Пригоди Ледащика - Дімаров Анатолій

Він і почервонів би, коли б хлопчиком був, а так тільки вусиками поворушив.

"От,— думає,— як пощастить повернутись додому, завжди свою маму поважатиму та слухатиму".

Аж ось і бджолина мама перед ним.

— Ти чого на спині лежиш?

— Мене з вулика хочуть викинути! — заплакав Ледащик.

— За віщо?

— Він працювати не хоче! — загули навколо Бджоли.— Він мед дарма їсть!

— А-я-яй! — аж головою похитала матка.— І тобі не сором неробою бути!.. Ну, добре, дайте йому якусь іншу роботу, може, він таки одумається та справжньою Бджілкою стане.

Ледащик і подякувати не встиг, як матка уже дальше пішла.

— Уставай,— сказали тоді оті дві Бджілки,— та вибирай собі вже сам роботу. Можеш вулик підмітати, можеш комірчини будувати, а не хочеш — лети нектар на квітах збирати та до вулика носити.

Задумався Ледащик. Підлогу підмітати він і вдома не хотів. Комірки будувати — теж не легка справа. Але й нектар не легше збирати. Спробуй, політай туди та сюди! А тут іще й Шершень тебе підстереже...

— Бр-р-р! — аж здригнувся Ледащик, пригадавши, як ледве врятувався від Шершня.

— А легшої роботи немає?

Лише перезирнулися здивовано Бджілки. Відколи вони на світі жили, ще такої Бджоли ледачої не зустрічали.

— Ще можеш сторожем бути.

— Сторожем! Сторожем! — закричав зраділо Ледащик.—Там нічого робити не треба, тільки у дверях стояти!

Так і став Ледащик сторожем. Дали йому списа з зазубринами, поміж інших сторожів поставили.

— Пильнуй же,— сказали,— щоб жоден ворог до вулика не забрався.

А Ледащику що! Бачить, що сторожів і без нього багато, сперся на спис і куняє собі на сонці, гав ловить.

Коли чує:

— Тривога! Тривога!

Вся сторожа до дверей кинулася, списи грізно наставила. Виглянув Ледащик і аж присів від страху: прямо до вулика злющі Оси летять, виють від люті.

Налетіли вони на сторожу — і закипіла січа! Крила тріщать, списи об списи стукотять, зрубані голови додолу котяться. Уже не одна Бджілка мертва лежить. Та як не насідають Оси — не вдається їм до вулика пробратися. А Ледащика вже й слід прохолов. Списа кинув, вгору на стільники подерся, від страху нічого перед собою не бачать.

— Ой-йой! — кричить.— Рятуйся, хто може, бо Оси всіх поїдять, порубають!

Коли це хтось басом до нього:

— Ти чого кричиш?

Отямився трохи Ледащик, аж перед ним якась незвичайна Бджола. Товста-претовста, ледве по стільниках повзе.

— Ти Бджілка? — питає Ледащик.

— Пхі, Бджілка! — аж скривився новий знайомий.

— Я — Трутень!

І губу товсту закопилив.

— А що ти робиш?'

— Я нічого не роблю,— відповів пихато Трутень.

— Я тільки мед їм та дрімаю.

В Ледащика аж дух забило від заздрощів. "От би мені отак! — подумав він.— І навіщо ота вреднюща Ромашка мене Бджолою зробила? Піду, скажу, нехай або на Трутня переробляє, або додому відводить".

Довго повзав Ледащик, доки Ромашку знайшов. Вона якраз у комірці була, медок складала.

Вислухала Ромашка й погодилася.

— Добре,— каже,— зроблю тебе Трутнем. Тільки дивися, щоб потім не каявся!

— Не покаюсь. Роби скоріше.

Набрала Ромашка трохи пилку, обсипала ним Ледащика.

І став Ледащик Трутнем.

Повзає по стільниках, медом об'їдається, пергою закушує. Потовстішав, погладшав, аж вилискує весь, а розлінувався так, що й ходити зрештою розучився. Бджоли його штовхають, ледарем обзивають, а йому хоч би що! Навіть додому не проситься, бо тут і зодягатись та умиватися щоранку не треба.

Аж ось і осінь прийшла.

Повіяли холодні вітри, полили дощі, зів'яли всі квіти, Бджілки все частіше поверталися додому без меду. Прилетять, крильця змокрілі обтрушують, на Трутнів сердито поглядають.

— Доки ми оцих дармоїдів годувати будемо? Так вони всі наші запаси поїдять, нічим буде й перезимувати.

І почали всіх Трутнів ловити та з вулика викидати.

Викинули й Ледащика. Гепнувся він прямо в калюжу, ледве на сухе вибрався. Вода з нього біжить, вітер до кісточок пронизує, зуб на зуб не попадає.

Бачить Ледащик, що вже вечір надходить, ось-ось холодна ніч настане, і почав Ромашку гукати:

— Бджілко Ромашко, порятуй мене!

Прилетіла Ромашка.

— Чого ти кричиш?

— Я до вулика хочу! Я меду хочу!

— Ні,— сказала Ромашка,— до вулика тебе ніхто вже не пустить, і меду тобі не дадуть. Ти проледарював усе літо, так за що ж тебе медом годувати?

— Я більше не буду! — тремтить Ледащик.— Я не хочу Трутнем бути, зроби мене знову Бджілкою!

— Гаразд,— погодилася Ромашка,— зроблю тебе Бджілкою. Тільки вже не до вулика, а додому полетимо.

І полетіли вони додому.

Через садок, понад лісом, аж на оту галявину, де Ледащик уперше з Ромашкою зустрівся.

Тільки вони сіли на травичку, Ромашка й каже:

— Заплющ очі.

А потім:

— Тепер розплющ.

Розплющив Ледащик очі, коли він уже не Бджілка, а хлопчик. І навколо не осінь, а літо стоїть. Сонечко сяє, вітерець лагідно повіває, пташки весело щебечуть.

А де ж Ромашка?

Подивився на всі боки Ледащик, немає дівчинки. Тільки на тому місці, де Бджілка сиділа, Ромашка цвіте. Голівка біленька, листячко зелене і похитується тихенько. Наче до Ледащика киває.

І так жаль стало Ледащику розлучатися з Ромашкою, що побіг він додому, узяв заступ, викопав обережно квіточку і пересадив її у горщечок.

Тепер Ромашка у нього на віконці росте.

А хлопчика вже давно перестали Ледащиком звати.