Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Не довірив би жодному з своїх поліцаїв. Бо тепер у руках цієї вчительки була і його доля. Не витримає, видасть брата — і його зірка знову зійде на небосхилі німецької розвідки.

Мовчала й там, у гестапо. І слова не видушили. Привезли десь за тиждень до Тарасівки — вішати. На площі, перед управою, на спеціально спорудженій шибениці. Стояла на табуретці з тим же обличчям закам'янілим (тільки камінь зміг би оті всі муки й витримати), стояла і наче не бачила дошки з єдиним словом: "Бандитка", що важко висіла на грудях. Дивилася кудись в далечінь, поверх людських голів — так жагуче, так невідривно, мов сподівалася ось зараз, в останню хвилину свою побачити те єдине, заради чого досі й жила. А коли прочитали вирок і накинули на шию петлю, вона мов лише оце зараз побачила людей: аж рвонулася до них, аж похитнулась і закричала щосили:

— Передайте Андрійкові!.. Передайте Андрійкові!..

А що передати, люди так і не взнали: Гоша гикнув, підскочив, вибив з-під Тетяниних ніг табуретку...

І висіла Тетяна цілісінький тиждень: час, що потрібний був Богові для створення світу. Потім німці дозволили її зняти. Гайдук наказав поліцаям, і ті, обрізавши мотуз (петля прикипіла до шиї — не розв'яжеш, хоч пальці ламай!), поклали на сани задубіле тіло вчительки та й одвезли за село, до глинища, куди тарасівці скидали дохлу худобу, та й укинули до нього Тетяну...

Так що Гайдук міг бути задоволений: доля таки усміхнулась йому. Ваксував хромові чоботи, приміряв сорочки — готувавсь до бенкету. Бо Крюгер таки його не забув — запросив. Щоправда, без Ольки, але Гайдук і сам Ольки не взяв би: подумки вже розпрощався з нею.

Іще один чоловік із тарасівідів був удостоєний лизнути з новосільної чарки: пан староста, Приходько Микола Васильович. Гайдук міг би його звалити, як упіймали Тетяну: нагадати лише, що Тетяна жила в пана старости, іі підозріливе гестапо одразу ж узялося б за нього, але вчасно подумав, що Приходько міг же розповісти, як він, Гайдук, проґавив півроку тому Світличну. Тому й промовчав. Тому й не доніс. Нагадав тільки якось Приходькові: "А Світлична, здається, у вас жила!" — й усміхнувся недобре. Хай знає, од кого віднині залежить, нехай дозріває: настане час, і Гайдук простягне руку по нього.

Так що живіть поки що, пане старосто...

Приходько ж, не відаючи, які думки рояться в голові Гайдука, теж збирався на бенкет. На те новосілля, будь воно прокляте! Чистив наган, зважував один по одному на долоні патрони. Тонкі довгі гільзи з тупими, глибоко втопленими кулями. Думав, чи вистачить: перезаряджати часу не буде.

Гаразд, дасть Бог, і цими обійдемося."

Жартував невесело:

— Оце діждався честі: сам пан у гості кличе!

А перед цим ходив ховати Тетяну. Вночі, в хуртовину. Данилівна, яка день і ніч плакала, що оце ж вона там лежить непохована, сама вже злякалася, на вікно заліплене глянувши:

— Може, не підеш, старий? Хай хоч пересядеться трохи.

— Не пересядеться... Та й нам же краще: ніхто не побачить.

— То і я з вами піду.

— Тільки тебе й не вистачало! — аж розсердився Васильович.— Тут самим дай Бог ніг — догребтися!

— Так над нею ж ніхто й не потужить! — А в самої вже сльози кап-кап із очей.

— На могилі потужите.— А про себе подумав: "Якщо іще за нами тужити не доведеться". І додав: — Ми там недовго: на кладовище однесемо та й вернемось...

За братом сходив, за Іваном. Ще позавчора йому сказав: "Підемо, брате, ховати учительку". І Йван, завжди балакучий, як баба (ти йому — слово, він тобі — десять), лише кивнув головою. Лише спитав:

— Удвох донесемо?

— Візьми синів на підмогу.

— Візьму,— відповів коротко Йван.— Вона ж їх учила...— А вже проводжаючи, вже за воротами, поклав руку на братове плече: — Тяжко, брате? — І очі його були зараз не безжурні й веселі, а великі й засмучені.

— Нелегко, Іване,— відповів Васильович.— То я гукну...

— Мо', хоч труну помогти змайструвати?

— Справлюся й сам...

Справився: змайстрував домовину. Стругав і збивав, прислухаючись, чи не риплять чиї кроки, чи не несе кого сила нечиста? Данилівна потім усередині труну спорядила: в житті настраждалася, то хай хоч у смерті на м'якому полежить. Ось вона і стоїть, домовина, на верстаті в сараї.

Підхопили, взяли на плечі, вийшли надвір. А тут уже їх чекали Іванові сини: Грицько і Микита. Молодший, Микита, з ціпком, а Грицько — з автоматом.

— Залиш отут цяцьку! — аж розсердився Васильович.

— Дак поліцаї ж!..

— Діти! Ну, діти! — Але більше не став наполягати на своєму — не до того було.

— Давайте ми понесемо!

— Заждіть, ще дістанеться й вам,— відповів Васильович здушено: налетів саме вітер, шарпонув так, що й кінь не встояв би, пожбурив снігом в обличчя.— Ну, й мете ж!

— Ходімо, брате?

— Ходімо.

Ішли не вулицею — попід городами. Провалювалися по пояс у сніг, по груди провалювалися, і коли вибралися за село, аж хиталися од втоми.

— Перепочинем...— прохрипів Васильович. Та й опустив додолу труну, та й сів прямо у сніг. І одразу ж на мокре од поту обличчя, на шию оголену накинувся вітер: тут ще дужче мело, і крутило, і свистіло, й стогнало, і сипало зверху,— ще трохи нерухомі побудуть — і сліду од них не лишиться.

Васильович звівся і, намагаючись не думати про ті два кілометри, що лишились до глинища, знову взявся за труну:

— Беремо, брате?

— Беремо.

Труна по той бік смикнулася, піднялась догори. "Добре, що з ним брат Іван!" — ворухнулося тепло у грудях...

До глинища добилися геть знесилені. Сповзли донизу: тут не так мовби мело, вітер свистів угорі, понад високими стінами, лише сніг густо сипав і ніде не видно учительки... Ось тут мала бути... Ось тут... Бродили по глинищу, розгрібаючи сніг, аж поки Грицько наткнувся на тіло.

— Сюди!— Сюди!..— закричав щосили.

Дістали з-під снігу, сяк-так обмели, понесли до труни. Уже вчотирьох, підкладаючи долоні під спину, під руки, під голову, а вона ж була застигла, як крижина,— і мертва учителька, лише ліва рука весь час сповзала та звалювалась, мов до тіла недбало пришита. "Перебили!" — згадав про гестапо Васильович. Подумав іще про зашморг, що вп'явся намертво в шию, сам себе уже лаяв, що не взяв ножа, спитав навіть брата, коли поклали в труну:

— У тебе немає ножа?.. А у вас, хлопці?.. Немає?..— Хоч біжи по ніж, тільки ж куди побіжиш, тут дай Боже до кладовища донести! А петля уже наче йому на шию лягла, наче його здушила щосили,— його, а не вчительку, якій отак, із зашморгом, і до могили лягати...

Що ж., коли так.. Прости, Олексіївно...

Васильович дістає з кишені гвіздок по гвіздкові, прибиває.

— Ось тут, брате, прибий.

— Знаю... Приб'ю...

І до хлопців, коли вже забив домовину і підняв, удвоє важчу на плечі:

— Лопати ж візьміть!

Тепер вітер дув не в обличчя — у спини. Васильович весь час чув, як смикалася-штовхала у плечі труна: братові тепер діставалося більше. Часто мінялися з синами Івановими, відпочивали.

— Не заблудилися?.. Втрапимо? — питався щоразу Іван.

— Втрапимо,— відповідав Васильович. Хоч під кінець уже самому стало здаватися, що таки збилися з напрямку: кружлятимуть посеред степу, поки й розвидниться.

Аж ось земля наче запала донизу, Васильович ледве втримавсь на ногах: "Рів!" Рів, що довкола кладовища!.. І тільки вибрався з рову, як ввіткнувся у хрест, що виринув з білого мороку...

— Як же ви хоч яму довбали? — спитає Ганжа через дві ночі на третю.

— Яма готова була — чекала ще з осені,— відповість Васильович.— Мали ховати бабу Наталку, а дочка передумала: далеко од всієї рідні То їй нову викопали, а ця, бач, пригодилася... Сніг тільки й вигребли...

Ганжа слухатиме, болісно суплячись. Світличний же сидітиме, ввіткнувшись обличчям у стіну, руками в коліна вчепившись, а коли врешті повернеться, коли різко зведеться, коли гляне — мов різоне,— страшні будуть очі у Федора! І, прощаючись, скаже Ганжа (тихо, щоб не почула Данилівна):

— Ти краще на бенкет той не йди.

— Не можу,— похита головою Васильович. Ще й пожартувати спробує: — Там же без мене і їсти не сядуть...

Але Ганжа на жарт не дався:

— Гляди ж, бережися!.. Не впіймай нашої кулі...

— Та вже якось спробую.

— То щасти тобі!

— Щасти й вам!

Проведе аж у кінець городу, і стиснеться серце, коли вони віддалятися стануть, зникаючи в темряві, і запече від самотності, од усвідомлення того, що йому вже більше не дано з ними побачитись: знав, на що йшов. І весь день наступний прощатиметься подумки із селом. Із людьми, із братом, з дружиною.

-Ти ж, стара, приглянь за кабанчиком... Воно хоч і на обліку в німців, та, дасть Бог, не встигауть ізлопати... Як Василько повернеться, скажеш, щоб хату перекрив: дах геть протікає...

Наказуватиме, поки Данилівна в сльози удариться:

— Та що ти надумав, старий?! Умирати, чи що?!

— Не вмирати — женитися,— спробує усміхнутись Васильович.— Там же наїдуть німкені: мо', і на мене яка оком накине."

В той день проснувся, ще й схід не займався. Тихцем, щоб не розбудити дружину, сповз із ліжка, вдягнувся, вийшов надвір. Довкола від морозу аж сизо, зірки переливаються в небі ясні та великі, дерева стоять аж білі, і такою красою, урочистою, чистою, дихала передсвітанкова ніч, що Васильович захлинувся. "Ого!.. Що це зі мною!.." Прокашлявся збентежено, за лопату взявся: прочищати доріжки.

До сніданку порався по хазяйству: відкидав сніг, чистив у корівнику, навісив нові двері, що їх змайстрував іще з осені, а повісити все не доходили руки, а тоді заходився перекладати солому: теж збирався давно, бо як скинули ще до снігів, із поля привізши, так біля воріт і лишили. Переніс, склав у акуратний стіжок, підібрав та підчистив, бо не любив, коли десь накидано, і, вила все ще з рук не випускаючи, оглянувся довкола: чи не забув що зробити? І знову йому в очі ударила небуденна краса зимового ранку, бо саме сонце зійшло та й підпалило дерева, досі білі од паморозі, вони враз спалахнули, потекли донизу тисячами кольорових вогнів, на білі та чисті сніги, що так і сипонули у відповідь іскрами. "Старію, зовсім старію",— похитав сам собі головою Васильович, бо знову запекло в очах, здушило у горлі. А зайшовши до хати, похвалився дружині:

— Та й гожа ж днина! Давно такої не було!

— За цими німцями і Бог руку тягне! — відповіла сердито Данилівна: не подобалося, ох, не подобалося, що чоловік іде на той проклятий бенкет!

— Сідай уже їсти, старий,— голос її потеплішав одразу— Бо там хтозна, чи ще й погодують.

— Погодують, стара, погодують: хіба не бачила, скільки туди всього потягнули?

Але Данилівна не всміхнулася навіть: сиділа навпроти, дивилася на чоловіка.