Покривало Ізіди - Бердник Олесь

Ти зрадниця, підла й мізерна зрадниця!

— Любов — єдина міра вчинків! — гордо відповіла Амадіс, обпікши жерця вогнистим зором. — Що ти знаєш про любов, гнилий, підступний діду? Еллін — герой, а хто ти? Це ти зрадник, бо зневажив прадавній заповіт синів неба!

— Цить! — ревнув Сушіс, потрясаючи сухими кулаками. Біля вуст у нього з’явилася піна. — Цить, демонський виродку! Ти заслуговуєш найстрашнішої кари! Я страчу тебе!

— Я готова до смерті! Я люблю його! А смерть? її нема для кохання! Вмерти разом з ним — це щастя!..

— Ні, так просто я не покараю тебе, — зловтішно прошепотів жрець, переводячи погляд з неї на Піфагора. — То було б м’якою карою. І його я не знищу. О ні! Він буде жити. Він буде жити довго! Йому можна буде читати… навіть священні таблички в хранилищі синів неба. Ха-ха! Що? Ти не чекав такого? А вона… Вона — твоя любов, твоя блудлива змія, вічно стоятиме в тебе перед очима… Ні жива ні мертва… Ні мертва ні жива… Чуєш? Чуєш? Ха-ха-ха! Тепер ти збагнула мою помсту?

— Ні! — відчайдушно закричала Амадіс. — Я хочу смерті! Вбий мене, вбий!

— Моя воля непорушна! — грізно промовив Сушіс. — Твій дух житиме у мертвій формі. Він все чутиме, все знатиме і неспроможний буде ворухнути бодай одним м’язом. А Піфагор… житиме довго, довго, може, ще багато десятків років… Ніхто не скаже йому — скільки! Я відберу в нього сонце, волю, кохання! Він хотів Істини? Хай поглинає її в цьому підземеллі, а ти, ти будеш його вічним докором, болем, раною його сумління, знаком того, що він втратив навіки! Навіки! Навіки! Ха-ха-ха!

Сушіса тіпала нервова лихоманка, він захлинався і насолоджувався своєю злобою. Амадіс підвела наповнені слізьми очі на Піфагора, ніжно сказала:

— О коханий! Прости мене’за ту муку, яку я завдала тобі! Про одне лише прошу тебе… що б не сталося — збережи мене в серці своєму…

— Візьміть її! — рикнув Сушіс— Зробіть те, що вона заслужила!

— Чуєш? — кричала вона, вириваючись з рук ворогів. — Чуєш мене, коханий? З тобою, з тобою…

— Чую, Амадіс, — дивлячись на неї крізь пекучі сльози, ледве промовив Піфагор. — Чую, зірко моя… Ти віднині навіки зі мною.

Сушіс дотримав слова. Піфагора замкнули в тісній залі священної бібліотеки. Амадіс у прозорому саркофазі підвісили під стелею. Верховний жрець вигадав їй жахливу кару: заглибив її у страшний віковий сон — дивовижний гіпнотичний стан ні життя ні смерті, — помістивши в непроникну для повітря й вологи скляну сферу. Її свідомість жила, та дівчина була позбавлена можливості поворухнути бодай пальцем.

Перші дні чи тижні Піфагор нічого не їв, сидів, ніби мертвий, дивився на прекрасну Амадіс, і сльози жалю та кохання лилися по "його щоках. Інколи він сидячи дрімав, і тоді Амадіс оживала, виходила з саркофага, сідала біля нього. Вуста її ворушилися, ніби дівчина бажала повідати щось важливе, невідкладне.

— Що ти кажеш? Чому я не чую тебе? — кричав Піфагор і прокидався, виринав зі сну, а вона знову перебувала у тьмяному кутку, високо під стелею священної бібліотеки.

Нарешті еллін почав їсти. Тіло вимагало своє. Якась могутня сила не дозволяла йому вмерти, неясна слабка надія жевріла в грудях, ніби іскра під попелом. На що він сподівався? На чудо? На випадок?

Минали довгі, нескінченні дні, місяці… А може, роки?

Піфагор знову почав читати священні таблиці синів неба. Він прокидався зі сну, вмивався і, взявши срібну платівку, підводив очі вгору.

— Він гадав, що покарав нас, кохана, — ніжно промовляв еллін. — Ні, він навіки з’єднав нас. Ніхто нас тепер не розлучить. Я з тобою. Ось для тебе я читатиму священні письмена, і твій дух мандруватиме у безмірі разом з моїм, разом з благородними синами неба…

Він читав їй про невидимий Центральний Вогонь, довкола якого вели гармонійний танець міріади видимих і невидимих світів, творячи в тому безмежному польоті таємничу музику Вічності, про летючі кораблі, які блискавично пронизували зоряні простори, про нещасну планету Або, що загинула у жахливій зустрічі з невидимою космічною зорею-тартаром, страшною безоднею, яка навіки хоронить все, що трапляється на її шляху. Так сини неба втратили свою материнську планету. Залишилися живими лише ті, хто в годину лихоліття мандрував далеко від батьківщини. На срібних табличках було попередження: Сонце-Геліос теж мандрує у парі з темним космічним чудиськом-тартаром, люди земної ойкумени мають знати про цю загрозу і готуватися до рятунку у прийдешньому. Для цього планетний круг має стати єдиним і дружнім, бо лише братерство зоряних душ матиме потугу долати безмежні простори Вічності.

Багато дечого з прочитаного Піфагор не міг збагнути, інколи те, що відкривалося йому, здавалося казкою, міфом. Він не розумів, якою силою перетинали незміряні простори вогняні колісниці синів неба, бо та вогниста енергія, як т. вердили зоряні мандрівники, затаєна в будь-якому холодному камені. Було незбагненним і те, як вони могли бачити на відстані, яким чином знаходили напрям у неуявній пустелі космічного бездоріжжя. Багато табличок еллінові не пощастило прочитати, на них були незрозумілі фігури і формули.

Еллін заглиблювався у мудрість далеких братів, думав. Потім зводив погляд до непорушної постаті дівчини, ніби чекав відповіді. Вона мовчала, і йому здавалося, що на її обличчі витає тінь задуми. Піфагорові ввижалося, що вії Амадіс тріпочуть, піднімаються. Тоді він відкидав геть срібні платівки, намагався доскочити до прозорого саркофага, щоб скинути його униз, розбити, витягти, визволити кохану з моторошної в’язниці.

Нігті кришилися, бризкала кров, він здирав шкіру на руках, шматував убрання, а знесилившись, падав на підлогу і тяжко ридав, аж доки не впадав у забуття.

І марилося йому, що він маленька дитина… мати Парфеніса поруч, вона пряде білосніжну вовну, в її руках хутко обертається веретено, тонка нитка сріблиться в промені сонця, ніби прокладає від гребеня до грудей матері тонюсіньку стежиночку. А по тій стежинці біжать, біжать невидимі істоти — гноми, духи, чарівники: то мати розповідає малому синкові чудові казки. В них завжди діють хоробрі герої, проти них виступають дракони і демони, проте мужні шукачі долають темні чудовиська і приносять людям щастя і ясне життя. Парфеніса пригортає Піфагора до себе, він кладе голову на її коліна, а вона гладить біляве волосся і шепоче втішні слова:

— І ти станеш великим героєм, синку. Так сказала дельфійська піфія, так пророчив оракул Аполлона, а він не обманює… Він запевняв, що в тебе буде щаслива, велична доля… Чуєш, синку? Ти будеш славетний для всіх віків і народів. Не забувай, синку… не забувай…

Піфагор кидався зі сну, виборсувався з видінь, стогнав. О піфіє! Ти не могла зловтішніше посміятися над моєю долею!

Плив час. Без міри, без вияву. У Піфагора одросла борода до пояса, потрухло вбрання. Руки висохли, груди запали, стали слабнути ноги. Слуги, як і раніше, приносили йому їжу та воду, проте на запитання не відповідали.

Танули сили.

Байдужість кувала Піфагора у тяжкі тенета.

Інколи він розплющував запалені очі, дивився на запилений саркофаг Амадіс, усміхався їй, бурмочучи посохлими вустами якісь ласкаві слова, і знову поринав у течію забуття.

Одного дня його розбудили крики. Він схопився на ноги. Двері до священної бібліотеки з гуркотом відчинилися, до зали заскочив Сушіс, вже цілком сивий і ветхий. З ним було двоє охоронців з мечами. Він щось владно наказав. Вони притягли драбину, полізли до саркофага. Піфагор кинувся до них, почав стягати їх вниз. Один з воїнів пхнув його ногою в груди, еллін упав навзнак, знепритомнів. Сушіс стояв над ним, зловтішно реготав.

— Кінець твоєї путі, шукачу Істини! Ха-ха-ха! І їй теж кінець! Всьому кінець! Кидайте її вниз — чого чекаєте? Ха-ха-ха!

Воїни повалили саркофаг униз, сфера з лускотом розвалилася, тіло Амадіс викотилося на каміння. Груди дівчини високо здійнялися вгору, почувся протяжний моторошний стогін, на вустах її виступила червона піна, судорожно здригнулися і безсило впали руки, ніби зрубані гілки.

— Все, — в’яло сказав Сушіс. — Ідіть геть…

Воїни вийшли з бібліотеки, не промовивши й слова. Сушіс постояв над непорушним тілом Амадіс, темні очі його згасли, він загорнувся у плащ і рушив геть, навіть не глянувши на Піфагора.

Еллін, отямившись від удару, звівся на ноги. Оглянувшись, побачив покинуту Амадіс, кинувся до неї, припавши до грудей. Серце ще ледь чутно стукало, але тепло життя покидало тіло.

— Амадіс, — тихо покликав еллін, розтираючи їй холодіючі пальці. — Амадіс, прокинься… вже минув твій сон… прокинься, моя кохана…

Дівчина розплющила очі. Зіниці її застилав туман.

— Хто це? Де я? — прошепотіли зів’ялі вуста.

— Це я, Амадіс, — плакав Піфагор. — Ти не пізнала мене? Так багато часу минуло… ми були разом з тобою… багато літ… а може, віків…

— Піфагор… очі в тебе, ніби морська вода під сонцем… Візьми мене на руки… понеси в чарівну Елладу… Не забудь мене на новій дорозі, коханий… Я ждатиму тебе… Я жда…

Вона востаннє зітхнула й завмерла.

Піфагор сів біля неї, охопивши коліна руками. Так його й застали два молоді жерці, які зайшли до зали. Один з них торкнув елліна за плече. Він безтямно звів очі на них.

— Хто ви? — тихо запитав він.

— Покинь це приміщення, — схвильовано сказав жрець. — Сушіс покінчив з собою. Ієрофанти розбіглися. Єгипет розгромлено, а цар Амазіс в полоні у персів.

— Що мені до того? — байдуже промовив Піфагор. — Я хочу її поховати. Допоможіть мені…

Вони понесли її у велику залу бібліотеки, поклали у саркофаг. Піфагор запитав у одного з жерців:

— Скільки я був там… у підземеллі?

— Двадцять років… Так мені казали старші…

— Двадцять років, — прошепотів Піфагор, і на його чолі залягла глибока скорботна зморшка. — О, ти жорстоко помстився, бездушний Сушісе! Ходімо, браття, віддамо цій чистій душі останню шану…

Єгипет лежав у руїнах. Священний бик Апіс у храмі Амона був убитий персами, династія фараонів повалена, жерці розбіглися хто куди, а багато з них потрапили в полон.

Піфагор теж мандрував до Вавілона в колоні полонених. Він не сумував і не радів. Пережите горе, довголітнє терпіння навчили його нелюдському спокою. Поховавши Амадіс в пустельному затишку в горах, він хотів вилити сльози, які тиснули серце, рвалися назовні.