Лови - Мирний Панас

Ого-о! Ще година, й поїзд прибуде, а з ним і моє щастя приїде,— мовив він і позіхнув. "Лягти поки що прикорнути",— подумав і ліг.

Перед його закритими очима заходили легкі та щасливі думки. Вона там з веселою подругою щебече, а він тут з проїжджими возькається. "Милії гості! несподівано ждані! Пожалуйте! пожалуйте!.. несіть мені мій почот і славу…"

VІ

— Ваше благородіє! — роздалося над його вухом.

Він кинувся; перед ним, мов верства, витягся десятник.

— Бід Хвольсона посланець прибіг. Каже-говорить: два пасажири якісь приїхали, заперлись і не хотять себе назвати.

Його очі загорілися. Слава Богу!

— Хто там? Всі за мною,— гукнув він,— побігти до жандармського ад'ютанта! Через півгодини вони були в гостиниці в Хвольсона.

— Де? В якому номері? — гукає він, брязкаючи шпорами.

— В осьмому,— відказує номерний. Підійшли до номера. Він стукнув.

— Одчиніть!

— Хто там? — почувся голос з-за дверей.

— Одчиніть!

— Йди до чорта!

— Одчиніть, а то буде гірше.

— Не одчиню.

— Бий двері! — розсердився він.

Чорний, як циган, десятник примчав з дровітні дубову довбню, підійшов і, замахнувши, гепнув в двері. Загуло, наче грім, по коридору, посипалася глина, вапно.

— Бий дужче! — гукає він.

— Раз! — знову гепнув десятник. Затріщали пази в дверях, одна дошка вгнулася в середину.

— Два! — скрикнув він удруге. Полетіли тріски в хату.

— Три! — двері розскочилися.

В хаті було темно, тільки крізь шибки вікон виднілося чорне небо з блискучими зорями та по улицях ліхтарні миготіли.

— Світла! — першим стрибнувши в номер, скрикнув Костенко.

Принесли свічку й за нею повходили всі. Посеред хати стояв високий та бравий чоловік в офіцерській одежі, а біля його, наче лебедонька біла, Орися.

Жандармський ад'ютант глянув на Орисю, мугикнув і промовив:

— Ну, с такими преступниками мне нечего делать, вручаю их вам. До свидання!

— Бач, який! Дурив мене: казав — з города поїду, та й збрехав! — граючи очима, промовила до його Орися.

А він, як стояв, так і посунувся! Якби не піддержав його десятник ззаду, певно, розбив би собі об долівку голову.

На другий день по всьому городу, наче в барабан били, гомоніли люди про ті лови. Одні насміхалися, другі жалкували. А ввечері в городському садку стояв такий гармидер, що й музики не чутно.

Аж ось між купою людей, на стежці до двірця, показався Костенко під руку з своєю Орисею. Він був чогось трохи блідий, а вона, склонившись на його плече, обводила приязно всіх очима.

— Та й збрехали ж знатно! — промовив хтось, і всі витріщилися.

— Ну, кому б таке плести? — дивувалися городяни, любуючись, як вони в парі не пішли — поплили під дворець.

— То все ті злочинці. Доїде ж він їх тепер, доїде! — хвалилися його заступники. Та не вгадали: від того часу Костенко більше не ходив на лови. Незабаром його зробили поліцмейстром.