Маленька Ляпутета (Дитинство Марії Заньковецької) - Багряна Анна

І уявляла, ніби вже виконує на сцені ролі знедолених Шевченко-вих героїнь.

На вихідні та у великі храмові свята Марію відпускали до тітки Саші. її чоловік був неабияким любителем українських народних пісень, тож не дивно, що в домі Маркевичів, як і в домі Адасов-ських, часто збиралася молодь і звучали хорові співи, р

Була в тітки Саші одна надокучлива знайома — Киріакія Потапівна. Вона мала славу непе-ревершеної пліткарки та затаєну злобу на весь світ. Якось Марія вирішила її обдурити. Разом із кількома подругами вбралася в чорний чернечий одяг, прийшла до цієї самотньої злої жінки, дістала ладанки та іконки й почала читати молитву. Киріакія Потапівна повірила, що перед нею справжні черниці, й щиросердно висповідалася перед гостями, розповівши про всі свої гріхи. А хитрі дівчата потім ще довго сміялися зі старої брехухи.

Перед літніми канікулами Вербицький вирішив поставити в пансіоні казку "Дочка Кощея". І Маня надзвичайно майстерно зіграла роль сирітки, яка заблукала в лісі. Маркевичі, які прийшли подивитися на свою племінницю, були захоплені її талантом.

— От якби віддати її до театральної школи при Петербурзькому імператорському театрі! — такою думкою поділився з дружиною Олександр Іванович.

— Боже збав тебе сказати про це Костянтину, —тихо відповіла на те тітка Саша.

Скандал у родині Адасовських почався тоді, коли Манечка, приїхавши додому на канікули, вирішила створити домашній театр. У порожній коморі вона самотужки облаштувала сяку-таку подобу сцени й запросила на безкоштовну виставу глядачів — своїх подружок, їхніх молодших братиків та сестричок. Маня грала вже добре знайому їй роль Антігони — доньки фіванського царя Едіпа, яка через велику любов до батька пішла на страшну саможертву...

Але, як на біду, у найдраматичніший момент вистави до комори принесло бабу Сухондиху.

Побачивши панську дочку з обличчям, вимазаним у крейду, розпатлану й закутану в простирадло, та ще й почувши, як та голосить і вигукує якісь дивні слова, стара няня злякалася й погукала господарів.

Власне, скандал у родині Адасовських почався тоді, коли Манечка впевнено заявила своїм батькам:

— Я хочу бути актрисою!

Така зухвала доньчина мрія страшенно розлютила зазвичай поміркованого повітового суддю Костянтина Костянтиновича.

— Як ти смієш мріяти про таке заняття? Хіба не знаєш, що актор — це професія сороміцька й негідна людей дворянського походження, що жінка на сцені — це вкрай непристойно?! — кричав на доньку.

— Тату, мені подобається грати на сцені! — не здавалася Марія.

Проте Адасовський був категоричним:

— Нізащо в світі я тобі цього не дозволю. Запам'ятай: іще ніхто не ганьбив нашого знатногороду штукарством та блазнюванням. Тож я тебе прошу по-доброму: назавжди викинь оці дурощі зі своєї голови!

Тоді, не в силах більше стримуватися, дівчинка гірко заплакала. І, можливо, сімейний скандал тривав би й далі, якби не поміщиця Качицька, котра вряди-годи навідувалася до Адасовського в нескінченній справі судового позову на своїх дітей.

— Ро-зо-ря-ють! Ро-зо-ря-ють! — схлипуючи й зойкаючи, безупинно лементувала з порогу ця старомодна пані з напудреним волоссям і завішеним вуаллю обличчям.

І повітовий суддя, на якийсь час забувши про доньку — з її мріями та норовливою вдачею, уко-тре змушений був вислуховувати емоційну оповідь старої про те, як її рідні діти надумали відібрати в неї все до решти — землю, сад, будинок із усіма родинними реліквіями, у тому числі роялем і репродукціями картин відомих російських

художників...

Марійка залишила батька у вітальні наодинці з цією нестерпною поміщицею, а сама вийшла на подвір'я. Якийсь час замріяно дивилася в далину —ніби прагла відшукати десь там власну невідворотну долю.

— Однак я стану актрисою! — сказала раптом уголос — сама до себе. її сльози вже висохли. У глибині очей знову з'явилося сяйво.

Недарма кажуть: заборонений плід — найсолод-ший. Тож, коли Марійка повернулася до пансіону, відчула, як її захопив якийсь аж надто могутній вихор творчості. Вона невтомно вигадувала нові ігри та п'єси, продовжувала ставити імпровізовані вистави, з великим успіхом граючи в них сама. її голос, здавалося, став ще більш співочим, а рухи —розкутішими та природнішими.

— Я буду актрисою, — повторювала собі пошепки, щовечора вертячись перед старовинним люстром у вітальні пансіону. — Я гратиму в справжньому театрі.

Тоді наспівувала відомі з дитинства народні пісні, супроводжуючи свій спів пластичними рухами. Або ж підходила ближче до власного відображення та зосереджено вдивлялася в нього. Марійка вкотре уявляла себе котроюсь із Шевчен-кових героїнь, впускаючи ті складні, емоційно виснажливі образи до серця. А потім намагалася відтворити — самими лише очима, що колись, ще в п'ятирічному віці, здавалися їй надто темними — весь біль та усю глибину переживань оспіваних Кобзарем кріпачок.

— Я буду актрисою, — підморгуючи сама собі, спиняла рукавом гарячі сльози наймички, покритки чи дівчини-тополі...

Та вже за мить до мрійниці поверталася звична жвавість і дотепність.

Хтось із подруг захоплювався нею, хтось потай їй заздрив. Але ж так буває з кожним, хто має високу мету в житті та Божу іскру в серці. Головне —не боятися жодних забобонів і заборон. А Марійка буле не з лякливих.

Знову приїхавши додому на канікули, дівчина навмисне пошила собі таке вбрання, яке носила стара поміщиця Качицька. Відшукала в материній скрині старомодний капелюшок і вуаль, що, певно, зосталася ще від прабабці. Напудривши волосся та вбравшись у такий незвичний костюм, вона підійшла до порогу й щосили загукала скрипучим голосом:

— Ро-зо-ря-ють! Ро-зо-ря-ють!

Тоді заохкала, почала плакати та нарікати на своїх дітей. '

Почувши знайомий лемент, Адасовські вийшли до вітальні й привіталися з "поміщицею". А та продовжувала свою нескінченну пісню:

— Ро-зо-ря-ють! Мої рідні діти! Вони хочуть відібрати в мене все — землю, сад, будинок, усі мої заощадження й речі! Ро-зо-ря-ють!

Дівчинка так майстерно увійшла в роль старої поміщиці, що ані Костянтин Костянтинович, ані Марія Василівна не змогли одразу впізнати своєї доньки.

— Шановна, я вже не раз Вам казав, що Ваша справа безнадійна! — вигукнув розлючений Ада-совський. — Адже всі матеріали, на жаль, свідчать проти Вас! Вибачте, але я не маю часу зараз спілкуватися з Вами.

І тоді Маня не втрималася й розреготалася, зриваючи з себе вуаль, скидаючи старого капелюха. Господарі дому навіть не знали, як їм реагувати на такий несподіваний доньчин вибрик. * А одного разу вона утнула ось що. До її старшої сестри Ліди нагодилися свати, але Ліда саме поїхала до Ніжина. Мані страшенно не хотілося, аби її рідну сестру забирали з дому якісь чужі люди. Але що могла вдіяти?.. Марія Василівна пішла на кухню давати розпорядження щодо святкового обіду, а Маню залишила з гостями — аби та їх забавляла. Годі й казати, яким було здивування пані Ада-совської, коли, вертаючись до кімнати, вона почула крізь двері гугнявий голос Пріськи, доньки сільського псаломника, яка розповідала Лідиним сватам про кількість зібраних яєць та спечених паляниць. Але, відчинивши двері, господарка побачила, що роль Пріськи насправді виконувала... її молодша донечка.

Манечка вийшла надвір. Сонце поволі ховалося за високі липи й, здавалося, от-от упаде до ставу.

Крізь відчинені двері вітальні дівчина чула схвильований голос матері — Марія Василівна все ще вибачалася перед гостями за доньчину витівку...

Історія людини в історії людства

Марія Заньковецька (псевдонім вона взяла від назви рідного села Заньки) стала видатною актрисою українського театру. Уперше вона вийшла на велику сцену 1882 року — в ролі Наталки у виставі за п'єсою І. Котляревського "Наталка-Полтавка". Відтоді почався її театральний успіх. Вона працювала в найпрофе-сійніших українських трупах разом із відомими діячами театру М. Кропивницьким, М. Старицьким, М. Са-довським, П. Саксаганським, І. Карпенком-Карим, брала активну участь у становленні нового українського театру, який неодноразово представляла в Петербурзі.

У своєму репертуарі Марія Заньковецька мала понад Ю ролей. Це і Харитина з п'єси І. Карпенка-Карого "Наймичка", і Олена з п'єси М. Кропивницького "Глитай, або ж Павук", і Галя з п'єси Т. Шевченка "Назар Стодоля" та багато інших. Кожну роль актриса переживала по-особливому драматично, всім своїм щирим серцем. І публіка завжди захоплено стежила за її грою.

Перед талантом Марії Заньковецької схилялися голова уряду УНР Симон Петлюра, видатні російські письменники Лев Толстой, Іван Бунін, Антон Чехов, композитор Пьотр Чайковський.

Одного разу їй запропонували блискучу кар'єру в Росії, але вона відповіла відмовою й додала: "Україна" — надто бідна, аби її покинути". Заньковецька до останніх своїх днів була свідомою українкою й навіть не допускала думки про те, що може зрадити своїх героїнь.

Марія Заньковецька стала першою, кому було присвоєно в Україні звання народної артистки республіки. Усе життя вона віддала театрові, сприяла постановці нових п'єс, допомагала матеріально українським діячам, проводила велику просвітницьку та громадську роботу.

"Для мене театр — перш за все й після всього —храм... Я не можу грати те, чого не розуміє серце", —сказала якось видатна актриса своїм сучасникам.