Великі сподівання - Чарльз Діккенс
Тим часом хвилини побачення збігли, але, оглянувшись, я побачив поруч начальника тюрми, що прошепотів мені: «Можете ще побути». Я щиро йому подякував і спитав:
- Можна мені дещо йому сказати, якщо він почує? Начальник тюрми відступив убік і кивнув наглядачеві теж одійти. Хоч ці їхні рухи були зовсім безгучні, його втуплений у стелю стуманілий погляд ожив і з ніжністю обернувся до мене.
- Дорогий Мегвічу, тепер нарешті я можу це сказати вам. Ви розумієте мене?
Його пальці ледь відчутно стисли мені руку.
- Колись у вас була дитина, яку ви любили і втратили.
Пальці стисли мою руку відчутніше.
- Вона залишилася жива й знайшла впливових друзів. Вона й тепер жива. Вона справжня леді й велика красуня. І я кохаю її!
Останнім слабким зусиллям, яке б і не здійснилося без моєї допомоги, він підніс мою долоню собі до уст. Потім знову лагідно опустив її на груди й прикрив своїми долонями. В очах його, втуплених у стелю, постав той самий порожній погляд і за мить згас, а голова тихо схилилась на груди.
Згадавши тоді, що ми з ним разом читали, я подумав про тих двох молільників у храмі і зрозумів, які будуть найкращі слова перед його смертним ложем: «Господи, будь милостивий до нього, грішника!»
Розділ 57
Залишившись тепер сам-один, я заявив про намір вибратися зі свого помешкання у Темплі, як тільки мине термін оренди, а тим часом винайняти його комусь іншому від себе. Не гаючись, поналіплював я на вікнах оголошення, бо ж у мене були борги й майже не лишалося грошей, і стан моїх справ не на жарт мене непокоїв. Точніше сказати - занепокоїв би, якби я мав досить сили зосередитись увагою на чому-небудь іншому, крім того, що я серйозно захворюю. Напруження останніх тижнів дало мені змогу відтягти хворобу, але не подолати, і тепер я відчував, що вона насувається на мене, і майже нічого іншого й не відчував, настільки до всього збайдужнів.
День-два я лежав то на канапі, то на підлозі - де мене знемагала втома - з важкою головою й тупим болем у ногах та руках, без думки й без снаги. Потім настала ніч, бозна-як довга й сповнена тривог та страхів, а коли вранці я спробував підвестись на ліжку і все обдумати, то не зміг ні того, ні того. Чи й справді я серед ночі спускався до Гарден-Корту в пошуках човна, якого начебто залишив на подвір'ї, чи й справді я кілька разів приходив до пам'яті на сходах і жахався, що мене сюди вигнало; чи й справді я запалював лампу, впевнений, що це ж він піднімається сходами, тоді як світло там давно погасло; чи й справді мене збивали з пантелику чиїсь безглузді балачки, сміхи та стогони, що, як я неясно підозрював, від мене самого й походили; чи й справді в темному кутку кімнати стояла закрита залізна пічка й чийсь голос гукав знов і знов, що міс Гевішем уже догоряє там,- ось в усьому цьому я й силкувався добрати ладу, лежачи того ранку у себе на ліжку. Але важкі випари печі, де випалювалось вапно, не давали цим образам прояснитись і раз у раз заступали їх від мене, аж поки нарешті крізь ці випари я розрізнив двох чоловік, що уважно дивились на мене.
- Чого ви хочете? - спитав я перелякано.- Я вас не знаю.
- Та що там, сер,- відповів один з них, нахиляючись і торкаючи мене за плече,- сподіваюся, ви це незабаром залагодите, але поки що вас заарештовано.
- А на яку суму борг?
- Сто двадцять три фунти, п'ятнадцять шилінгів і шість пенсів. Рахунок від ювеліра, здається.
- І що ж тепер робити?
- Вам краще перебратись до мене,- відказав той самий чоловік.- У мене дім цілком пристойний.
Я спробував підвестись і одягтися. Коли я знову звернув на них увагу, вони стояли трохи віддалік від ліжка й дивились на мене. Я все так само лежав плазом.
- Ви бачите, в якому я стані,- сказав я.- Я пішов би за вами, якби зміг, але таки справді несила. А якщо ви самі спробуєте вивезти мене, я ще помру дорогою.
Можливо, вони щось відповіли, чи заперечили, чи пробували вмовити мене, що я краще себе почуваю, ніж мені здається. Але що моя пам'ять більш нічого не зберегла про них, я так і не знаю, що вони зі мною зробили,- в усякому разі, вивезти мене нікуди не вивезли.
Що я мав лихоманку й до мене боялись підходити, що я мучився страшенно й часто непритомнів, що часові кінця-краю не було, що я плутав усякі найнеймовірніші подоби зі своєю власною - був цеглиною в стіні будинку й воднораз благав спустити мене з запаморочливої висоти, куди мене вправили муляри, був сталевим балансиром величезної машини, який ляскотливо погойдувався над прірвою й воднораз сам же молив, щоб машину зупинили й витягли мене з неї,- що я пройшов через усі ці стадії хвороби, я знаю зі своїх спогадів, а почасти знав і тоді. Що іноді я відбивався від реальних людей, вважаючи їх за вбивць, а потім раптово усвідомлював, що вони ж хочуть мені добра, і, знемігшись, падав їм на руки й дозволяв себе вкласти - це я теж знав тоді. Але найпевніше я знав, що всім цим людям, які в найтяжчі дні моєї хвороби являлися мені у найхимерніших різновидах людських облич і виростали до велетенських розмірів,- повторюю, найпевніше я знав, що всім їм властиво було невідомо чому рано чи пізно ставати схожими на Джо.
Коли криза хвороби була вже позаду, я почав завважувати, що тоді як інші пов'язані з нею химери потроху зникають, ця залишається незмінною. Хто тільки підходив до мене, кожен набирав рис Джо. Розплющував я очі вночі - і у великому кріслі біля ліжка бачив Джо. Розплющував очі вдень - і бачив, як на дивані біля відчиненого й завішеного вікна, посмоктуючи люльку, сидить знову ж таки Джо. Я просив чогось прохолодного випити, і дбайлива рука, що простягала мені питво, була рукою Джо. Затамувавши спрагу, я відхилявся на подушку, і обличчя, що
