Віконце - Васильченко Степан

Закричала, залементувала.

Днів зо три не можна було дати ради дитині. Капризувала, плакала, їсти не хотіла, далі помалу вщухла. Залягла на піч і майже звідти не злазила. Та й чого? Дивитись на оті осоружні стіни з брудними візерунками од патьоків чи на отой нудний годинник, що геть павутиною, як наміткою, заснований, що давно вже мовчить чогось, як мертва голова. Вгорі, на другій стіні є, правда, друге віконце — півтори шибки, та з його тільки й видно, що над самим вікном гнилий чийсь баркан. Та й не достати туди! А вова осміліла тепер, ходить по хаті.

Згадувала братика, жалілася: "Братику мій милий, братику мій любий — так мене вова била, так мене била, і мама била, і тато бив,..". Плакала.

А далі й про братика забула, про все... В хаті ніч та й ніч.

Нема веселого, нема радісного, нема ясного нічого в світі.

Сохла дитина, як травина. І мама, і суворий тато ніби лагідніші стали. Питалися:

— Що тобі, дитино моя?

Говорить не хотіла, очі від їх одвертала.

— Хоч би вже вмирало або що...— почула колись Маріка.

Думала: "Хай... дарма".

З печі раніш не видно було плям на стіні, не видно було набридлих речей у хаті. Далі — очі звикли до темряви — бачили найдрібніші плями. Щоб не бачить — далі в куток ховалась.

Капало а стріх, гула скрізь вода. Синє сміялось небо. Під стріхами зацвірінькали горобці..

Весна...

Вдома, як і завжди в будні, не було ні тата, ні мами. Маріка сиділа на печі, мляво одівала свою безруку й безносу ляльку збоку, сама лягла горілиць, склала ручки на грудях. Сама не знала, чого почала плакать. Якісь слова невиразні, невідомі їй, пекучі, жалісні миготіли їй у головці, а сльози котились все рясніші й рясніші.

Аж за вікном щось:

— Цвінь-цвінь...

Стрепенулась, підвела голову.

Причулося:

"Бурку-ку-ку, сестро моя, бурку-ку-ку, вийди сюди".

Замиготіло в очах, синє, золоте, червоне... Забилося, так забилося серце. Раптом здалося Маріці, що в неї крильця. Самі стрепенулись, несуть.

Схопилась, злетіла з печі до віконця, до дверей, до тієї шибки, що вгорі, по стіні дертися... Бігає по темній хаті, метушиться, аж піт на ній виступив.

Надибала качалку, за качалку — тарах по віконцю, випихає солому. Задихалася, ні, несила, хоч би ж щілинка!

Глядь — а в темних затулених шибках, як у дзеркалі, все там — і брудна стіна у плямах, і нудний годинник у павутині, і той осоружний тапчан... А з-під тапчана... Ой!.. Вона лізе за спиною.

Крикнула, зомліла.

Прийшла вова, вибрала Маріці очі.

На ранній весні, коли вже дерево зеленими горобчаками обсіли пуп'янки, Маріку вивели на двір. Сліпеньку.

Побачило її сонце, так і шугнуло на неї золотим промінням:

"Моє маленьке!.."