч. Два роки лікування не допомогли. Я став інвалідом. Мені дали пенсію. Приходили хлопці, дівчата, розважали, втішали. Радилися зі мною, аякже. Голова в мене працювала добре, я міг допомогти багатьом дисертантам, стати в пригоді колишнім колегам. Потім відвідини рідшали. Громадські доручення були виконані, дивитися на розбитого паралічем товариша не хотілося, я й сам добре розумів це — тому не дуже розчарувався, коли знову залишився самотнім.

Ще кілька разів приходила вона. Валя. Сумно дивилася на мене. Зітхала. Інколи не знала, що сказати, переглядала книги на поличках, вмикала сто разів переграні магнітофонні плівки. Зрештою зважилася. Дивлячись страдницькими невинними очима десь вбік, вона сказала:

— Грицю, я маю тобі сказати щось важливе…

Я удавано весело засміявся і відповів:

— Не треба, Валю. Не треба, дівчинко. Навіщо мучити себе, змагатися з етично-моральним комплексом, який в нас виховали наші батьки, хоч самі ніколи не прислухалися до нього. Ти хочеш покинути мене? Так ти давно це зробила…

— Я? — театрально сплеснула вона долонями і ображено глянула на мене ангельськими очима. — Коли? Адже я завжди з тобою…

— Так, так. Фізично ти тут. Але душа твоя вже давно в іншому місці. Я бачив. І ждав твоїх слів. Мені вже не буде боляче. Прощай…

— Грицю, зрозумій же…

— Все гаразд, Валю. Це справедливо. Навіщо тобі нетранспортабельний чоловік? Та й який чоловік? Пень! Для кінофільму це ще сяк-так, щоб показати дивовижну вірність, а в житті… Ні, ні, не гризи свого серця, йди своїм шляхом, шукай собі пари…

Вона пішла. Назавжди.

І все ж таки я брехав. Мені було боляче. Неймовірно боляче. Весь світ тріснув наді мною і посипався дрібними скалками на моє серце, на нерви, на оголений мозок, травмуючи, калічачи й без того покалічену душу.

Не хочу далі говорити про відчуття. То був морок, безнадія, яма. Дні, місяці, роки. Я намагався віднайти в своєму новому стані бодай якийсь смисл, хоч уламок глузду. Знав, читав про героїв, про терпіння, про незвичайну віру. Але все те годилося лише тоді, коли людина приймала самоцінність життя, біологічного функціонування. Я ніколи не вважав життя самоцінністю. Воно було для мене шляхом пізнання, пошуку, боротьби. А тепер, в непорушності, яка боротьба? Які пошуки? Навіщо обтяжувати собою світ, людей, близьких чи далеких, які повинні віддавати свій повноцінний час нікчемному каліці? Тим більше, що я відчув — хвороба моя прогресує, вже віднімалися руки, я почав погано розмовляти, для мене найняли няню, яка прибирала в кімнаті, мені було тяжко і соромно. Інколи хотілося виповзти з ліжка, добратися до вікна вивалитися на асфальт — кімната була на шостому поверсі, череп розлетівся б на друзки. Але навіть такого кроку я не міг зробити, не вистачало сили.

Мені було вельми цікаво слухати Гриця, я все не міг второпати, до чого ж тут його особиста трагедія і ті незвичайні здатності, про які він натякнув спочатку, але рюкзак нарізав мені плечі, хотілося трохи спочити і напитися води. Я зупинив його і жестом запропонував присісти. Він глянув на моє спітніле обличчя, згодився, допоміг розв’ючитися. Доки я умивався біля потоку й жадібно ковтав прохолодну воду, Гриць сидів під віковим осокором, прислухався до шелесту листя. Я повернувся до стежини, сів на камені, попрохав продовжити розповідь.

— Те, що сталося далі зі мною, — вів далі Гриць, — стверджує прадавню мудрість: людина коваль власного життя. І молот і ковадло у кожного є. То — наша воля. Ми звикли плисти в течії узгодженого суспільного життя. Ми здобуваємо фах, житло, можливості. А коли щось зникає — ми розгублюємося, втрачаємо віру в себе. А міра всього — сама людина. Це знали ще древні. Якщо є який-небудь сенс у житті, то він повинен бути не в зовнішніх можливостях, хоч значення оточення ніхто не буде заперечувати. Проте, головне — внутрішнє визначення мети і воля до дії. Ви скажете те, що спочатку думав я — що може діяти каліка, непорушний пень, прикований до ліжка? А справа в тому, що я звик бачити дію поза собою і забув, що в кожного приховано у власному єстві корінь і ядро будь-якої дії — наш дух, наш розум. І якщо втрачено одну можливість дії — дух може віднайти десять, сто інших…

Слухайте ж, що сталося далі. Одного разу няня мені принесла, як заведено, пошту. Я переглянув газети, почав читати журнали. В одному популярно-науковому часописі здибав цікаву статтю про лікування голодом. В ній переконливо обґрунтовувався механізм самообмеження, користь голодотерапії, викладалася теорія і практика лікування.

Я подумав: мені нічого втрачати. Геть сумніви. Зрештою — це вихід навіть в разі негативного результату. Згасну і все. Власним зусиллям задму хиткий вогник життя…

Не буду втомлювати вас описом того, як це сталося. Скажу лише, що вже на третій день я відчув — шлях обрано правильно. В перші два дні тіло вимагало їжі, а на четвертий наступило незвичайне полегшення. За тиждень я почав підніматися на постелі, краще розмовляв. На десятий день я спустив ноги на підлогу. Вражена няня принесла мені милиці, допомагала дибати по кімнаті, плакала від зворушення.

Через два тижні я вже самотужки ходив попід стінами, потроху розробляв біцепси. Пив лише воду і чай з медом, заварений лікарськими травами. Щодня робив гімнастику і обтирання водою. Після трьох тижнів вийшов на вулицю, гуляв у Ботанічному Саду, обнімав стовбури дерев, плакав від щастя, що можу знову дивитися в ясне небо, дихати запахом дерев, гладити шорстку кору дуба, милуватися неповторною красою квітів.

Минуло вісім тижнів. Я повністю вилікувався. Повністю — ви розумієте? Я почав входити в нормальний ритм харчування, знову поправився. І тоді пішов до лікарів. Вони були вражені, спантеличені. Проте збагнули все, коли я їм розповів, як вилікувався.

В інституті мене зустріли ревом захоплення. Дехто опускав донизу очі. Дарма. Моє щастя покривало собою всі образи, всі розчарування.

Мене відновили на роботі, дали три місяці відпустки, щоб я міг повністю прийти в себе, нагуляти сили, досягти "потрібної кондиції", як висловився мій шеф, люб’язно усміхаючись.

Я вирішив побути на Карпатах. Перед тим зустрівся з Валею. Вона була заручена, вже готувалося весілля. Проте, моя колишня кохана мала сумовитий вид, в очах у неї блищала сльоза.

— Навіщо ти мене покликав? — шепотіла дівчина, кусаючи краєчок хустинки. — Щоб завдати болю? Щоб відомститися?

— Яка ж помста, Валю? — здивувався я. — Адже ти обрала свій шлях? Ти щаслива?

— Не смійся! Я була щаслива з тобою. Доля посміялася з мене…

— Валю, — зважився я, — хочу тобі відкрити свою таємницю. І якщо ти збагнеш…

— Яку таємницю?

— Найбільшу. Лише для цього я покликав тебе. Інакше не посмів би… Якщо збагнеш — тоді що нам доля і її примхи?! Ми самі будемо ткати власну долю. Я відчув це і вірю в небувале…

— Це щось феєричне, ірраціональне, — крізь сльози усміхнулася вона.

— Говори ж…

І я розповів їй все, що горіло в моїй душі, на що я зважився в ті знаменні дні, коли повертався від непорушності до життя…

— Ти збожеволів, — з острахом сказала Валя, вислухавши мою палку сповідь. — У тебе вивихнутий мозок.