Мальви - Іваничук Роман

Татари не ходили на каменоломні — вони воліли торгувати городиною на бахчисарайському базарі, може, тому ніколи не було неприязні і сутичок між християнами й мусульманами. Татар у Мангуші було небагато. Розселилися вони вперемішку з гяурами і по-сусідськи зжилися, наче й ніколи не було ворожнечі між цими народами. Тільки дивне диво: християни, яким здавалося спочатку, що ніхто їх у цій видолині не знайде, відчули себе раптом комірниками в чужій хаті і почали пристосовуватися до господарів. Умерла пісня, що гомоніла в селі вечорами, — адже мусульмани не виходять із хат після заходу сонця; почала стихати українська мова на вулиці — розмовляти нею стало незручно перед татарами; татарки вороже дивилися на дівчат і молодиць, що ходили з відкритими обличчями, тож, ідучи в Бахчисарай на базар, українки закутувалися в чадри, щоб не дратувати правовірних.

Боліла душа в Стратона, дивлячись, як поглинає татарва православні душі — непомітно, крадькома, без крику, і задумав церкву побудувати; може, вона не дасть людям забути своє. І якраз, дуже до речі, появився в Мангуші колишній запорозький дяк — буде кому правити богослужіння. Порадилися старші громадою, почали будувати гуртом. Кетхуда не перечив, та коли вже зводили баню, він прискакав на коні і закричав:

— Мінарет!

Опустилися в людей руки. Де ж то видано, щоб у поганському храмі возводити хвалу християнському богові? Занехаяли роботу. А потім підійшла молода поросль, якій уже було байдуже, якому богові молитися. Татари побудували на розпочатій церкві мінарет, і нині з нього мулла закликає гяурів повертатись у магометанську віру.

Замучило Стратона сумління: його ж руки приклались до небожого діла. Перестав торгувати каменем, із бахчисарайськими імамами, і заробітки помізерніли. А серце стискалося від болю. Все більше й більше людей ходять по п'ятницях у мечеть, а до Успенської церкви вибираються по неділях лише старі. Все менше й менше чути рідну мову на вулицях, сам Стратон розмовляє по-татарськи, хіба ото колись на престольні свята розговіється в гостях за піснею. Це одне, що залишилося. Татари за пісню не сердяться, мало того — самі перейняли козацькі думи.

Старів Стратон, і туга за рідним словом, за людиною, яка б розмовляла з ним матерньою живою мовою і йому самому не дала її забути, щораз то більше в'ялила душу.

Річ-річно приходили в Мангуш люди, відпущені, а інколи і втікачі, та все якісь зламані, ущерблені, злякані. Відрікались од своєї віри, щоб не платити подушне і харадж. Мусульманський податок — ушр — був набагато меншим. Хотілося іноді Стратонові кинути чужину, перебрести Сиваш, але тоді згадував лядську неволю, що гірша від татарської. Нема куди дітись козакові...

Не сподівався вже й не ждав: появилася в селі стомлена вродлива жінка з дитиною. Вона заговорила тією чистою, незіпсованою татаризною мовою, яку чув ще в дитинстві. Хлюпнулись в грудях і біль, і радість, туга і щастя. Чей не все ще пропало, є ще свої люди на світі. Пригорнув скитальників, пригостив, та й відмолодів якось Стратон, наче свою рідну сім'ю знайшов на вигнанні.

Життя в Мангуші розпочалося для Марії несогірше. Жили з Мальвою якийсь час у просторій Стратоновій світлиці, та не захотіла Марія бути йому тягарем, почала поруч ліпити собі хатину. Стратон допомагав так ревно, ніби робив для себе. Задумувалась не раз Марія, чому такий добрий для неї цей ледь похилий рудовусий чоловік, та догадатись було неважко.

Марія посвіжіла, зацвіла останнім цвітом її краса, ота, задля якої колись запорожець Самійло покинув Січ. Задивився Стратон на молодицю, полюбив. І думалось Марії, чи не доживати удвох віку. Обох же їх звела на чужій стороні та сама доля, яка на золу перетерла-перемолола все, що було їм дороге колись. Та одна перешкода стала на заваді: Стратон не думав повертатися на Україну. "Там каша з молоком, де нас нема", — говорив він. А Марії й подумати було страшно старітися і вмирати в Криму.

Марія дозволила йому прийти до неї, втішила його і свою самоту, та вінчатися в Успенській церкві не погодилася.

— Добрий ти, Стратоне, полюбила я тебе. Але ж я покину тебе. Ти вмиратимеш тут, я таки на Україні.

Мальву полюбив Стратон, як рідну дочку. Радилася з ним Марія, як їй бути з дитиною. На зголоднілий грунт дитячої душі впали слова чужої віри, та віра дала їй спокій, перші дитячі радощі й хліб. Думалось, що тут, у Мангуші, серед своїх людей дитя забуде науку підступного Мураха-баби, — та як забуде, коли майже всі розмовляють по-татарськи і в мечеть ходять. Можна б заборонити, а рот дитині не затулиш — скаже десь, і до кет-худи донесеться, а тоді вже й не думай, щоб присвідчив ханові, коли купуватиме грамоту, що вона мусульманка. А чужа віра й мова так міцно запали у свідомість дитини, вона не вміє навіть думати матірньою мовою, хоч і розуміє її. Іноді хіба перекривить Стратона або Марію і засміється — дивіться, мовляв, і я вмію по-вашому.

— Помремо ми, Маріє, і все з нами загине, — сказав Стратон. — Там ляхівщина, тут татаризна. Умерла наша Україна...

В половині серпня перед святом Успенія богородиці, коли до Успенського собору стікалися з усіх кінців Криму християнські паломники, якось пожвавішав Стратон.

— Підемо й ми на відпуст, — мовив. — І Мальву візьмемо з собою. Нехай почує праведне боже слово, хай дрібненька зернина впаде в душу, колись, може, таки проросте. Наука в дитинстві — різьба на камені, кажуть імами.

Дотепер Марія не виходила з Мангуша, хіба оте, що зі Стратоном на каменоломні різати камінь. Бентежна радість пройняла її: та невже це таки правда, що тут, у поганському краю, є православна церква, куди вільно ходять люди, і священики в ризах співають хвалу Христові?

— Як же це так, Стратоне? Тож коли налетять в українські села, каменя на камені не залишать від церкви. А тут, під самими стінами Бахчисарая...

— Ге, то не спроста... — хмикнув Стратон. — На наші землі вони йдуть війною, а джіхад заповідав сам Магомет. Тут вони мирно живуть, дітей годують, урожай плекають і тому бояться гніву нашого бога. Надто багато християн у Криму, було б кому випросити в бога помсту, якби наважились зруйнувати храм. Татари хитро борються з нами на своїй землі. Не церкви руйнують, а душі людські. Чого ж, думаєш, так ревно напосівся дервіш навернути вас на бусурманство? Бо коли не стане ні одного християнина в їхньому краю, тоді і храми не страшні. Бог без пастви безсильний. А її все меншає і меншає...

...Мальва бігла попереду Стратона і Марії, зупинялася і, розпромінена, перепитувала раз у раз:

— Мамо, в Бахчисараї сам хан живе? І ми його побачимо? Самого хана побачимо?

Марія промовчувала, не втерпів Стратон:

— Дитино, не до хана, до Ісуса йдемо в Бахчисарай.

— А хто такий Ісус?

— Бог наш.

— Ваш? А він інакший від аллаха? Мамо, а хан такий же дужий і всесильний, як аллах?

Марія потягнула до себе Мальву і мовила суворо.

— Вибий собі, доню, з голови всіляких ханів. З ними лихо ходить і наше горе.

— Неправда, мулла говорить, що він божий намісник. Я хочу бачити хана! — вже вередувала мала.

— Нам, людям бідним, краще б його не бачити...

— Але ж ми станемо багатими, ти сама казала.

— О, тоді не потрібен нам буде жоден хан. Ми вернемось тоді на Україну.

— Навіщо, а хіба тут погано?

Не відповіла Марія. Натовпом втискалися люди в ущелину Маріам-дере, тривожний неспокій охопив Марію, як перед зустріччю з рідною оселею після довгої розлуки. Дрібно дрижало тіло, судорожно стискала Мальву за руку. Забула про Стратона, пробиралася вперед поміж людей, спиналася по схилу до печер Маріянполя, щоб звідти побачити чудотворну ікону на скалі: вона єдина може принести їй рятунок.

Люди стояли і набожно вдивлялися в протилежний берег ущелини. Марія проштовхувалась уперед, вона вже побачила вікна печерної церкви, святих отців у ризах, але її, спасительки, ще не відшукала очима. Звелась на камінь — побачила. Це не була звичайна ікона божої матері, яку не раз бачила в церквах. Зі скелі на юрбу знедолених людей дивилася зажурена жінка з дитиною на руках. Обабіч неї стояли два молоді чоловіки з німбами над головами, і зовсім не були вони схожі на святих, радше на дорослих синів цієї скорбної матері.

Марія дивилася і не чула, що говорив Стратон, не слухала лепету Мальви. Ні, це не чудотворна ікона, це звичайна жінка з дорослими синами і маленькою дитиною на руках... Як їй удалося, як їй удалося?.. Схлипнула раптом Марія, ридання прорвалося крізь горло, вона впала обличчям до землі, застогнала:

— Ти вберегла! Ти вберегла!..

Її підвів Стратон, заплакала Мальва, злякавшись материної розпуки, і тут пролунав ангельський хор, що заповнив усю долину, весь світ, і народ підхопив пісню-різними мовами на один мотив:

Пресвятая богородице,

Спаси нас!

Цю молитву Марія чула не раз, сама співала її, хоч і не знала, чому просять: "Пресвятая богородице, спаси нас".

— Пресвятая богородице, спаси нас! — лунав крик розпачу у вузькій ущелині Маріам-дере, молитва волала до неба, повторювалася настирливо без кінця, і здавалось, не витерпить всетерпимий бог. Впаде небо, здригнуться гори, зійдуть зі скелі дорослі сини святої жінки, стане їх по два біля кожної осиротілої матері, і виведуть вони матерів на ясні зорі, на тихі води, у край веселий.

Пресвятая богородице,

Спаси нас!

Не сталося цього. Міцно стояв ханський палац, оточений в цей день потроєною охороною, вишикувались подвійним ланцюгом при вході в ущелину ханські сеймени, голосніше, ніж будь-коли, горлали муедзини на мінаретах, і поверталися невільні люди назад по своїх домівках, та ставало їх більше, ставали вони більшими, і могутнішав їхній бог.

Мовчки поверталися додому Стратон і Марія з Мальвою. Натхненним було Стратонове обличчя, ступала Марія впевненішою ходою, і вже не гаморила Мальва — тихо йшла поруч, ніби стала дорослішою.

Скупа, малосніжна зима випарувалась на першому весняному сонці, не напоєна ще з минулого року спражна земля закурилася чорториями, поруділо Мангушське узгір'я. Голод підкрадався зі степу до гір, застукав у людські житла.

Змілів бурхливий Узенчик, вже не вистачало в ньому води для грядок, над вижолобиною в самому кінці долини з ранку до вечора стояли діти з глечиками, не встигаючи настачити води для пиття.

Лише під берегами і на урвищах зеленіли нагайки соковитих каперсів, розпускалися білим цвітом, і жінки никали попід схилами, збираючи ще не розцвілі бруньки для засолу.

Розпачливо кричали осли.