Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Дай автомат!..— Хоч автомат теліпався у нього за спиною.

Бо жеребець, як довідався потім Світличний, ухопив Ашота за голову. Добре, що не за шкіру, видер лише жмут волосся.

— Дай автомат, я його стрельну!

— Я тебе стрельну! — визвірився на нього Світличний.— Ану відійди! Не лізь до тварини, як не вмієш із нею поводитись!

— Це тобі, Ашоте, не корова! — додав хтось із партизанів.

— Сам ти корова паршива! — Лаючись, Ашот пішов із стайні.

— Куди ж ти, Ашоте? Позбирай он волосся, може, приклеїш!

— Клеєм столярним! — сміялися йому вслід партизани і зовсім залилися, коли Ашот вибухнув такою лютою лайкою, що аж повітря погусло.

— Хо-хо, оце так дає!

— Ну годі вам! — зупинив їх Світличний: дивився на жеребця, і циганське серце його аж мло'їлось. Простягнув руку

— жеребець, вишкірившись, рвонув ланцюги, аж затріщали дошки.

Тигряка, не кінь!

— Ану, хлопці, виводьте! — наказав Світличний.— Одмикайте ланцюги та добре натягуйте. Щоб не вирвався часом. По двоє, по двоє беріть!.. Зачекайте, хай решту виведуть, бо не втримаємо. Ну, тепер можна... Не заходьте ззаду: дасть копитом — три дні кості збиратимемо!.. Кось, кось, кось... Кось, кось, кось,— голосом ніжним, мов до коханої дівчини.— Не смикайте, хлопці, не смикайте!..

— Та чи ми його смикаємо! Він нам руки з плечей вивертає!

— Нічого, хлопці, нічого... Виводьте, виводьте...— А сам уже ніс сідло з стременами, й вуздечку, й нагайку, біля стійла підібрані. Сідло високе, синім б,архатом обшите, золотими зірками поцяцьковане: чи не з цирку часом? Все може бути: німці цуплять — не дивляться. І стремена позолочені. А нагайка простяцька, робоча, кавалерійська нагайка: в долоню Світличного так і вросла.

Жеребець же, побачивши широко одчинені двері, хропонув, як заведений танк, рвонув на світло — партизани попадали, наче снопи, але ланцюгів, спасибі їм, з рук не випустили: він їх отак і виволік за собою у двір. Заіржав, став чорною свічкою, замолотив у повітрі копитами.

— Тримайте! — закричав Світличний щосили. Кинув усе к бісу, метнувся на поміч, ухопив ланцюг. Підбіг і Ганжа: здалеку побачив, якого чорта вивели. Гукнули ще кількох партизанів — і вже гуртом ледь зупинили тварюку.

— Втримаєте?

— Утримаєм, не бійся! — В Ганжі аж шия од натуги посизіла: держав за ланцюг біля вискаленої морди.

Світличний підняв вуздечку, зайшов спереду.

— Гляди, щоб не гризонув! — попередив Ганжа.

— Не гризоне! — Світличний накидав на високо задерту морду вуздечку.— Бач, не подобається! — засміявся втішено. Просунув сталеві вудила між зуби, натягнув вуздечку на голову, на вуха прищулені: жеребець одразу ж став гризти сталь, розкидати навсібіч білу піну. Світличний же тим часом приладнав сідло, затягнув міцно підпруги. В стремено ногу, птахом у сідло, натягнув поводи: — Пускайте!

Хлопці, одчепивши ланцюги, так і сипонули хто куди, а жеребець одразу ж став на дибки. Світличний ударив його нагаєм по морді, межи очі, жеребець, опустившись на передні, став хвицяти задніми, аж у повітрі засвистіло,— Світличний його нагаєм по заду! І зовсім оскаженіла тварина рвонула з місця і — махом, махом,— у відчинені навстіж ворота!

— Ну, пропав командир!

— Занесе аж у Німеччину!

А кінь і вершник уже мчали дорогою вгору — тільки тупіт шалений, та пил з-під копит, та помах руки з нагаєм,— ось вони злетіли на пагорб, мелькнули, порвавши на клоччя повітря, та й зникли по той бік...

— Все_. Тепер не повернеться, поки й ухоркає.

— Ще невідомо, хто кого вхоркає!

27 А.Дімароо

833

— Да-а, це звір!.. Якби тебе на такого?.. Га, Мартинюк?

— Та він одразу маму став би звати!

Розходяться, жартують, сміються, мимоволі на ворота

позирають. На дорогу, що прослалася в степ. І вже чийсь

голос захоплений: ;

— Оце кавалерист!

— Кавалерист!.. Кавалеристів багато. А такого, як наш командир, удень з вогнем пошукати!

Ганжі й приємно, а разом і думка ревнива: "А ти?.. Зміг би отак?.." І чесно признався, що, мабуть, не зміг би. Хоч сам вік звікував біля коней. Тут же вдачу таку треба мати, чи що: живцем перти у вогонь. І хоч дратувала його не раз надмірна запальність Світличного, і злився, бувало, на нього, а от —любив його, чорта! Іншим уже й уявити не міг. Та й чи хотів би кого іншого на місці командира загону?

— Ану, хлопці, в'яжіть коней по двоє! — Бо заздалегідь вирішили із Світличним коней гнати не під вершниками.

Кавалеристів же справжніх — на пальцях порахувати. Наб'ють собі сідала — три дні ноги дрючками ставитимуть. Та й коней покалічити недовго, якщо не вмієш сидіти в сідлі. І сідел же менше десятка. Так що гарцювати потім будемо вчитися, а тут дай Боже догнати до місця. Жеребці ж он так і пориваються один одного гризонути за холку чи копитом уцілити. Вискіт, тупіт, хропіння — наче у пеклі. І розпачливий голос то в одному кінці широкої площі, то в другому:

— Куди преш із своїм жеребцем?! Куди преш, бодай тобі повилазило!

А той, неборака, не бачить і сам, куди його цупить оскаженіла тварина.

— Іванов!.. Жасимбеков!.. Ану злазьте з коней, ще накатаєтесь!.. Поможіть дати лад! — Обох лейтенантів, Володьків-братів, ізсадив: встигли розжитися сідлами. В кров, видать, в'їлося: кавалерист без сідла, що солдат без чобіт. Гукнув і Хоменка, який стеріг німця та Ксеню, що сиділа досі в кабіні вантажної.

— А хто ж їх стерегтиме?

— Та постав кого-небудь.

Хоменко вибрав партизана в літах, довго наказував стерегти бранців — очей не спускати:

— Утечуть — голову одірву!

Тільки встигли сяк-так коней збити в табун — тупіт із степу.

— Командир! Командир повертається!

Кинулися до воріт, а Світличний уже спускався із пагорба. Не кроком, не риссю — кар'єром. Продудонів по мосту, ввірвався, як вихор, у двір. Жеребець весь і у піні, у милі, вершник теж мокрий,— дісталося, либонь, обом. Осадив різко, на всьому скаку, рвонувши щосили вудила, в кров роздираючи губи,— жеребець захропів, червоьу піну пускаючи. Зліз — аж хитався.

— Ну, як? — підійшов до нього Ганжа.

— Беру! — сказав Світличний, мов циган на ярмарку. Дістав хустку з кишені і, перш ніж утертись самому, витер морду коня.

— Сподобався?

— Питаєш! — Гарячі очі його так і зволожились.— Тепер мені й сам чорт не страшний!..

Партизани засміялися схвально, усміхнувся й Ганжа.

Та милуватися конем було ніколи: треба вирішувати, що робити з вівсом та пшеницею, що ними була набита одна з стаєнь,— мішок до мішка, з пронумерованими бирками,— акуратність німецька, нічого не скажеш! І з двома велетенськими скиртами сіна, що не помістилися в дворі — височіли за конезаводом.

— Сіно спалити: все одно з собою не візьмемо!

— А може, людям роздати? — втрутився Хоменко: м'яв поміж пальцями духмяне сінце, нюхав, замалим на язика не клав: оце б корівчині!

— Як ти його роздаси?

— Та гукнути із сіл, що поближче! — не здавався Хоменко.

— А німці?.. Німці, думаєш, ждатимуть, поки ти людей скликатимеш? Тут самим дай Бог ноги швидше забрати, а ти людей під удар підведеш!.. Що їм німці зроблять, як біля сіна застануть?

— То паліть, тільки не на моїх очах! — Хоменко востаннє глянув на сіно, так жалісно глянув, наче од серця одривав, махнув рукою та й пішов геть у двір.

— Не зараз! — сказав Ганжа Вітьці, який уже й запальничку дістав.— Як рушимо, отоді й запалиш.

— Правильно! І завод весь за димом пустити!

— За димом? — обернувся до молоденького партизана Ганжа.— А ти його будував, що — за димом?

— Так фашисти знову ж сюди коней наведуть!

— То й що?.. Наведуть, тільки ненадовго...

— То це й заводи не треба палити? І фабрики?

— Завод — воєнний об'єкт. Завод на німців працює, а який воєнний об'єкт оці стайні?

27*

835

— Та вони ж у них коней тримали!

— А ми забрали. А спробують ще раз завезти — і тих заберемо. Ще й спасибі їм скажемо — Ганжа поглянув на убитих, що лежали на подвір'ї, і додав: — Якщо почують...

Зерно зирішили повантажити на машину. Бензин іще був, повезе скільки зможе. А те, що не влізе, покласти на коней. По два мішки візьмуть запросто.

— Менше один на одного стрибатимуть!

— Хай постараються: їм же і їсти! Ще що?

А ще лишився Сорокін. Його знайшли не в дворі, коло воріт, де він стріляв до останнього, а в підвалі одного з будинків Волокли, мабуть, за ноги: потилиця геть зчесана. Втягли, роздягнули до спіднього, пожбурили на купу вугілля — обличчям вниз. Вугільна пилюка аж уїлася в шкіру, наче він і мертвий возив по тій купі лицем: так Пекла, так боліла побита об бруківку потилиця. Партизани винесли його обережно з підвалу, під спину, під плечі долоні підставляючи, опустили додолу, ще хтось і піджак, якимось поліцаєм загублений, під голову підмостив.

І лежав Сорокін, якийсь весь аж видовжений, наче розпрямлений смертю, і загострене обличчя його, обтягнене сірою шкірою, було непорушно-застигле. А під бровами, ріденькими, світлими ("Ми — рязанськіє",— пригадав Світличний), за білими-білими віями — розплющені очі, що не встигли ще й вицвісти. І такі вони здавалися живі, такі моторошно живі на отому мертвому обличчі, що декого аж морозцем обсипало, хоч війна, здавалося, привчила до всього.

— (Здвоювавсь, бідолашний!

— Добре ж, що хоч недовго мучився! — Бо груди Сорокіна прошиті кривавою стрічкою: з такою стрічкою людині хіба що раз дихнути лишається.

— Де поховаємо? — тихо спитав Ганжа.

— Поховаємо в полі. Подалі од цього гадючника! — Бо при одній лише думці, що німці можуть одкопати Сорокіна і поглумитися з мертвого, Світличного так і пересмикнуло.— Беріть, хлопці, несіть до машини! Та обережно несіть: хай відчуває, що він серед своїх, а не серед отієї звіроти!

Згодом покинули двір. Попереду їхала машина, що аж стогнала, перевантажена. З усього було видно, що'їй уже недовго залишилося їздити. Ганжа, погуючи на хлопців, забрався у кабіну, сів поруч із німцем та Ксенею. За машиною гнали коней, а позаду стовпом підіймався дим: горіло сіно, а в дворі — отой "опель* пом'ятий, що із нього злили на прощання бензин. Бо Світличний, після того як Володя його "прокатав", не схотів більше залазити в металеву труну: "Хай чорт нею їздить!" А спохмурнілому Володьці сказав:

— Зачекай, тобі ще знайдеться робота!

Коли од^іхали з десяток кілометрів, обігнав машину, що ледве повзла, наказав зупинитися.

— Вилазьте! — скомандував німцеві й Ксені.

Ксеня вилізла, бліда, пригнічена, навіть фарба, здавалося, поблякла на губах, але з очей уже не котилися сльози: за ці кілька годин надивилася такого, що забула, як і плакати.