Сім воріт - Захарченко Олена

Навіщо їх у коробочці два?

Дві смужечки.

Дивилася на той тест, поки в очах не пішли якісь плями.

Смужечки не зникли.

На холодильнику, в дівок – яскраві прикольні фотки, причеплені магнітами. На столі в кухні – немитий посуд і колекція порожніх пляшок різної, цікавої форми. В одній – в'яла квітка. Пахне кавою, дезодорантом і цвілими стінами.

Софію нудило з того часу і до самої смерті, як тільки винюхувала десь щось схоже на запах мокрих стін чи плісняви.

Прийшла додому і сіла за піаніно, бренькати одним пальцем.

Не думала про дитину, відчувалось тільки, що сама хвора, що в ній якась страшна пухлина, яка буде їсти її і, врешті-решт, висмокче всю, уб’є.

"Спокійно. Без паніки, – сказав Здоровий Глузд. – Зробимо аборт, і все буде окей".

І другого ж дня Софіїн стіл завалився газетами з оголошеннями і рекламою – шукати приватного гінеколога, економити гроші, і за ...е-е-е-е... тижні три-чотири... а скільки вони хочуть, ті гінекологи, за це?

Подзвонити вона не наважувалася: набрати номер ще сил вистачало, а далі вже тільки на те, щоби притиснути пальцем кнопку, яка перериває дзвінок. Що їм казати? Здрастє, зробіть мені аборт? А вони отак швиденько і зробили, ага... питання і... огляди якісь. Огляди вона собі уявляла досить приблизно.

А тоді приснився вперше отой сон – хлопчик у холодному осінньому листі.

Маленький хлопчик у тоненькій льолі, вона витягує його з листя, змерзлого маленького хлопчика, тулить до себе, щоб зігріти.... А він її щось просить, ручки тягне, чіпляється...

Лежала годинами на дивані і дивилася в стелю.

Коли нарешті спромоглась на змістовні думки – озвався Здоровий Глузд:

"І як ти це собі уявляєш? Як? Ти збираєшся народити таємно від батьків? Як? Вони ж побачать, скоро вже побачать твій живіт – і що тоді? Виїхати в чуже місто? А яке? А як? Де ти там житимеш? Бомжувати по вокзалах? А ти взагалі бомжа колись живого бачила? Тільки по телевізору? Чи ти хочеш усе життя собі жирно перекреслити зараз? Навчання? Роботу? Заміжжя? – питав її Здоровий Глузд і додавав уже спокійно. – Все. Не парся, кобіто. В тебе ще буде багато дітей, колись. Давай, вирішуй проблему, і швидше, якщо не хоч більшої біди".

Софія перечитувала оголошення приватних гінекологів, уявляла, як там: брудно і жарко, і знову клала слухавку, як тільки чула голос лікаря чи його медсестри.

Потім наставала ніч, і вона вкотре ішла закинутим вокзалом, щоб там, на іржавих рейках, у купі холодного листя, знайти змерзлого синьоокого хлопчика, який знову просив її: "Візьми на руки... зігрій мене..."

Здоровий Глузд чекав завжди десь так десятої години ранку, щоби прокинутись і свердлити її своїм нудним голосом, до того ж, накрило токсикозами: навіть сам вигляд смаженого викликав нудоту, і та нудота множилася в ній. Ішла надвір – подихати розпеченим містом, у вузькі вулички, перетворені влітку на пательні. І марилося тоді, що стіни будинків із обох боків вулиці все тісніше здавлюють її. Кров у жилах стала важкою і ходила по ній важко, притискаючи до землі, і нудило, нудило...

Софія дивилася на жінок із малими дітьми – оці пережили, і ти витерпиш, казала собі, живі вони, і ти виживеш – казала ще, і Здоровий Глузд додавав: "Ходімо шукати того гінеколога, що за отією адресою".

Нарешті, вона якогось знайшла.

Але там була вивіска – "узд-кабінет".

"А що? – сказала Софія сама собі. – Зайду зроблю узі, може, там і розпитаю про аборти..."

Лікар три рази перепитав вигадане прізвище, записав у карточку і довго ялозив по її худому животу мокрим слизьким датчиком. Диктував медсестрі: тааак, тут сім тижнів, ембріон тут один, серце плюс... і ще далі якісь терміни і цифри... Потім повернув до неї екран апарата – он, дивись, он воно – в центрі, а оце темненьке – це серце, воно б'ється, бачиш?

Здоровий Глузд здох на пару тижнів. Як тільки він розкривав рота – рот йому затикався картинкою, де б'ється дитяче серце.

Маленький змерзлий хлопчик.

За тиждень Здоровий Глузд порозумнішав і поміняв орієнтацію. "Крім того, – сказав він, – аборт – це вже зараз. А народити – через багато місяців, до того часу можна щось придумати".

Софія повеселіла, припинила бренькати на піаніно і знову почала малювати.

Навколо неї все раптом стало величезним і неповоротким. Грандіозні меблі, здоровенні будинки – все м'яке, піддатливе, високе, готове задушити її, як тільки втратить пильність. Старі ведмеді, картатий плед і рипуче крісло, книжки з палітурками, що вкривались до ранку росою, як живі, за зачиненими дверима кімнати. За вікном тінистий садок, той, до якого пройти – тільки через замкнуті двері, треба мати ключ. У садку ніколи нікого, тільки рідко-рідко вигулюють чорного собаку сусіди з першого поверху. Сидіти на балконі, дихати садком, аж поки не почнуть літати кажани, тремтіти і дивитись, і дивитись... І балкон буде коливатися в такт диханню... Софіє, тобі зле, доню? Не чіпайте її – їй зле, вона отруїлась несвіжими оселедцями...

Після десятого тижня вагітності токсикоз відступив. "Лишилося всього два тижні, ще можна зробити аборт", – сказав Здоровий Глузд, але рот йому був заткнутий тою самою картинкою.

Софія купила в кіоску журнал "Твой малиш", задля освіти, і взагалі – тре ж хоч щось почитати на цю тему.

Ховала журнал від мами, як найнепристойніше, що тільки може бути.

Але там нічого цікавого – багато реклами підгузників і дитячого харчування... оце вони їдять? Оцим їх годують? Статті "Как увєлічіть лактацию", "Кормім грудью до двух лєт", а нащо ж тоді оті баночки з дитячим харчуванням? "Малиша укусіл камарік?" – дякую, ще не укусіл, "Пріданоє в раддом" – діти оце носять? А навіщо їм оці такі... що це? І взагалі – Софія думала, що дітей у пелюшки сповивають, а тут нафотографовано чогось у картинках і квіточках, із рукавами, з якимись рукавицями... "Расказ щаслівой мами" починався тим, що "я всєгда знала, что у мєня будєт дєвачка", ну й знай собі... "Десять спосабав сказать мужу, што ти бєрємєнна"... таааак... "сдєлай букет со сваїх тестов, укрась іх лєнтамі... " букет штинятиме трохи сечею, але то таке... і взагалі, навіщо Софії це читати – вона ж то казати "мужу" не збирається... не вистачало ще цього!

Тим паче, що батько сказав якось за вечерею:

"Бачив сьогодні Артура, з третього поверху. З дівкою".

"В нього дівка є? Та не кажи!" – перебила мати така здивована, бо Артур і дівка – то було несумісне, бо він тільки комп’ютери любив.

"Є. Юля. Вже з місяць, як є. Мені батько його казав".

Потім Софія і сама побачила ту Юльку з вікна батькового кабінету. Вульгарна дівка в міні. Блискуча сукня, очиська наквецяні синім. Персні на пальцях, на шиї якась біжутерія. Зачіска – фарбована, лакована, липка...

І їй навіть не було боляче, вона від вагітності впала в якесь отупіння, в якусь ведмежу сплячку, ніби весь час потроху дрімала, і все, що навкруг неї робилося, сприймала погано з того напівсну.

Сонно жила і не думала, що далі робити.

Та все ж і просто – житиму, житиму, житиму, поки зможу жити, поки нічого не помічатимуть, а вони зайняті, і ще можна нашити собі з блузок смішного одягу з торочками, шлярами і стрічками, хай думають, що так треба, бо художниця.

А як стане вже ясно, що от-от помітять її чималий живіт – тоді поїде до материного двоюрідного брата в далеке село. Туди автобус не ходить, а добратися можна тільки електричкою, і то – від найближчої станції пішки йти кілометрів чотири, і все вгору.

В дядька – дві дочки, але їх немає, вони у Львові живуть.

Дядько старий, підсліпуватий, глухуватий. Софію він любить. Поживе в нього. Там видно буде. Може, вернеться до Львова перед самими пологами, поживе в готелі, народить у пологовому і, з дитям, – до нього, скаже, що знайшла. Або назад до батьків.

Придумає.

До того ще довго.

Тимчасом можна пити чай із м’яти, сидіти на балконі і дивитися, як у маленькому гіллястому садку настає осінь.

Старі іграшки.

Всесвітній смуток.

Піаніно.

Вона вже була на шостому місяці, і штани перестали застібатися, зв’язувала їх мотузочкою, одягала светри такі, щоб пишненькі, і вдома намагалася поменше бути, щоб зайвий раз на очі не потрапляти.

Стала ходити на вокзал – сидіти в залі очікування між циганами і туристами, між бідними жіночками і студентами – і їй там було дуже добре. Люди весь час різні. Люди між собою балакали. Про них можна було складати історії або уявляти, як вони десь там живуть у себе в Бродах, у Стрию чи в Сарнах. Люди були дуже бідними, брудними і смерділи. Стіни в залі, де чекають на електрички, були теж брудними. І лавки брудні і липкі. І в повітрі літала всяка підла інфекція. Але так час минав легше.

Одного вечора, вже десь у середині жовтня, повертаючись із вокзалу додому, втрапила на якийсь концерт на вулиці, на честь якогось свята. Було дуже холодно, і змерзлий самодіяльний співак блеяв у мікрофон: "До друуууузіііів прийдииииии". Біля сцени тинялися Ліда, Ірина і Наталка – дівчата з тої квартири, і якимось дивом Софія опинилася в них на кухні, де пахло цвіллю. Щоб не нудило, Софія пила гарячу каву і гаряче вино, слухала дівчачі розмови про хлопців, про те, хто з ким спав, із ким хто цілувався, і всяке таке.

А потім Ірина пішла спати, а Наталка – кудись у гості... Чи то через ту скляночку вина, чи то через холод... але от так взяла і сказала Ліді:

"А знаєш, я вагітна".

"Ти шо??!! І шо будеш робити? Родити?" – закричала Ліда, зробила такі очиська і встала зі стільця.

Софія розказала свій чудовий план, за участю материного двоюрідного брата.

"Ну ти дивна кобіта, – сказала Ліда, а до того довго мовчала і скоса якось так дивилася на Софію. – Тобі тре' було матері одразу все розказати. Вона б тебе завела – швиденько б зробили аборт, ніхто б нічого і не помітив".

Софія подумала, що мати б її тоді на все життя зненавиділа, як підлу брехуху і брудну розпусницю.

"Це ж не материна проблема".

"А він тебе заміж узяти не може?"

Софія подумала, що просити Артура про таке – самій себе зневажати до смерті.

"Та, я думаю, не треба".

"Ну як хоч, але мені здається, що твій дядько подзвонить твоїм батькам на другий день".

Софія подумала, що вона наперед попросить дуже, щоб не казав, що вона його переконає.

"Ну, тоді я піду від дядька".

"Та він тебе не відпустить".

Софія промовчала.

"Крім того, ти ж маєш на учот стати.