Вальдшнепи - Микола Хвильовий

всякий випадок зв'язано з тою чи iншою основою, i обумовлюється вiн певними причинами, i коли причини були, то iнакше й трапитись не могло. I згадуючи їi вчорашню розмову про безумство хоробрих, йому до болю захотiлось бути таким же безумним. Йому захотiлось схопити її в обiйми й закричати побiдним криком дикого переможця. Перед ним на мить промайнули сумнi, осточортiлi очi його Ганни, i вiн уже бiльше нiчого не бачив. Вiн зовсiм не думав про те, як вона прийме його ласки. На нього в цей момент навiть не вплинула обстановка, що, безперечно, не вiдповiдала його намiрам. Вiн уже нiчого не бачив, крiм цiєї привабливої дiвчини i її мигдалевого погляду.

Карамазов нахабно подивився на Аглаїн торс i зупинив на ньому свої очi.

VIII

I вiн, очевидно, мав рацiю. Iнакше навiщо б служка зачиняла вiконницi? Чи, може, Аглая хоче затримати спеку? Так нi, цього не може бути! Вона, безперечно, шукає пiвтемряви. Треба бути рiшучим, i тiльки.

В кiмнатi темнiє тiєю денною темнотою, коли, й заплющивши очi, вiдчуваєш ясний безхмарний день i згорiлопорожнi вулицi заштатного городка. Крiзь одну вiконницю лiзе вогняна лапа пiвденного сонця й, полоснувши по вазах iз трояндами, легко лягає на стiну.

Аглая поправила декольте свого рожевого плаття й скинула на Карамазова очi.

- Дмитрiй, iди-но ближче до мене, - сказала вона. - Ти хочеш абрикосової води?

- Дякую! - кинув Карамазов i зупинився бiля дiвчини.

- Не хочеш?.. Ну, тодi я сама вип'ю.

Вона пiдiйшла до глечика й з ним сiла на своє попереднє мiсце. Ковтаючи невеличкими ковтками жовтувату воду, вона говорила йому про Євгенiя Валентиновича й раптом поцiкавилась його родинними справами. Словом, вона хоче ще дещо взнати про нього й особливо їi цiкавлять факти, так би мовити, глибоко iнтимного характеру. Ну от, знову, припустiм: якi ж, нарештi, в нього взаємовiдношення з дружиною? Вона його колись запевняла, що вiн не любить свою Ганну, але це ж був тiльки жарт. Вона, звичайно, нiчого не знає, а її дуже цiкавить, як вiн ставиться до своєї дружини.

Доки Аглая подавала запитання, так би мовити, "взагалi", Карамазов готовий був їй вiдповiдати. Але коли вона фамiльярно заговорила про Ганну, йому неприємно стиснуло серце: вiн несподiвано образився за дружину. Мовляв, чому це Аглая не дає їй спокою? За кiлька хвилин перед тим вiн не мiг навiть припустити, що в нiм прокинеться таке почутгя. Але зараз воно навiть затривожило його. Звичайно, вiн уже не любить, вiн сьогоднi навiть ненавидить Ганну. Але з нею зв'язано такi гарнi хвилини, що вiн не може не поважати її якоюсь своєрiдною повагою. У всякому разi, вiн рiшуче одмовляється згадувати сьогоднi її iм'я в присутностi Аглаї, так принаймнi диктують йому норми елементарної етики.

- Може, Ганни ми не будемо чiпати? - спитав Карамазов. - Невже тобi не обридло говорити про неї?

- Чому це? - дитячими очима подивилась на нього Аглая. - На мiй погляд, вона все-таки цiкава женщина.

- Я гадаю, що їй зовсiм не мiсце в нашiй розмовi.

- В нашiй розмовi? От тобi й маєш! Чому це в нашiй розмовi?..

Аглая зрушила праве плече й сказала:

- Ти переконаний в цьому?.. Ну що ж, добре! Я її це буду чiпати.

Вона змовкла, мовчав i Карамазов. Розмова перервалась на дуже невдалому мiсцi, i тому утворилось таке враження, нiби хтось когось i якось образив. Дмитрiю прийшла мисль, що Аглая зрозумiла причину його небажання говорити про Ганну, i йому стало нiяково. Чому й справдi не поiнтимничати?.

- Ти дуже хочеш знати, як я ставлюсь до Ганни? - спитав вiн.

Аглая бистрим рухом розправила на колiнах своє рожеве плаття, подивилась кудись убiк, помовчала трохи й раптом сказала тихим, але рiшучим i впертим голосом:

- Я це дуже хочу знати.

- Ну, так от: iз своєю дружиною я вже давно в натягнутих вiдношеннях. Приблизно рокiв три.

- Як розумiти тебе: ти вже розлюбив її, чи щось iнше треба мати на увазi?

- Бачиш, - сказав Карамазов, - менi важко з'ясувати це. Сказати, що я її розлюбив, - не можна. Але й сказати, що я її люблю, теж не можна.

Аглая пiдвелася з стiльця, пiшла до канапи й запалила папiроску.

- Ти хочеш сказати, - промовила вона, - що ти її нiколи не любив?

- Цього я не хочу говорити, бо це зовсiм не так; я її сильно любив. Справа тут багато складнiш. Тут... як би це сказати...

Вiн змовк i усмiхнувся: йому й самому смiшно стало, як важко вияснити цю родинну iсторiю.

- Ну що ж далi? - засмiялась Аглая. - Як же далi, мiй глупенький хлопчику?

Карамазова раптом знервувала її фамiльярнiсть, i вiн рiзко сказав:

- Далi я одмовляюсь говорити.

- Який ти чудний, Дiмi, - i Аглая подивилась на нього сумними очима, - i яка ти, мiй глупиш, усе-таки нещасна людина... Так я зрозумiла тебе ще в нашу першу зустрiч.

Дмитрiй засмiявся: йому страшенно подобається ця самовпевненiсть. Хто це їй наговорив такого абсурду про нього?.. Проте вiн на неї не ображається. Вона може говорити ще щось i в цьому ж таки дусi.

- Я, звичайно, можу говорити, - спокiйно сказала Аглая. - Але ти мусиш покинути своє самолюбство й теж не бути таким самовпевненим. Словом, постановимо так, що коса наскочила на камiнь. Сильна людина на таку ж сильну... Хоч, правду казати, я в тобi нiчого не бачу нi вiд коси, нi вiд камня.

Остання її фраза гострим болем вiдгукнулася в його серцi. Вiн нiчого не має нi вiд коси, нi вiд камня? Вiн - той, кого вона недавно вважала за сильну вольову людину. Вона жартує чи правду говорить? Карамазов розгубився i, як ображений хлопчисько, стояв перед Аглаєю:

- Що це значить?

- Це значить, - сказала Аглая, - що не треба ображати людину, коли вона цього не заслужила, - це раз. По-друге, цим менi хочеться сказати, що я тебе знаю не гiрше, нiж ти сам себе знаєш.

- Що ж ти знаєш про мене? - майже з розпачем спитав Дмитрiй i тут же вiдчув, що йому серце завмерло. - Ти ж, здається, вважала мене за сильну людину?

- На жаль, так, як сам ти себе вважав, - промовила вона.

Аглая бачила, як вражали Карамазова її слова, але на цей раз вона, очевидно, свiдомо