Великі сподівання - Чарльз Діккенс
Одного вечора я сидів у кутку за коминком і натужно вимучував на грифельній дошці листа до Джо. Це було десь так через рік після тієї облави на болотах, бо збігло вже чимало часу і стояла зима, а землю скував мороз. Поставивши на коминку задля консультації абетку, я спромігся за годину-дві скомпонувати недоладними друкованими літерами ось таке послання:
«ЛюБи ДЖО Бажаю ТоБі здоровя МаЮ НадіЮ скоро теБе вчити ДЖО, ото в7 Буде чудовно як Я Буду підмастроМ у теБе ДЖО тві ПіП».
Ніякої такої особливої потреби я не мав спілкуватися з Джо листовно, оскільки він сидів поряд мене й ми були самі. Але я вручив йому свою листовну депешу (разом з дошкою), і він прийняв її, мов якесь диво ерудиції.
- Слухай, Піпе, друзяко! - вигукнув Джо, широко розкривши свої голубі очі.- Ти ж таким ученим зробився, що страх! Хіба не правда?
- Е, куди вже мені! - зітхнув я: кинувши оком на дошку в його руках, я побачив, які криві ті мої рядки.
- Хе, та осьо ж Д,- озвався Джо,- а це Ж, а це О, і такі красиві! І осьо знову Д, Ж, О - це ж ДЖО, Піпе!
Доти я ще ніколи не чув, щоб Джо прочитав уголос щось довше, як це коротеньке слівце, а останньої неділі, коли я в церкві випадково перевернув нашого молитовника догори ногами, Джо не відчув через це ніякісінької прикрості. Вирішивши тут-таки з'ясувати, чи не доведеться мені починати з самого початку науку Джо, я сказав:
- Та ти читай далі, Джо.
- Далі, кажеш, Піпе? - промовив Джо, повільно вдивляючись у моє послання.- Раз, два, три. Та тут три Д, і Ж, і О, і три Джо, виходить, Піпе!
Я нахилився над Джо і за допомогою вказівного пальця прочитав йому всього листа.
- Ну й дивовижа! - сказав Джо, коли я скінчив.- Ти такий вчений!
- А як ти напишеш «Гарджері», Джо? - спитав я скромно повчальним тоном.
- Ніяк не напишу,- відповів Джо.
- Але уяви, що ти таки візьмешся написати.
- Цього я ніяк не можу уявити,- сказав Джо,- Хоч я, до речі, читання дуже поважаю.
- Справді, Джо?
- Дуже! Дай мені,- мовив Джо,- добру книжку або добру газету й посади біля вогню - то нічого кращого мені й не треба. Боже ти мій,- провадив він далі, потерши коліна,- та коли набачиш Д, та Ж, та О, та скажеш: «Ось і ДЖО, Джо»,- це ж таке цікаве читання стає!
З цього я зробив висновок, що освіта Джо так само, як і використання пари, перебуває ще в зародковій стадії. Розвиваючи далі цю тему, я спитав Джо:
- А ти хіба не ходив до школи, коли був таким маленьким, як я?
- Ні, Піпе.
- А чому не ходив?
- Знаєш, Піпе,- сказав Джо і, взявши коцюбу, - як завжди у хвилину задуми - почав повільно ворушити вуглини поміж нижніх ґраток коминка,- тут така річ. Мій батько, Піпе, любив випивати і, коли перебирав міру, немилосердно молотив мою матір. Щоправда, більш нікого він і не молотив,- окрім ще мене. Але мене вже він так завзято молотив, що йому треба було б молотом при горні так завзято махати. Тобі ясно, що я кажу, Піпе?
- Ясно, Джо.
- Отож через це ми з матір'ю кілька разів утікали від мого батька, мати наймалася на роботу й казала мені: «Джо, дитино,- отак вона казала,- тепер, слава богу, ти підеш учитися»,- і віддавала мене до школи. Але мій батько був добрий у душі й не міг обходитись без нас. Тим-то він збирав ціле юрмище і зчиняв такий галас перед тою хатою, де ми селилися, що господарі вже й не раді були нам і віддавали нас йому в руки. І він приводив нас додому й знову молотив. І це, як ти, Піпе, розумієш,- казав Джо, задумливо ворушачи вуглини й дивлячись на мене,- дуже вадило моїй науці.
- Звісно, що вадило, бідний ти Джо.
- А проте, Піпе,- сказав Джо, у задумі торкаючись коцюбою ґраток,- коли як слід усе зважити, щоб нікому не на шкоду, то мій батько був добрий у душі, їй-бо, Піпе.
Я був з цим не згоден, але промовчав.
- Та хоч би там як,- провадив далі Джо,- хтось же мусить підтримувати вогонь під казанком, а то він і не закипить,- правда ж, Піпе?
Я був з цим згоден і так і сказав.
- Отож мій батько не заперечував, щоб я став працювати, і я й пішов учитись на коваля, це ж було й батькове ремесло, хоч він не надто себе ним обтяжував. Працював я таки вперто, можеш повірити, Піпе. З часом я вже міг і батька утримувати і таки утримував, поки його не побив грець. Я тоді мав намір у нього на нагробку написати, щоб кожен знав, що хоч він і був не без гріхів, та вік свій в добрості прожив.
Джо виголосив цей двовірш так старанно й гордовито, що я просто мусив запитати, чи не сам він його й придумав.
- Сам,- визнав Джо,- і без нічиєї помочі. Отак враз і придумав. Як ото вухналя одним ударом загнав. Я зроду-віку так не дивувався, як отоді - аж сам собі не вірив, далебі, що це я таке втяв. Тож, кажу, я мав намір, щоб цей напис вибили на нагробку, але на вірші треба коштів, як їх не вибивай - чи то великими літерами, чи малими, тим воно й не вигоріло. Грошей чимало на похорон пішло, а решта потрібна була для матері. Здоров'я у неї було поганеньке, геть зовсім нікудишнє. Недовго вона протрималась, бідолашна, як прийшла пора і їй упокоїтись.
Голубі очі Джо трохи відвологли, і він протер спершу одне око, тоді друге незручним і аж ніяк не відповідним для цієї мети знаряддям - балабухою на ручці коцюби.
- Тоді мені було
