Золото і кров Сінопа - Савченко Віктор

Грек підтакував. Між іншим він сказав:

— Я міг би перекупити у достойного дюжину-другу того краму.Баша посміхнувся.

— Нехай знає мій шановний гість, що на цих дужанів уже чекає військова галера. Щоправда, вона ще на стапелях, але не мине й місяця, як її буде спущено на воду в сінопській гавані.

Раптом баші спало щось на думку. Прискаливши око, він сказав:

— Але якщо негоціант має потребу в невільниках, то я йому можу трохи продати.

— Бог та буде милостивим до тебе, о достойний, — вклонився купець.

Він витяг з-за пояса гаманець і, не торгуючись, відлічив названу суму. Коли ж на палубу вивели гурт поранених запорожців, баша помітив, як грек змінився в обличчі.

"Навряд чи він зажадає назад свої гроші, уздрівши такий товар", — подумав баша. Він радів з того, що вдалося провести грецького купця.

На море спускалися сутінки. Драгоман непомітно кидав погляд по курсу галери. Попереду, в тому місці, де розпливалася рожева пляма затопленого сонця, гойдалися на хвилях чи то колоди, чи то невеликі барила. Перехопивши швидкий погляд товмача, негоціант мовив вибачливо:

— Розмовляти з тобою, о гостинний господарю, все одно, що в літню спеку пити прохолодну паклаву, але вже настає ніч, і я мушу воздати молитву Богові на своєму судні. Накажи зупинити галеру та повантажити в каюк товар.

Алі-баша плеснув у долоні.

— Ей, Бекір!

— Я тут, мій повелителю, — покірно схилив голову капудан.

— Гість бажає покинути нас.

Судна збавили хід, зблизились і зупинились. Неподалік гойдались на хвилях якісь колоди.

Поки баша розмовляв з гостем, спостерігаючи, як з галери спускають на воду човен для бранців, з другого її борту раптом виросла з води підводна чайка. Тихо відхилився димар, і в отворі з’явилися люди. Позакидавши на снасті абордажні гаки, вони вмить опинились на палубі. Ще один підводний човен з’явився між галерою та грецьким судном. Баша, уздрівши, як на місці колоди піднімається з води щось чорне, вирячив перелякані очі. Зчинилася метушня і галас. Команда, охоплена містичним жахом, забула про гармати. Тим часом козаки, котрі на чолі з В’юном вдерлися на палубу, мовчки орудували шаблями. А дванадцятеро хворих від ран і скутих ланцюгами бранців, скупчившись на кормі, з подивом і жахом спостерігали те, що діялось.

Дехто з команди з вигуками "Шайтани!" — кинувся за борт, а решта, отямившись, накинулись на нечисленних нападників. Це були загартовані в боях військові.

Тим часом грецький негоціант здер з себе бороду. А драгоман, вихопивши з-за пояса отетерілого капудана пістоль, ткнув ним у живіт баші.

— Накажи припинити опір! — гарикнув. — Нехай здаються, Бекіре, — приречено пробелькотав вельможа.

Але капудан, нарешті звільнившись від омани, щосили затопив баші в живіт, і той повалився на палубу.

— Собака! — вилаявся злостиво Бекір.

Хтось із козаків змахнув шаблею над його головою, але недавній грецький гендляр, а тепер козацький гетьман спинив:

— Стій! Він нам живий потрібен.Бекіра зв’язали його ж поясом.

Наблизився каїк від грецького вітрильника, повен озброєних людей. І саме вчасно, бо яничари, усвідомивши, що вони в більшості, почали оточувати козаків-підводників. Захопившись і вже смакуючи перемогу, вони не помітили нападників у грецькому одязі, що стрибали на палубу з правого борту. А уздрівши їх, заволали і вмить розділились на дві частини. Це була гідра, яка вимахувала десятками шабель, вигукувала погрози, прокльони й лайки і яка розпалась на дві менші, але кожна переважала числом нападників. Гідра шаленіла, втрачаючи шматки своєї плоті і разячи ворога. І була б перемогла, якби з імли не виринула козацька ескадра. Сорок чайок сунули суцільною лавою. Здавалося, з заходу накочувалася велетенська хвиля. Рипіння кочетів і плюскіт води під веслами заглушили брязкіт шабель. Чайки зусібіч оточили галеру, мало не уткнувшись носами в її борти.

— Здавайтесь! — закричав Микошинський турецькою. — Опір марний!

За ним заволав Бекір:

— Правовірні, не здавайтесь! Гяури однаково повбивають вас!

Зачувши крик капудана, яничари осатаніло кинулись на ворога, але палубу вже заповнювали козаки з чайок. Прогриміли мушкетні постріли. Турецькі військовики, що були скупчилися біля двох щогл, стали падати від куль. Ті ж, хто вцілів, і не думав здаватись. Від їхніх гострих кривих ятаганів валилився з ніг то один, то другий козак.

Тим часом Петро Потурнак витяг з капуданової кишені ключі й кинувся до закутих невільників. Звільнені від ланцюгів, вони брали з рук мертвих шаблі й лізли в саму гущу бойовища.

Була невластива для осінньої пори ясна і тепла ніч. На палубі великого військового судна в медв’яному сяйві місяця корчилися й стогнали поранені, валялися чалми, шапки з червоними шликами й китичками, тьмяно поблискували калюжі крові.

Наставав ранок. Козаки викидали за борт мертвих турецьких воїнів, перев’язували своїх поранених.

Кошовий відкликав Саву.

— Молодець, синку, — похвалив, показавши на підводні човни. — Такого ще світ не бачив.

— Теча була, пане отамане, — відказав Приблуда. — Воду чоботом виливали через димар.

— Але ж живі, дітки, живі!

— Бог поміг, — озвався В’юн.

— Аби тільки Бог і надалі був з нами, — сказав Потурнак, спостерігаючи, як двоє козаків силкувалися викинути за борт пораненого яничара. — То вони погано роблять, Богдане.

— Гей, хлопці, погукав Микошинський, — не по-християнському чините! — Іновірці вони, отамане, вороги наші, — озвався один з тих, хто намагався відірвати турка від перил, за які той ухопився.

— Вони переможені. Негоже лицареві на ката обертатися... Осавуле! — звернувся до Нетудихати. — Простеж, аби поранених турків перев’язали і в трюм замкнули. А здорових — на місце веслярів, на ланцюг...

Бранців нарахували двісті п’ятдесят, стільки ж, скільки й веслярів на судні, — по п’ять на весло. Це були молоді, дужі, хоч і виснажені поневірянням люди. Поміж них угадувалося кілька десятків українських посполитих, підстрижених під макітру, та козаків з закривавленими оселедцями. Решта — польські й молдавські селяни. Козаки виявилися наливайківцями, що їх полонили в Молдавії; вони одразу ж зажадали зброї.

Тим часом Микошинський скликав чайковських у покої Алі-баші.

— Як бути далі, панове? — звернувся до всіх. — Галера неповоротка. Стримуватиме нас у дорозі.

— На дно її, — порадив хтось.

— А куди веслярів-галерників і невільників подіти? Всіх їх близько чотирьох з половиною сотень... На грецькому вітрильнику вони не вмістяться.

Озвався осавул:

— Галеру з посполитими й пораненими козаками на Січ відправимо, а грецьке судно з молдаванами й поляками хай з нами йде. А там — ми на Сіноп, вони — на північ. Знайдуть місцину на узбережжі Болгарії, а там майнуть хто куди.

— На Січ, кажеш? У гавані біля Очакова стоїть п’ять таких, як оця, галер, — відказав Микошинський. Поміркувавши, вів далі: — Зробимо так: судно з пораненими братчиками, галерниками і всіма, хто побажає, відправимо на Дон. Там наші залоги. Перебудуть, одужають і через Дике Поле на Січ. Коней їм донці дадуть. Решта сядуть на грецький вітрильник і — на захід курс, до болгар чи румунів... Молдавани мову румунську знають, проведуть поляків до себе, а там уже буде простіше. Галеру ж оцю разом з сімдесятьма гарматами та полоненими турками козакам донським подаруємо.

Зашили в парусину загиблих запорожців. Священик відспівав панахиду. Тоді опустили тіла в море і відсалютували з мушкетів і гармат. Братчики на чайках і галері хрестилися, спостерігаючи, як ідуть на дно тіла тих, хто ще недавно ділив з ними весло й казанець, співав і жартував.

— Упокій, Боже, душі їхні, — сказав Микошинський, коли зник у хвилях останній з покійників.

Уже сонце було на півдорозі до полудня, коли козацька флотилія взяла курс на південь, грецьке судно — на захід, а галера, якою правили поранені січовики, а за матросів були недавні невільники, — на північний схід. Лоцманам турецьким і капуданові Бекіру було обіцяно свободу, якщо вони проведуть судно повз Азовську фортецю в Дон. Алі-башу Микошинський забрав із собою.

ЛЮДИНА ЗІ СНІВ

Меланію купали в голубій кахляній ванні. Руки туркені боляче масували губкою тіло. Щоразу Меланія заплющувала очі, аби не бачити тих чужих рук. То було щось неприродне — жінка з кощавими чоловічими руками. Долоні немов дошки; коли вони ковзали по тілу, то здавалося, що ось-ось ввіп’ється скабка. Нарешті туркеня зачерпнула ківш чистої води і вилила на дівчину. Оглядала з усіх боків, химерно прицмокуючи. На її обличчі вгадувалися подив і смуток.

— Ти гарна, дуже гарна, — несподівано озвалась українською. — Я теж була такою, коли мене купали для шлюбного ложа. Багато хто з подруг заздрив моїй звабі. Вах-вах, скороминуча краса дівоча. Аллах дав нам продовження вроди лише в дітях.

— Ви теж із невільників, тітко? — запитала Меланія.

— Ні, я туркеня з діда-прадіда.

— Звідки ж ви мову нашу знаєте?

— Чоловік навчив.

— То оцей кривий купець тямить по-нашому?

— Ні. Це мій перший чоловік. А був ще другий — козак. Із невільників. Він потурчився, віру нашу сповідував. Вісім років у нас жив. За помічника в мого першого чоловіка був. Водив каравани в Трапзон, Сірію, Аравію... І щоразу повертався при великій вигоді. Отож перший чоловік і подарував йому мене на знак приязні. Мені тоді було двадцять чотири, Петрові — двадцять вісім. О, Аллах, якого я кохання звідала! Яке б лихо мене не спіткало попереду, воно не переважить щастя великого, що його я спізнала. Тобі, гяурці, цього не збагнути — що це таке, коли коханий любить тільки тебе й нікого більше.

— А де він тепер? — поцікавилася Меланія.

— Аби я знала. Пішов з караваном у Трансільванію та й не повернувся. Чи розбійники, чи чума... Хто зна. Таке трапляється з купцями. Але душа моя знає: живий він, живий.

Туркеня накинула на плечі дівчини пухке простирадло і стала обтирати. Тоді сказала щось турецькою. Меланія завважила, що попри вік жінка мала привабливе лице з живими чорними очима і зграбну постать. Але руки, здавалося, належали чоловікові.

— А діти у вас є? — знову запитала дівчина.

— Є. Селім. Тринадцять йому вже. В Істанбулі, в медресе навчається. Муллою буде. Це від Петра. А від першого не було дітей.

Жінка знову заговорила турецькою, скрушно хитаючи головою.