Отелло, венеціанський мавр - Вільям Шекспір

Отелло

О лихо!

Яго

Бідак вдоволений - то багатій,

І бідний, як зима, отой багатий,

Що повсякчас боїться в злидні впасти.

О небо! Захисти увесь мій рід

Від ревнощів!

Отелло

Стривай! До чого це?

Чи думаєш, що ревнощами жити

Захочу я й мінятимусь, як місяць

Із кожним сумнівом новим? О ні!

Зазнавши сумніву, його відразу

Я розв’яжу. Назви мене козлом,

Як душу я свою віддам твоїм

Нікчемним і порожнім підозрінням.

Ревнивцем не зроблюсь, хоч би й сказали,

Що жінка в мене гарна, їсть усмак,

Легка в розмові й любить товариство,

Співає, грає і танцює гарно;

Де є чеснота - нахили такі

Чесноту тільки прикрашають. Хай

І невеликі я заслуги маю,

Та не боюсь і в ній не сумніваюсь,

Бо має очі й вибрала мене.

Ні, Яго: мушу я раніш побачить;

Побачу я - тоді візьму під сумнів;

А сумнів довести мені ще треба;

А вже коли я маю справжній доказ,

Тоді кохання вирву я з душі,

А з ним і ревнощі відразу знищу!

Яго

Я радий, що тепер нагоду маю

Вам виявить любов мою й пошану

Із щирим серцем; і скажу вам те,

Що я сказать повинен вам, дарма що

Я певних доказів іще не маю.

Слідкуйте за дружиною, синьйоре;

За нею й Кассіо уважно стежте -

Без ревнощів, але й не вірте в чесність;

На оці майте їх обох, бо я...

Я не хотів би, щоб така людина,

Шляхетна й щира, та зазнала кривди

Лиш через власну добрість; тож пильнуйте!

Я знаю звичай нашої країни:

Венеціанки богу появляють

Таке, що й чоловіку не покажуть...

Сумління їх не стриму научає,

А як нечестя скоєне таїти.

Отелло

Ти так гадаєш?

Яго

Адже вона вже одурила батька,

Коли пішла за вас; і не лякав

Ваш вид її - подобавсь їй насправді.

Отелло

Так, це було…

Яго

Ось бачите самі!

Така ще молода і так лукаво

Уміла прикидатися вона.

І очі батькові мов засліпила,

Свій замір затаївши так, що той

Все пояснив чаклунством... А проте,

Зайшов я задалеко... О, простіть!

Простіть мені, що надто вас люблю!..

Отелло

Повік тобі я дякувати буду.

Яго

Я бачу - це вас трохи стурбувало.

Отелло

О ні! Нітрохи!

Яго

Я боюсь, що так.

Ви розумієте, я сподіваюсь,

Що відданість примусила мене

Так говорити. Ні, я бачу, ви

Схвильовані насправді. О, благаю,

Не надавайте ви моїм словам

Ні значення великого, ні сили,-

Це все лише підозри.

Отелло

Ні, ні!

Яго

Якщо це станеться, синьйоре,-

Мої слова спричиняться до лиха,

До наслідків небажаних, що їх

Не мав на думці я. Адже, повірте,

Мікеле Кассіо - мій друг достойний.

Я бачу, ви хвилюєтесь, синьйоре.

Отелло

Ні, ні, не дуже! Певен я, проте,

Що чесна і невинна Дездемона.

Яго

Пошли їй боже довгий чесний вік!

А вам вік довгий - вірити в ту чесність!

Отелло

А що, як зрадила себе природа...

Яго

У тому й суть! Насмілюся сказати...

Вона ж все відмовлялася від шлюбу

Із женихами із її країни,

Від рівних їй, достойних, білошкірих,-

В природі ж скрізь гармонія існує...

Розбещеною думкою тут пахне,

Чи збоченим смаком, а чи бажанням

Протиприродним... Тьху! Але пробачте...

Я взагалі кажу, а не про неї;

Проте боюсь,- як розум гору візьме

Над почуттям її, то щоб вона

Не прирівняла вас до земляків -

І не пожалкувала.

Отелло

Ну, прощай!

Прощай! Коли помітиш щось - скажи;

Нехай твоя дружина стежить, Яго.

Ну, а тепер - облиш мене.

Яго

(йдучи)

Прощайте.

Отелло

Навіщо з нею одружився я?

Мій чесний Яго знає, бачить більше,

Багато більш, ніж він мені сказав.

Яго

(повертаючись)

Насмілюся благати вашу честь -

Не вдумуйтесь заглибоко в цю справу;

Хай діє час; а Кассіо хоч варто

Вернуть назад (він добрий офіцер),

Проте не вадило б і почекати;

Тим часом можна б вивідати все -

Хто він такий і що на думці має.

А як почне просити вас дружина

Й проситиме за нього невідступно,

То тут не все гаразд. Ну, а тим часом

Мене вважайте надто підозрілим

(Боюсь, що й справді я такий), але

Її вважайте чистою, благаю!

Отелло

Себе тримаю я в руках, не бійся.

Яго

Моє вам шанування ще раз.

(Виходить)

Отелло

Який він кришталево чистий, чесний

І як уміє розумом глибоким

У людських душах розбиратись - він

Причини їх поводження пізнав.

Моя сокілко, як побачу я,

Що ти здичавіла,- порву я пута!

Хоч пута ті із струн моїх сердечних -

Я розірву їх і пущу тебе...

Лети за вітром і ширяй на волі!

Це, може, через те, що чорний я,

Що солодко не вмію говорити,

Як ті придворні франти; може бути,

І через те, що я почав поволі

Спускатися в долину літ похилих...

Ну що ж!.. Нема дружини!.. Все обман!

Тепер моя утіха - це ненависть!

Ах! Ось воно яке, прокляття шлюбу:

Істоти ніжні ми звемо своїми,

Але бажання їхні нам чужі!

О,