Аліса в Задзеркальній країні - Льюїс Керрол

- І в усі боки кругом нього взагалі? - додала Аліса.

- Саме так. Ну, а «пиршавий» - це «пирскаючий» і «миршавий» (ось тобі ще одно слово-чемодан). А «псашки» - це такі худі, обскубані птахи, які вже зовсім звелися на пси.

- Але що таке «трулі долові»? - допитувалася Аліса.- Боюсь, що завдаю вам багато клопоту.

- Ну, от ще! «Трулі» - це такі зелені свині. А щодо «долові», я не певен. Гадаю, що вони так названі через те, що живуть на землі, долі, а не літають у повітрі.

- Ну а «пичхали»?

- Ага, «пичхали» - це означає пищали і одночасно чхали. Ти можеш почути такі звуки он у тім лісі… Якщо ти почуєш їх хоч раз, ти будеш цілком задоволена. Але хто набив тобі голову такою нісенітницею?

- Я прочитала це в книжці,- пояснила Аліса.- Проте набагато легші вірші читав мені Близняк.

- Ну, знаєш, коли говорити про вірші,- сказав Хитун-Бовтун, викидаючи вперед свою величезну руку,- то я вмію читати їх не гірше від інших, якщо вже на те пішло.

- О, не треба, щоб на те пішло! - вигукнула Аліса, сподіваючись стримати його запал.

- Уривок, який я хочу прочитати,- продовжував Хитун-Бовтун, не звертаючи уваги на її вигук,- був написаний саме для тебе.

Якщо так, відчувала Аліса, то їй не минеться слухати цього вірша, тому вона сіла і досить сумно подякувала йому.

Узимку, як біліє сніг,

Співаю я пісень дзвінких.

- Але я не співаю,- пояснив Хитун-Бовтун.

- Я бачу,- сказала Аліса.

- Якщо ти спроможна бачити, співаю я чи ні,- то в тебе занадто гострий зір,- зауважив Хитун-Бовтун сердито. Аліса промовчала.

Весною, як усе цвіте,

Скажу тобі про се й про те.

- Дуже вдячна вам,- сказала Аліса.

Улітку будуть довгі дні,

Ти зрозумієш ці пісні,

А восени, як жовкне лист,

Запишеш ти пісень цих зміст.

- Я запишу, як не забуду до осені,- пообіцяла Аліса.

- Кинь свої репліки,- гримнув Хитун-Бовтун.- Вони зовсім безглузді і лише збивають мене.

Я написав листа до риб:

«Якби хотіли, ви могли б».

А рибоньки морські дрібні

Прислали відповідь мені.

Їх відповідь була така:

«У нас причина є, яка…»

- Боюсь, що я не зовсім розумію,- сказала Аліса.

- Далі буде легше,- відповів Хитун-Бовтун.

Я знов послав до них листа:

«Ваш лист - лиш викрутка пуста».

Послав листа, а рибки в сміх:

«Уже ми бачили таких!»

Сказав їм раз, сказав їм два -

Даремні всі мої слова.

Ну, покажу ж я вам смішок!

Узяв я добрий казанок,



А в казанок води набрав,

Як треба до подібних справ.

Тут хтось прийшов і став казать,

Що вже маленькі рибки сплять.

А я йому: «А ти піди

І знову рибок розбуди».

Команду викрикнув я цю

На саме вухо посланцю.

На останніх рядках Хитун-Бовтун мало не верещав, Аліса подумала здригаючись:

«Я нізащо не погодилася б бути посланцем».

Тут посланець зробивсь лихий:

«Ви не кричіть, я не глухий!»

Хоч ти що хоч йому роби:

«Я розбудив би їх, якби…»

Тоді я штопора знайшов

І сам будити риб пішов.

Та в хату я ввійти не міг,-

Замкнув хтось двері, як на гріх.

Було те лихо не мале,

Тягнув за клямку я, але…

Настала довга пауза.

- Це все? - несміливо запитала Аліса.

- Це все,- відповів Хитун-Бовтун.- До побачення.

Такий кінець, на думку Аліси, був дещо непередбачений. Але після такого надто відвертого натяку на те, що їй пора вже іти, вона вирішила, що залишатися далі буде нечемно. Отже, вона підвелася і простягла йому руку.

- До побачення, до наступної зустрічі! - промовила вона якомога веселіше.

- Я не впізнаю тебе, якщо ми навіть і зустрінемося знову,- відповів Хитун-Бовтун незадоволеним голосом і простяг їй один палець.- Ти надто схожа на інших людей.

- Зазвичай кожного впізнають по обличчю,- зауважила Аліса розсудливо.

- Саме в цьому й справа,- сказав Хитун-Бовтун.- У тебе таке самісіньке обличчя, як у всякого іншого: очі тут (він ткнув великим пальцем у повітря), ніс посередині, рот під носом. В кожного так. От якби, наприклад, у тебе очі були по один бік носа або рот над носом, це б могло трохи допомогти.

- Від цього я, мабуть, не стану кращою! - заперечила Аліса.

Хитун-Бовтун лише заплющив очі і запропонував:

- А ти спочатку спробуй.

Аліса очікувала, чи не заговорить він знову. Але Хитун-Бовтун не розплющував очей і зовсім не звертав на неї уваги. Тоді вона повторила: «До побачення!» і, не одержавши відповіді, повільно пішла собі. При цьому вона не могла втриматися і сказала собі:

- З усіх несимпатичних (вона повторила це слово вголос, бо їй було приємно вимовляти таке довге слово)… - з усіх несимпатичних людей, яких мені доводилося знати будь-коли…

Їй не вдалося скінчити речення, бо цієї миті страшний гуркіт струснув весь ліс.

Наступної хвилини в лісі з’явилися солдати. Спочатку вони бігли по двоє та по троє, потім по десять-двадцять зразу і, нарешті, їх з’явилося стільки, що вони, здавалося, заповнили весь ліс. Аліса сховалася за дерево, боячись, що її можуть затоптати, і звідти слідкувала за ними.



Вона подумала, що зроду не бачила солдатів, які так нетвердо тримаються на ногах. Вони весь час