Похорон богів - Білик Іван

А й добра ж весна була. На зелені свята кожен оратай звів стіни нової хижі. Вкривати, правда, не було чим, доводилося ждати нової соломи, зате над хижею зеленів клечальний сніп: дяка Дажбогові за весняні дощі й тепле сонечко.

А перед Великоднем прокотилася новина: нібито за Ірпнем гуртуються варяги.

Батько мій вислав сторожу до Ірпня, та сторожа нічого такого не нагледіла. Бачила малий Київський полчок — рожнів на двісті чи півтораста. Ще й помахали нашим оскіпами й посунули вниз до Дніпра.

Твій дідо таки залишив на Ірпні малу сторожу — щось муляло йому, хоч до весілля з Ольгою зосталося небагато: якихось, може, місяців чотири-п'ять.

Сторожі тої прибилося до Іскоростеня хіба з десяток — кому Дажбог споміг урятуватися й утекти. З усіх кінців знову посунули наші оратаї, а на шостий день по великодні підійшов комонний Київський полк.

Наші зачинилися в городі, батько міркував, як би знову заманити недругів у драговиння, бо коней же, вважай, не було, а пішому проти кінного боротися вельми страдно: проти одного треба бодай трьох.

Не встигли наші пани очухатись, як почали прибувати й піші полки. Оце таких сватів прислала стара княгиня — з молодшим братом своїм Свенельдом на чолі.

Наші думники взялися за горлянки один одному. Мій двоюрідний стрий Володарко кричав: "Було б лишити в Києві засаду, коли Київ сам перед нами ворота відчиняв!"

Було б та було б... Дурень думкою багатіє. Отак і він.

Про відсидку за заборолами тепер уже й не йшлося: три роки не жала хліба Деревлянська земля. Скільки могли протримати наші нову облогу? Хай місяць або два — допоки поїдять рештки сухарів і візьмуться до котятини та собачини.

Дума вирішила бити чолом до волинян: якщо варяги, мовляв, зможуть Деревню землю, то й вас не пощадять.

За Горинь і Случ рушило наше сольство, але по дневі дороги придибало знову назад: між Случчю та Убортю стояли печенізькі шатра, тисячні табуни.

Можна було б спробувати захопити трохи печенізьких коней, але Свенельд уже звелів копати навкіл Іскоростеня глибокий рів. А невдовзі варяги почали підтягати й стінобитні лаштунки: пороки та "барани". Наші не давали поставити "барани" під ворота, але пороками можна бити здаля, бо порок часом кидає на два перестріли. "Баранів" у Свенельда було два, а пороків аж вісім. І почав Свенельд обкидати камінням заборола та стрільниці надбрамних веж, підводити тин до нашого рову. Наші пускали горючі стріли на ті тини, а Свенельд велів знов городити.

Батько спалив міст над ровом за Красними ворітьми, а той, що за Чорними, ще лишався. Там обліжники силкувались поставити одного "барана". Батько велів не заважати. Варяги ставили "барана" цілих чотири дні, а тоді заходились гупати залізним його лобом у браму. Та п'ятої ночі батько відчинив ворота й спалив отого "барана", варягів поскидав у греблю, переколошкав передніші сотні й попалив їхні вози, ще й зайняв зо три десятки гарних коней.

Хоч і наших там добре полягло, зате ж і їхніх накачали — наче на грядці гарбузів!

Свенельд бачить, що вельми ми боремося з-за стін, і звелів своїм одійти на перестріл од греблі. Хоч порогами таки й далі бив та бив, бо коли в порока линви з кінського волосу, то камінь далеко летить: на півтора перестріла, а легший — і на всі два.

Тоді батько покликав Здана-кричника з Чорного кінця й питає в нього: "Порока вихитрив би чи ні?" — "Я б вихитрив, — каже Здан, — лише треба глянути хоч одним оком".

Наші вилізли одної ночі й притягли йому варязький порок, добряче-таки обсмалений, але ще "живий". Здан довго крутився біля нього та й каже батькові: "А тепер скільки є коней у нас, звели всіх до одного обстригти". Батько аж очі вирячив на того кричного коваля: "Як же це обстригти?"

Але іншого рятунку не було. Обчухрали коням хвости та гриви. Зладив Здан одного порока і поставив на городськім валу. Ми всі збіглись побачити, чи докине камінь до варязьких возів. Перший камінь ляпнув зразу за греблею. Тоді Здан сказав підняти передок. Так піднімали й опускали разів з десяток, а тоді таки діло пішло: один камінь долетів і перебив їхньому варязькому коневі ногу. Варяги заметушилися й одійшли назад, але Здан і туди зумів докинути: город же стоїть на високій горі, а з гори легше бити.

Погано було тільки те, що ми мали сливе їдного порока, а в Свенельда лишалося чотири чи п'ять: не встигали тягати нашого з місця на місце. Вороги ж обступили нас кругом.

Тоді Здан-кричник зладив ще одного. Цього вже поставив за Чорними ворітьми, навчив кількох боїв самим заряджати й кидати. Свенельд поодкочував свої пороки ще далі назад.

Наші бої та городяни вельми тішилися. Вилазили на заборола і кричали до тих: "А що, взяли Іскоростень? Ще не народився такий, що його візьме".

Іскоростень стоїть на добрій горі, вали та греблі за ним неподвижні, але ми раділи з чорної журби: нас уже починав мучити голод. Ми тепер вилазили на заборола й сумно вглядалися за варязький товар. По тон бік возів біліли наші ниви. Достигав хліб, а ми пухли од голоду,

Мій батько добре знав, та й не тільки батько, що надії на перемогу нема: Іскоростень довго не вистоїть. Хоч ніхто начебто й не стріляв, і з города ніхто не виходив битись, і недруги стояли на два перестріли од іскоростенських заборол.

А в Ладин день до Іскоростеня прийшли переговорні, їх привів Свенельд. Батько стрінув їх за Красними воротами, сам у бороні й з мечем, ті також боронні й мечні, а Свенельд у княжому корзні та золоченому шишаку.

Батько й сам хотів перемови: далі боротися не було сил. Вої з голоду поставали як ті тіні, дмухни — і впаде. Померлих стало ніде ховати, люд так збайдужів, що трупи валялися на вулицях, а бої збирали їх, тягли волоком і перекидали через заборола в греблю. Ото був пир для ворон. У городі стояв такий сморід, що Свенельд не захотів іти далі брами Красних воріт: отак у брамі й перемовлявся з батьком та нашими старцями, А городяни стояли віддалік.

Потім варяги повернули до свого стану.

Дума не спала цілу ніч — старці висиділи в думній світлиці до рана. Старійший Володарко аж охрип: "Не піду в стан Щековичів, Свенельд усіх нас поб'є". Перед тим Свенельд кликав батька та старців на перемови до свого стану. Батько мій довго мовчав, тоді каже Володаркові та старцям: "А що можемо вдіяти? Так і так смерть. Може ж, не похапають..." Він сам не вірив у це, та що було робити.

Ніхто не вірив у порятунок, але вранці вбралися в нове й пішли Красними ворітьми через греблю. Батько погладив мене по голові, а тоді довго і так сумно глянув на мою матір, неначе відчував, що більше сюди не повернеться. Аж мені защеміло було в очах.

Ми стояли в брамі й дивилися, як передні варяги розступаються й пропускають наших у свій стан. Що було далі, ми не знали.

Вже потім я довідався од старших людей, як усе діялось у варязькому стані. Ледве дійшли наші до березового гайка, як варяги похапали всіх і поскручували їм руки, а потім кинули на вози, мов телячі туші, й повезли Широким бродом через Уж.

Отак довезли їх до старого дуба, що в нього був улучив колись перун. Аж під дубом стоїть якась баба з дітеським. Батько зроду не бачив цієї старої жони, але інші наші старці одразу її признали. Жупан Володарко мовби дуже весело проказав: "То це нас доставили на весіллє? Це ж твоя наречена жона, велій жупане Маломире! Хай тобі споможе Дажбог".

То справді була княгиня Ольга: всенька в чорній жалобі од голови до п'ят, стара та зморшкувата, наче сушений проти сонця гриб-маслюк. Таж їй уже минало шістдесят і друге літо!

Вона підійшла до возів, обдивилась наших і сказала гридням:

— Розпутайте їм руки й одпустіть. Хай не думають наші гості, що ми взяли їх у полон.

А потім каже до мого батька:

— Хотів ти пойняти мене, велій жупане Маломире, а тепер видиш сам: застара я вже для такого молодого мужа. — Й засміялася рипучим смішком, а тоді таки споважніла, махнула до гриднів, щоб одійшли: — Я вже помстилася за свого мужа Ігоря. А ви кару вибирайте самі. Хочете бути розірвані між двома деревами — звелю вчинити так, а хочете бути потятими — потнемо вас мечем.

Стрийко Володарко сказав княгині:

— Ми сли Деревлянської землі, а сла негоже вбивати. Ми ж учора не вбили твого сла — світлого князя Свенельда, то за що ж маємо вмирати тепер?

Ольга одмовила:

— Куди вже вам було! Ви й так переможені, ваші животи в моїх руках. Можу вас убити або помилувати.

І тут озвався батько мій Маломир:

— А що б ти заспівала, коли б так оце вчинили з тобою ми торік?

— Кожен викручується по-своєму.

— А де ж княжа честь?

— Честь у того, чия гора, великий княже! — Й знову засміялась деренчливим смішком. — Честь князя в його силі. Якщо я вас одпущу — ви все одно зможені. Глянь-но на своїх бояр: вас голод знесилив, уже не вдержите меча в руці. Завтра ж повідчиняйте перед нами ворота Іскоростеня, кажу вам добром. Вам нема куди діватися, любі гості мої, хоч хай би я й одпустила вас нині з дарами.

На це вже ніхто нічого не одказав, усі стояли й зацьковано роззиралися. Тоді до княгині підійшов її молодший брат Свенельд:

— І доки ти з ними панькатимешся?

Варяги теж загомоніли й почали гарцювати кругом наших деревлян — ось-ось потопчуть їх кіньми. Батько схопив одного коня за хряпи і вдарив кулаком, але був такий знесилений, що лише спіткнувся і впав, а варяги хотіли були кинутися й посікти наших на капусту. Стара не дала. Крикнула щось по-варязькому до брата, Свенельд плюнув і заходився розганяти свою гридьбу.

Нашим знову пов'язали руки, зігнали до дуба й виставили сотню стерегти. Ольга ж сіла на воза й кудись поїхала, нічого не сказавши нашим слам.

Та надвечір знову повернулась. Разом з нею тепер були обидва брати. Старший брат Ольжин Асмус вийняв оскіпом наш город Вручий. Асмус був не такий лихий, а може, хитріший од Свенельда. Був воєводою молодшої дружини ще тоді, коли мій дідо Нискин убив їхнього батька Ольга. Без Асмуса Ігор не поборов би нас, хоча й не любив братів своєї жони Ольги.

Отак-то було...

А ми тим часом сиділи в Іскоростені й ждали. Ждали нового дня. Просиділи ми на валу до сходу сонця. Мати моя колише твою матір на руках, а та плаче так жалібно, наче недуже котеня. Матір зітхає, я й собі тру очі кулаком, щоб не заплакати, дивлюся на варязький стан і жду сходу сонця.

Але сонце не зійшло.