Біль і гнів - Дімаров Анатолій

А от вам як далі жити — подумайте... Ну походите ще місяць який, поки німець наших доб'є та собі руки розв'яже, а тоді? Та він же вас одним пальцем розплющить! Місця мокрого од вас не полишить!

— Так он ти якої, дядьку, співаєш! — не витримав уже й Світличний, але Ганжа і йому' сказав: "Зачекай!" — і знову повернувсь до чоловіка:

— Звідки вам, дядьку, відомо, що німець з нашими за місяць покінчить?

— Та як не покінчити, коли він же на Уралі й Москву уже взяв?

— Вам що, це сам Птлер сказав?

— Гітлер не Птлер, а поліцаї на всі сторони дзвонять.

— А, поліцаї! — мовив зневажливо Ганжа.— Ну, ті можуть про що завгодно дзвонити. Од тих мені й не таке доводилося чути. Ви знаєте, хто оце перед вами сидить? — спитав раптом Ганжа, показуючи на Нелю.

— Та мовби дівчина,— відповів хазяїн здивовано.

— Дівчина то дівчина, тільки яка! — 1 наступив під столом на Нелину ногу: мовчи! — Радистка перед вами сидить! Прямо з Москви!

— Еге ж^із Москви. З отієї самої, що її німець наче узяв. Ви що ж думаєте, наші тільки на фронті з німцем воюють? У наших сил вистачає і про нас з вами подумати: як тут живемо, що поробляємо, як штани закаляні в лугові перемо, чи як не даємося на себе ярмо накласти...

— Навіщо ви про мене? — спитає з докором Неля.— Яка ж я тепер радистка?

— Радистка, а хто ж! — не погодиться Ганжа.— За рацією не сумуй — ще дістанемо.— Бо Неля таки справді тужила за нею: її, посічену кулями, закопали на хуторі.

"Да, рацію б нам,— думав Ганжа.— Приймач хоча б поганенький..." Хай би краєм вуха почути: стоять наші, не збираються на ласку ворога здатися — отоді й помирати не страшно!

— Хату йому, заразі, спалити! — кип'ятився Вітька-моряк.— Пустити за димомГ

"Пустити за димом? — думав про себе Ганжа. Й аж головою кивав.— А чого цим доб'ємося? Що докажемо? Ні, не з цим треба до людей іти. І дядько отой... Сперечавсь, не погоджувався, але наша ж людина. Нагодував, налаштував у дорогу, ще й за село вивів: "Ви ж отак, хлопці, йдіть. Правіш забирайте". І коли Ганжа йому руку потис "Не поминай лихом, хазяїне!" — відповів, як косарикам: "З Богом!" Не одвернувсь, не доніс, хоч коли поліцаї дізнаються, що годував партизанів, то йому першому ж і висіти на шибениці. То за що ж йому півня під стріху? За щиру розмову? Тоді з ким же йому й розмовляти по щирості? Не з поліцаями ж!.."

Друга зустріч — з молодим ще чоловіком — була веселішою. Он він із ними й іде, на ліву ногу прикульгуючи, чвирка крізь зуби: "Нічого, до свайби заживе!" — хоч іноді, не витримавши, й кривиться. Мати, коли сказав, що піде з партизанами, тільки руками сплеснула: "Та куди ж ти підеш, як у тебе ще не загоїлось?!" — "Піду! — трусонув чубом уперто.— А не візьмете, тоді кулемета оддайте!" — "Кулемета? — засміявся Світличний.— Бач, чого захотів! Ні, нам краще тебе прихопити з собою, аніж такої машини позбутися!"

"Машина" і справді чудова: кулемет, знятий із танка, ще й п'ять дисків до нього. Короткий, із ручкою — на ходу можна стріляти. Отаких би побільше!..

Партизани й не сподівалися, що так вдало справа закінчиться. Коли вперше до хати зайшли, коли побачили на ослінчикові низенькому, за столиком з начинням шевським, з черевиком подертим, що він його саме латав, коли побачили майже ще підлітка, то ж хто б міг подумати, що перед ними — танкіст нещодавній!

— Шевцюємо? — поцікавився Світличний, до хлопця підходячи.

Той щось відповів нерозбірливе й почервонів навіть: ніби увалились до хати і застали його за чимось ганебним. І весь час, поки вони вечеряли, перемовляючись скупо і зморено, поки мати його, з обличчям великим і добрим, поспіхом завісивши вікна, подавала на стіл, він, мов школярик покараний, сидів на ослоні. І дивився, і слухав напружено, боячись пропустити хоч слово. Кілька разів поривався щось сказати, але не наважувався.

— Ну що, Степане,— сказав Світличний, повечерявши,— багато чобіт пошив?

Аж тут Степан наважився запитати про те, що його мучило протягом усієї вечері:

— Ви партизани?

— А хто ж іще, в біса! Чи, може, не схожі?— Світличний оглянувся на своїх, запитав з удаваним подивом: — Партизани ми чи не партизани? '

Тоді хлопець став зривати із себе ШЄЕСЬКИЙ фартушок. Скинув, пожбурив на лаву, піддів ногою ослінчик:

— Тоді я з вами піду!

— Та ти ж іще не видужав! — охнула мати. Кинулася до нього, ухопила за руку, повернулася до Світличного: — Та він же у ногу поранений! — Мов Світличний його уже забирав із собою.

—^Пусгіть, мамо! — виривався хлопець

— Гаразд, а чим же ти воювати збираєшся? — поцікавився Світличний.— Молотком чи гвіздками?

Степан, вирвавшись нарешті од матері, мовчки пішов до ліжка. Одкинув подушку, перину.

— Осьо! — сказав гордо.

І подав Світличному щось замотане в хустку.

— Що це?

— А ви розгорніть!

Світличний поклав вузлик на стіл, розв'язав.

— Ого! — вигукнув здивовано.

На командирському ремені з великою зіркою, в новій жовтій кобурі був пістолет. Новий-новісінький, наче шойно з пакгаузу.

— Твій?

— А то чий же!

— Ти ж хоч із нього стріляв? — понюхав дуло Світличний.

— Не стріляв,— зізнався почервонівши Степан.— Я із кулемета... Із танкового.

— Так ти, знацця, танкіст! — ще більш здивувався Світличний: танкісти були в його уяві людьми кремезними й дужими, а цей — мов школярик.

— Еге ж, танкіст, танкіст,— втрутилася мати.— Ви краще спитайте, куди він майже щодня бігає.

— Мамо! — повернувся до неї Степан.

— Що "мамо"? — Обличчя у жінки вже було плаксиве, очі жалісно скліпували.— Буде тобі "мамо", як поліціянти дізнаються!

— Чого б вони дізналися! — буркнув Степан.

— То кого ж ти провідуєш, якщо не секрет? — спитав, не випускаючи з рук пістолета, Світличний: розмова ставала дедалі цікавішою. Навіть Корній рота роззявив.

— Танк свій провідує!

— Мамо!

— Еге ж, наче дівку!

— Танк? І танк у тебе є? — не міг отямитись од подиву Світличний.

— Та є ж,— Степан неохоче.

— Де ж ти його заховав?

— У річці втопив.

— Ну й ну! А побачити можна?

— Так він же у річці. Та й поночі зараз.

— То ти його у воду загнав?

— Та загнав же. Щоб не дістався фашистам... І розповів, як було.

їхній танковий полк виривався з оточення. Всього кілька машин, що вціліли. А коли скінчилось пальне, капітан наказав висадити машини в повітря.

— Командир полку?

— Комбат... Командир полку був уже вбитий.

Отоді він і не послухався: село рідне ж поруч! Розігнав танк — і з кручі! Ледь сам не втопився. Виплив, вибрався з річки на берег, а довкола од мін аж кипить: німець весь луг переорює. Отоді його і поранило. Осколком у ногу. Добре, що хоч кістку не зачепило. Так, м'якоть лише...

— Еге ж, м'якоть,— з долоню вирвало! — жалісливо мати.— Приповз до хати: "Мамо, це я",— а кров за ним стежкою...

Степан усміхнувся зніяковіло, наче соромився рани.

— А решта танків?

і Та на лузі ж... Згорілі стоять.

— Ну й ну! — похитав головою Світличний. Хто б міг подумати. Покрутив пістолет, віддав Степанові: — Держи, танкісте!

Степан узяв пістолет, підперезав ремінь, ще й піджачок заправив натренованим рухом. По-діловому спитав:

— То як, берете? — І не встиг Світличний відповісти, додав: — Там же, у танкові, й кулемет... Можу дістати, якщо потрібен.

— Кулемет? Та що ж ти й досі мовчав?

— А ви про кулемет питали?

— Звідки ж ми знали, що тут кулемети валяються? То дістанеш?

— А з собою візьмете?

— Візьмемо!.. Як, комісаре?

Ганжа кивнув головою: хлопець йому явно сподобався.

По кулемет вирушили перед, світанком: Степан сказав, що уночі там робити нічого. Та :ще й село навпроти, хати підступають да-самої^річки, і поліцаї там вештаються.

— А .на світанку? |

— На світанку вони спати завалюються.

І краще — удвох. Там же голий луг, багато людей одразу привернуть увагу. А двоє... Ну, прийшли на рибалку. Він туди ходить частенько з вудочкою, до нього вже звикли.

— А як пірнати почнеш?

— Скажу: гачок зачепився,— знайшовся одразу ж Степан. Із Степаном вирішили послати Вітьку: моряк же, вода —

рідна стихія. Захопили дві вудки, баночку з черв'яками, мішок на кулемет, вийшли у двір.

Було ще темно і тихо, як перед дощем. Під ногами м'яко грузла рілля, шурхотіло бадилля. Вітька ступав слід у слід, намагаючись не випустити з виду невелику Степанову постать: хлопець прикульгувати прикульгував, а йшов швидко.

— Далеко? — запитав Вітька, коли вибралися за село.

— Кілометрів зо три. Ми до війни туди купатися бігали.

— До світанку встигнемо?

— Встигнемо. Та сьогодні пізніше й розвидниться — бач, як захмарило.

Вітька глянув угору, обличчя його відразу ж зволожилося: мжичка не мжичка, наче туманець.

— Ще дощу не вистачало!

— То й що? — відповів безтурботно Степан.— Хай іде, нам же ще краще: менше народу товктиметься.

Вже світало, як спустилися з пагорба, ступили на скошений луг.

— Оно наші танки,— сказав тихенько Степан. Сказав так, наче танки були цілі й живі танкісти сиділи в машинах, а вони поверталися в рідну частину.

Вітька побачив чорне застигле громаддя, яке спершу прийняв був за копи сіна, і коли проходили мимо, в ніздрі ударив різкий запах гару: всередині напевне все обгоріло. Ще раз озирнувся, коли вже пройшов: опустивши донизу перебиту гармату, машина сумно чорніла посеред лугу.

— Тут.

Вони стояли над річкою, на високому березі, що круто обривався донизу. Там ледь чутно шуміла вода, чорніло таємниче й моторошно. Вітька аж здригнувся, подумавши, що їм доведеться туди пірнати. Степан же посталив баночку, став розмотувати вудку.

— Ти що?

— Закинемо по разу. Іще ж рано... Темно, нічого не видно...

— То спустимось, може, донизу?

— Тут урвище... Бери осьо вудку.

Вітька неохоче взяв жудилище, почав розмотувати волосінь.

— Ти рибу коли-небудь вудив? — поцікавився Степан: він уже наживляв на гачок черв'яка.— Тут лящі як лопати.

Вітька рибу ніколи не вудив: ріс у великому місті. Тому й загнав одразу ж у палець гачок, лиш спробувавши наживити черв'яка, що звивався, наче пружина.

— Дай краще я,— прошепотів Степан, коли Вітька, тихо лаючись, видер із пальця гачок. Наживив вправно черв'яка, поплював, подав вудилище Вітьці: — Закидай!

♦Він що, справді збирається рибу ловити?" — подумав Вітька. Палець болів, і хоч кров уже не йшла, Вітька раз по раз підносив його до рота.

— Світає,— сказав згодом Степан.

І справді світало. Тільки не по-літньому, швидко і ясно, а по-осінньому, сіро й похмуро.