Люди та зорі - Радутний Радій

Води було мало — по коліна. Коли десь у хащі почувся шум, тріск й зверху впало щось таке... ну, приблизно з ровер завбільшки, але темне й кругле. Впало просто на Алекса — він йшов попереду. Й крикнути не встиг! Ну, поки я стояв, рота роззявивши, Нік та Роджер порізали його з автоматів. Не насмерть, правда — втік.

— А... Алекс?

— Що Алекс... Хто ж вціліе, коли на голову падае п'ять тонн м'язів та хітину. З'істи його, звичайно, не встиг, але... Тихо!

Він зненацька зупинився й трохи присів. Зліва в очереті щось ледь чутно шелеснуло. Потім тріснуло й зашипіло. Чоловік метнувся вбік. Велике темно-брунате тіло ляснуло об воду поруч. Тріск пострілів злився з вилясками води. Людей відкинуло й залило, поки молодший відкашлювався, старший вже стояв з автоматом напоготові поруч. Стрибунець зник.

— Ти його вбив?

— Чорта з два! — роздратовано відгукнувся стрілець. — Дусь причаївся, сволота!

Вітер тихо шелестів очеретом, невеличкі хвильки пробігали по чорній поверхні води. Продзижчала якась комаха. Чоловік нервово обводив поглядом очеретяні хащі.

— Здаеться там, — тихо прошепотів його товариш.

Очерет затріщав зовсім не там, куди він вказував. Десантник блискавично розвернувся й примружив очі. Струмінь полум'я, чи, радще, розпеченого до плазми повітря, зніс хащі, підняв хмару пари, зачепивши воду, й разширився над особливо густими заростями. Глухий, сповнений муки й болю рев почувся звідти. Вогнений клубок викотився на берег, мало не підім'яв під себе людей, метнувся в один бік, в другий і завмер. Засмерділо горілим м'ясом.

Зв'язківець втомлено потер лоба й вимучено посміхнувся.

— Неймовірно! — захоплено прошепотів його товариш. — Оце він такий, пірокінез?

Чоловік буркнув щось ствердне.

— Але не можна ним зловживати, — додав він по паузі й поморщився від наростаючого головного болю. — Все, пішли додому.

Він впевнено розсунув руками очерее. Другий зв'язківець, весь час оглядаючись, рушив слідом.

— Десантник?

— Та який з мене десантник? — безтурботно засміявся Юр Хелл. Зв'язківець.

— Угу, — буркнув сивий сухорлявий дідок. — Всі ви тут — зв'язківці, транспортники, енергетики. А дома — десантник, розвідник! За ящерами ганявся, стрибунців голими руками давив, на стоніжок взагалі уваги не звертав...

Юрій делікатно промовчав.

Та вас за сотню кроків можна відрізнити! — розпалився дідок. — Ви ж наче пружини, скручені, торкни рукою — й відлетиш! Ви ж небепеки чекаете на кожному кроці, кожний об'ект оцінюете спочатку з точки зору його безпечності, а вже потім все інше! Без автомату або лазеру поруч з ліжком заснути не можете!..

"Що це з ним?" — здивовано подумав Хелл.

— А тут ще й пірокінез! Я б того розумника, що вигадав вам ті операціі робити, самого спалив! а тобі часто палити доводилось? зненацька спокійнішим голосом запитав психолог.

"Чого це він так раптом полагіднішав? Еге, ось в чому справа! Це ж тест! Якщо зараз зірвусь, почну вихвалятись, або ж, навпаки, скажу, що зовсім не стріляв — пертись мені на операцію, а значить ще з місяць після прильоту нудитись десь в лабораторіі..."

— Та доводилось кілька разів, не дуже приемна штука.

— Голова не боліла? — Хелл аж занепокоівся під уважним поглядом психолога.

"Оце тобі й дідок! Здаеться, гіпноз пробуе. Але дзуськи!"

— Боліла трохи.

"Відповідай спокійно. Хе-хе, хлопці, не на того напали!"

— Ну ладно, давай-но ще тести покрутимо, — психолог кивнув в бік крісла з великим шоломом на спинці. — Здаеться, все в тебе нормально.

Так воно й виявилось. Вже після виконання всіх формальностей Юрій зайшов до начальника відділу реабілітаціі. Той сидів у глибокому кріслі перед комп'ютером й щось уважно читав на дисплеі. З того, як поспішно він вимкнув дисплей, Хелл зрозумів, що то була його особиста справа.

— Ти не хочеш залишитись? — зненацька, без підготовки запитав начальник.

— Анітрохи! — засмівяс Хелл. — Досить. Я свое відвоював.

— Хіба це війна!.. — зітхнув начальник. — Це так, прогулянка...

Хелл скривився, але змовчав.

— ...але мені здаеться, що ти повернешся.

— Це ж чому?

— Бачиш... Ти згадай, що сказав психолог — "кожен десантник"...

— Я не десантник!

— Майже десантник. Зв'язківці, між іншим мають трупів більше, ніж десантники. Так от, цитую далі. Десантник — це могутне тіло, чудова реакція, постіна готовність до бійки, до доротьби — все одно з чим чи з ким, — здатність стріляти з всього, що хоч віддаленно нагадуе зброю й вбиватьи всим, що може вбивати, включаючи власні руки. Десантник — це зразок істоти, максимально пристосованоі для боротьби за виживання. Десантник звик до неі, він просто не уявляе, що можна жити без постіного усвідомлення небезпеки.

Але це добре, це просто-таки чудово на неосвоеній планеті, а не дома.

А на Землі багато людей уявлення не мають ні про яку небезпеку, не відчувають погляду на потилиці, спокійно заходять в ліс чи в воду, всього-навсього перевіривши іі на радіоактивність. І не тримають автомат напоготові. Й ножа не носять за халявою...

Хелл почеровонів.

— Ти ж знаеш, мабуть, що було кілька випадків, що десантники... ну, як би це сказати...

— Знаю. Але ж я пройшорв тести!

— Що тести... Ось, дивись! — він натис якусь кнопку.

Щось чорне й волохате безгучно впало на стіл поруч з Юріем. Той зреагував миттю — злетів у повітря, крутнувся й вдарив незнайому істоту черевиком. Нога прорізала повітря. Наступний удар зніс би голову начальнику, але захисне поле м'яко відштовхнуло Хелла.

— Заспокійся! — начальник вимкнув поле, істота зникла. — Бачиш? Ось тобі й тести.

— Що це? — цілком спокійно запитав Юрій.

— Ще один тест. Оцей волохатик — всього лишень голограмма. Нормальна людина відсахнулась би, придивилась, абощо. А в тебе типова реакція десантника — спочатку знищити невідоме, а вже потім розбиратись. "Волохатика" ти вдарив раніше, ніж він до кінгця спроектувався, а оскільки з цього нічого не вийшло — ти цілком інстинктивно спробував знищити причиину появи небезпеки — тобто мене. Добре, що не вдався до пірокінезу.

— А якби вдався?

— Тебе звідси не випустили.

— Он як!

— Саме так! — в голосі начальника забринів метал. — Сам колись через це пройшов. Ти розуміеш, що буде на Землі, якщо такі-от ходячі вогнемети будуть плюватись полум'ям з кожного приводу! Там і так неспокійно.

— Звичайно, звичайно. Але ж я пройшов тести.

Начальник зітхнув.

— А, по-моему, ти повернешся. Я сам колись не вірив. Потім все-таки повернувся, потрапив на Весту...

— Куди?!

— На Весту. Чув про таку планетку?

Хелл трохи розгублено кивнув.

— То, пробачте, це... це у вас звідти? — він кивнув на обрубки ніг, що ховалися у гніздах великого крісла начальника.

— Звідти... — неохоче пробурчав той. — Ну, добре, досить про це. Щасти тобі!

Хелл машинально попрощався й, хоча все йшло нормально, до самого приземлення перебував під враженням тіеі розмови. І навіть вражаюча картина відокремлення човника від орбітального комплексу та проходу атмосфери не змогли його розвіяти.

З похмурим виглядом вийшов він з ангару космопорту й лише помітивши захоплені погляди кількох підлітків, трохи посміхнувся — все-таки, що не кажи, а десантник є десантник. Хоч і зв'язківець.

Але відчуття було трохи дивним. Три роки, мало не з самого початку контракту, Юрій мріяв про перший свій крок після повернення на рідну планету. Ця мить снилася йому безліч разів, ввижалася в мареві отруйних випарів чужих боліт та смертоносних хащ. А тепер...

— Таке враження, наче літав кудись на екскурсію! — пробурчав він сам до себе. Й плюнув.

Його не зустрічали. Родинні зв'язки значно ослабли в наскрізь технократизованому суспільстві, й рідких відеосеансів було цілком досить для підтримання теплих стосунків. Друзі — хто за минулі роки розлетілись по всій планеті, а дехто й далі, хто був весь час зайнятий, та й, чесно кажучи, менш за все Хелл хотів зіткнутися зараз з постарілим знайомим. Перехожі теж майже не звертали уваги на десантника в парадній формі, що трохи розгублено зупинився на перехресті.

Невисокі, однакового розміру й форми кущітяглися вздовж пластикового тротуару. Машинально Хелл тримався подалі від них.

— Ви — Юрій Хелл? — хтось нерішуче торкнув його за плече. Хелл здригнувся й повільно — "Це Земля, а не невідома планета, не смикайся!" розвернувся.

Й зустрівся з несміливим поглядом блакитних очей.

— А я — Селена Руткевич! — заявила дівчина.

"Гм... Що за дівча?" — подумав Юрій. Саме так — не дівчина, не жінка — дівча. Невисока, світловолоса, одягнена в прості сіренькі штанці та смугасто-білу блузку — одним словом нічим не примітна істота. Та було в іі погляді щось таке, що викликало в Хелла дивне відчуття якогось неспокою.

— Дуже приемно, — машинально відповів він. Й трохи розгубився, не знаючи, що сказати далі.

Дівчина теж помітно збентежилась.

— Ой, вічно я не з того починаю! — ніяково посміхнулась вона, одночасно намацуючи щось в невеликій сумочці. — Я... Тобто мене... Ну, коротше, ось!..

Селена простягла десантнику в кілька разів складений аркушик. Посміхнувшись, Хелл взяв записку, розгорнув й здивовано підняв брови писав його давній приятель Серж, колишній однокурсник.

"Привіт, Юр! — починалась записка. Випадково взнав, що ти прилітаеш. Й зразу подумав, що податись тобі зараз нема куди. Так що слідуй прямо за ціею особою, що передала листа й потрапиш до мене. Зразу кажу — не пошкодуеш. Одне з найкращих місць на Землі — заповідник — буде в твоему розпорядженні. Отже, рушай!

Серж."

Він склав записку й знову поглянув на дівчину.

— Прошу за мною, — посміхнулась вона. — Тут недалеко.

Відмовлятись було незручно, та й — Серж мав рацію — податись було нікуди, тож Хелл махнув на все рукою й рушив за Селеною. Вони зайшли за ріг й опинились на стоянці.

— Прошу, — дівчина зупинилась біля невеликого катеру на повітряній подушці. — Оце наш транспорт. Трхи незвичний, так? Але в лісі на колесах не дуже не покатаешся.

— То ви прямо там і живете? — здивувався Хелл. — Справді, на таке лише Серж і здатен — затягти таку гарну дівчину в глухий ліс.

— І зовсім він не затягнув! — засміялась Селена. — Сама напросилася. І не такий там уже й глухий ліс. Серж там головний еколог, працюе вже три роки, а я — помічник, зовсім недавно. Але ліс мені більш подобаеться, ніж оце...

Дівчина повела рукою навкруг.

Катер мчав по широкій бетонній смузі, що тяглась від одного краю обрію до іншого.