Люди зі страху - Андріяшик Роман

Ще крапелька — ї я зіпсував би їй настрій, та в сінях загупали чоботи, і на порозі появився Ілля Гордій. Слова, готові зірватися з уст, як роздрочений пес із припону, забралися в лігво. Ілля підозріло покосився на Марину. Вона схопилась, пружинячи на ногах, пересікла хату і вже в дверях звернулась до Левадихи:

— Біжу, бо діти голодні. То завтра передам. Сама занесла б, але далеко ноги бити болотами.

— Я на вогник,— невпевнено почав Ілля, спантеличений нехитрою Марининою викруткою.— Як вам сподобалося? Я думаю, що якби попросили людей: "Скрута, допоможіть", — дали б хто скільки може. Що, не так, Повсюдо?

Збігла-зашкварчала юшка в печі.

— Ой, трясця б на тебе! — підскочила Левадиха. А в нас помилувалися голими стінами, — сказала вона, розганяючи долонею клуби пари,— та й з тим назад.

Ілля згідливо кивнув, хоч на лиці було: "Бреши, бреши",— і всім тілом повернувся до мене.

— Вважай, що сіяти не буде чим.

Я не відповів.

— Можна нам на чотири ока? — спитав Ілля трохи згодом.

Ми перебралися до світлиці, я запалив лампу. М'яко стулені Гордієві губи ліниво посіпувалися, йому явно не з руки було починати бесіду.

— Клопіт у мене. Прокопе,— нарешті видавив він. — Пам'ятаєш: ми кланялися цісареві після пиятики, спали в мене? Тоді я згубив членський квиток. Може, ти підібрав і забув віддати? — Він на секунду почервонів і зітхнув, наче виконав тяжкий обов'язок. Покрутивши головою і усміхнувшись, показав на жолуді в решеті, які Левадиха сушила чорт зна з якою метою. — Приповідку про жолуді перехопив. Цікаву для наших днів. Так от, хтось-то позаздрив жолудям, що добре життя мають: на висоті, під гонцем, на свіжому повітрі. Почув це жолудь і відказує: "Ой, не заздріть. Увійдіть лишень в моє становище: не знаю, яким вітром зіб'є, куди занесе і яка свиня з'їсть..." Ну, як?

— Десь уже чув.

— А цього не міг чути. Якось приходжу додому і кажу своїй старій: "Мамо, вступив у пепееси18". Для жарту, звичайно. Вона скривилась, сплюнула, відвернулась. Думаю, вже й матінка несогірше розбирається в партіях. Але питаю: "Чого плюєшся?" — "Ой сину, сину, — хитає вона зажурено головою, ще більше насторожуючи мене.— Як ти мене мучиш! Позавчора ти ступив у коров'ячий ланяк — ледве відтерла штани і чоботи, а вчора тебе в псятину впхало! Чи ти не можеш обережніше ходити? Дивись під ноги, ти не маленький..."

18 Польська партія соціалістів.

— Нічим не допоможу, Ільку, — сказав я. — Не надибав твоєї книжечки. Це чимось загрожує? Виженуть з радикалів?

— Та маю дві догани. Тепер виженуть. Правда, що біда сама не ходить. Обчистили комору й коша з партії дадуть. Розумієш, поза партіями бути неспідручно. Напевне не можеш знати, з ким ліпше матися, але на неполітичних балабухів завжди кивали як на придурків.— Ілля скрутив цигарку.— Якби знаття, я б з гонором подався до іншої партії. Ті, кого вже десь відшили, не заслуговують ніде довір'я.

— Не признавайся, що згубив.

— Мислилось. Але Лобода галить: принеси, аби наклеїти значок. Завтра почнеться заваруха, а за один вечір не перекинешся до інших, бо не для моєї пам'яті завчити програму.

— Виходить, діло повертається клином.

— Угу,— гірко і весело засміявся Ілля, але тут же посерйознів: — Тільки, Повсюдо, нікому ні слова. Чуєш? Я тобі відкрив душу як фронтовому товаришеві: ми ж обидва були на італійському, хоч не в одному полку. От чорт, як згадаю ту катавасію, мороз іде поза шкірою. Було що пережити. Часом ляжеш спати — перед очі лізуть гори трупів. Не війна то була! Колись одним вухом чув, що в океані є такі потоки: один теплий, другий — холодний. Де вони сходяться, там ніщо живе не витримує, осідає земля, вічні громи і блискавки, а хвилі пересуваються з краю до краю величиною з Говерлу. Так арміями пересувало і нищило людей.

— Будь спокійний,— запевнив я.— Могила.

Ілля вирячив очі, та згадав, з чого зайшла мова і підхопив:

— Могила, Прокопе. Не видай. У тебе не знайдеться випити?

— Нема,—розвів я руками.— Отже, дадуть під зад? Ілля безпорадно стиснув плечима і сплюнув. Він ще посидів трохи і попрощався. Я провів його під чорне, непевне піднебіння ночі. Я не міг з ним говорити про війну. Усі, хто її пережив, кому випадок подарував життя, як на мене, повинні твердо усвідомити, що просто існувати їм замовлено самою природою Вони не мають права губитися в юрбі. Вони мусять щось робити для життя Тим часом Ілля, втративши якусь книжечку, втратив своє обличчя. Я підняв свої покалічені камінням руки. Пальці майже не розгинаються, і руки схожі на два знаки запитання. Я дивився на них і думав, що мене вже тривалий час підточує якийсь сумнів.

— Лемішку будеш їсти? — запитала Левадиха з-за дверей.

— Одну ложку,— озвався я Думки сколихнулись, заметушились, але попередній стрій їх уже не відновився. "Іде голод", — видзвонювали краплини талого снігу під стрілою.

Спав у замку. Миколи не було. Перед сном я прочитав у томику Гюго про компрачикосів. Досвіта мене розбудила, пошкрябавши шибку, потурбована вітром ялиця. За вікном косими смугами топився небокрай. Ніч плазом відступала в ліси і яруги. Але й тут її настигне день. Ніщо йому не перешкодить, ніяка сила не зупинить. Можливо, десь і в глибинах нашого буття визріває світанок, одвойовуючи в темряви позиції і плацдарми.

Я поголився, з'їв хліба з солониною, усе позамикав. Надворі посипав рясний, пухнастий, схожий на гусінь сніжок Падаючи, він так само, як гусінь, ворушився на землі, підламував під себе колючки і розпластувався.

У каменоломні я змастив олією свердло, витер від болота держак молота і майзель, повідкидав з-під ніг камінці. Відтак сів навпочіпки над урвищем. У долині, подібний до мурахи, настоячи посувався маленький чоловічок. Покружлявши навколо бункера, він довго стояв, піднявши до чола руку: озирав погаратані мною скелі й стоси.

Я заховався між стоси, щоб Гривастюк не міг бачити мене Сніг пішов густіше. Слизькою стежкою війт добиратиметься сюди добру годину. Що за лихо привело його?

Я вертів діри. Корба тихо поскрипувала, свердло почало бити в один бік. З'ївся трибок. Я підігнав мутру. Крутити стало важче, але свердло пішло рівніше. Мені його акурат вистачить.

"А коли сьогодні домовитися з Гривастюком?" Цей заверниголова може побоятися. Скажу, що бункер мені на заваді, а майданчик дуже привабливий — при шляху, рівний, головне, що каміння не треба буде возити. Усе начебто логічно і переконливо.

Гривастюк був зодягнений у новий сардак і чорну, поспіль вкриту краплинами талого снігу шапку. Він зупинився якраз у тому місці, звідки я спостерігав за ним. Віддихавшись, рушив понад проваллям до мене.

— Гай-гай! Та ви творите чудеса.

— Зопалу, пане Гривастюк. Допався, як бездомне котя до затірки.

Війт з солідністю походжав між стосами, доторкався до брил, довго й замислено оцінював борлак скелі.

— До спілки не пристають, пане Повсюдо?

— Кому охота морочитися в цей непевний час? Один наживаю мозолі.

Губи його заходили, ніби їх сіпали невидимими поводами.

— Не шкодуйте. Поступаєте правильно, слово даю А працюєте — куди твоє діло! Це означає, що натогід восени новосілля? А це що за бомбомет?

— Дрільборер,— назвав я свердло по-німецьки.— Зразок відомий, Молотковський лиш побільшив. Дивіться.

Я наліг плечем на педаль і повів корбою Сталевий стрижень ум'як у вапнякову плиту і занурився до опори. Гривастюк примружився. Вперше в житті я побачив одверту гримасу: мене не тішить людська удача.

— Так-так, — буркнув він, і щоки його запалали, як пампушки на сковороді.— Але я гніваюся на вас, пане Повсюдо.

— Що замовив роботу соціалістові? Але ж він найкращий коваль.

— Ви перебільшуєте щодо здібностей Молотковського,— сказав Гривастюк, озираючись навколо — Соціаліст?.. Менше з тим. Справа, власне, в тому, що ви не господар свого слова Чекаю вас багато неділь підряд, виглядаю. Якщо вже обіцяти, то, по-моєму...

— Вибачте, пане Гривастюк. Оці штабелі мене з ніг валили. Мусив відпочити.

— Я запрошував не до лопати, Прокопе. Повеселились би і так далі... Компанія збирається завсіди вишукана. Тамтої неділі, приміром, гостював колишній ваш вихователь Мефодій Гірчак...— Він умовк, чекаючи, що я скажу.

— Гірчак?

— Ми з ним познайомилися через Володимира Майдана, секретаря повітового комісара. Гірчак і Володимира вчив, склав йому протекцію в Краківському університеті. Хоч він був єдиним українцем серед професорів гімназії, зате людина впливова. Я люблю гарне товариство.

"А ти — птиця!" — подумав я, водночас щиро жаліючи, що втратив нагоду зустрітися з Гірчаком.

— Загалом важко собі простити,— сказав я.— Але, їй-бо, з ліжка не зводився.

—— Чекаю вас цієї неділі, що прийде. А помимо того,— Гривастюк дістав з-під поли папку і відкрив на потрібній сторінці,— розпишіться в отриманні документів. Нині ділочинство — комар носа не підточить.

— Хвалю: менше свавілля.

— Так. А як же з грунтом, пане добродію? — Згорнувши папку, він очікувально затримав м'ясисту долоню з короткими грубими пальцями на обкладинці.

— Ще подумаю,— сказав я несподівано для себе. Ні, я для політики не годжуся. Я розмовляю з людьми занадто прямолінійно, готовими оцінками, не даючи їм можливості побачити речі в розвитку. Тим самим я позбавляю себе можливості створювати ситуацію для нападу чи відступу.

Гривастюк повернувся обличчям до ріки, як полководець, викинув уперед руку:

— Вибирайте. На хазяйське око, то далеко й шукати не треба. Ось тут, під горою, відступивши від отих акацій, з богом починайте.

У мене аж у п'ятах похололо.

— Обійдеться без транспорту, рівно, городець викрається, річка, пасовисько, помешкання при гостинці. Для майстрової людини все це, знаєте, велика зручність. Якщо ви не надумали далі навчатися.

— Пізно, пане Гривастюк. Ви справді радите слушно.— Між іншим, я нічого не втрачаю завдяки своїй прямолінійності. Діалектика речей, якщо тримати долоню на її пульсі, не зраджує.— До речі,—додав я,— не раз уже зупиняю погляд на цьому клині. Мене лише стримує ота брила, бункер...

— Гейби тіснувато через неї, — погодився Гривастюк, але одразу ж просіяв:— А ви її під стіжок, чи що? Зрештою, нехай собі сидить десь у кінці городу під лопухами.

Гривастюк пішов від мене божественно-замислений, у прекрасному настрої. Коли він сховався за пагорком при цвинтарі,— він сходив до села мурованкою,— я не втерпів і підкотив до шкарпу чималий кругляк.