Жанна батальйонерка - Шкурупій Ґео
Бойко писав, що війна є велике нещастя для всіх людей, і що підтримувати її — це ганьба, це недостойно культурної людини. В кінці листа Стефан Бойко коротко повідомляв про смерть Муславського. Він не писав ніяких подробиць, а просто повідомляв, що Муславський вбитий. Далі він дуже погано висловлювався про поручника Сергія Голуб'ятнікова й натякав на якийсь зв'язок між ним і смертю Муславського.
Ці кілька рядків про смерть Муславського дуже вразили Жанну. Їй було дуже жаль цього веселого студента, що з ним вона так приємно завжди фліртувала. Жанна задумалася, згадуючи і жалкуючи його. У неї в грудях поволі зростала зненависть до німців, роками вихована в ній. "Ще одна жертва, — думала Жанна, — ну, як не воювати з ними! Як не бажати перемоги, як не бажати, щоб Німеччина була розбита до щенту!" І тепер вже в ній зовсім стало й свідомо говорило почуття помсти. Тепер вона обов'язково поїде на фронт і битиме німців. Вона благородно помститься за Муславського.
Вона зовсім не розуміла Бойка, хоч сильно симпатизувала йому. Їй було незрозуміло, чому Бойко й тепер проти війни. "Він революціонер. Він був проти війни, коли був царат, а тепер, коли революція, коли всі революціонери за війну, він також проти неї. Як це зрозуміти? — думала Жанна. — Невже він боягуз? — Але вона відкидала цю думку, бо знала, що Бойко вже другий рік на фронті. — Очевидно, тут є якась таємниця. Мабуть, деякі революціонери розходяться в своїх переконаннях". Жанна чула, що є люди, які проти війни й які теж називають себе революціонерами, але вона ще більше чула, що їх називають зрадниками батьківщини, запроданцями та німецькими шпигунами. Що примушує цих людей бути проти війни, Жанна ніяк не могла зрозуміти, але ж вона не могла й подумати, що Бойко може бути німецький шпигун.
Мрії Жанни поволі здійснювались. Хоч вона не їздила на білому коні в середньовічному костюмі лицаря і її не зустрічав привітальними вигуками й оплесками натовп, але та увага, що з неї користувався ввесь батальйон, дуже подобалася їй. По всіх газетах та журналах про них писали статті, називали їх героїнями, безсмертними, славними нащадками Леонидів Спарти. Безліч фотографій їхнього батальйону пишалися на перших місцях у журналах. Жанна бачила своє обличчя і свою постать у військовій уніформі в багатьох журналах, що розходилися в десятках тисяч примірників. Вона ще не була на фронті, а вже мала славу, що вона колись мріяла про неї разом з Танею Доровою. Навіть сьогодні на учбовому полі їх фотографувало кілька фотографів, як вони стріляють, мабуть, і це буде за кілька днів у журналах.
У навчанні та муштрі минуло ще кілька день. Нарешті, все певніше й упертіше скрізь заговорили про від'їзд батальйону на фронт. До батальйону щодня приходили офіцери з високими чинами полковників та генералів і говорили промови, що мали піднести дух батальйонерок. Правда, ці полковники більше зазирали в блакитні та чорні очі хоробрих жінок й дуже одверто поглядали на їхні жіночі прикраси, але це все свідчило за те, що день від'їзду наближається.
Незабаром настав день паради.
З самого ранку батальйонерки старанно готувалися до паради. Ще з вечора їх повели до лазні й видали їм свіженькі уніформи. Тепер батальйонерки старанно вмивались, пудрили обличчя, бризкали пахощами уніформи, що пахли цейхгавзом, і начищали до сліпучого блиску черевики й чоботи.
Об одинадцятій годині вони стрункими лавами прийшли на Ісакіївську площу і стали в центрі проти Ісакіївського собору. Тут уже по боках вишикувалися 9-ий запасний кінний полк, перший та четвертий донські козачі полки, загін добровольців — покалічених вояків, юнкери Михайлівської гарматної школи. Поволі підходили й шикувались лавами на площі ґвардійські батальйони Преображенського та Волинського полків і ґвардійські та фльотські команди. З'явились і жіночі організації Жіночої Військової Спілки, що серед них була славетна керівниця жіночого руху в Англії підстаркувата дівуля міс Пенкгерст.
Парада почалася з молебня з силою попів, хрестів і корогов, як і личить у порядній революційній громаді. Республіка без попів — це все одно, що горілка без градусів. Петроградський архиєпископ Веніямин та Уфімський архиєпископ Андрій освятили прапор жіночого батальйону. При освяті прапор батальйону був символічно прикритий прапором Спілки Георгієвських Кавалерів. Це була знаменна символіка. Солдати інших полків незадоволено говорили, що не вадило б і їхніми полками прикрити батальйон. Хіба тільки одним Георгієвським кавалерам потрібні баби?.. Але ця символіка мовою попів означала, що жіночий батальйон мусить бути такий же хоробрий, як Георгієвські кавалери. Прапор був із золотої парчі з чорним хрестом і написом "Перша військова команда смерти Марії Бочкарьової".
Під тінь Георгієвського прапора стала й Марія Бочкарьова. Спілка Георгієвських Кавалерів передала новоспеченому офіцерові-командиру батальйона смерти портупею, шаблю та револьвер.
Марія Бочкарьова оголила шаблю, поцілувала її і, ставши навколюшки, земно вклонилася делеґатам Спілки Георгієвських Кавалерів.
Жанна, дивлючись на цю церемонію, сильно заздрила, що це не вона. Жанна зуміла б зробити це все краще і благородніше. Цій мавпоподібній бабі, з руками, що непотрібно теліпалися по боках, це було не під силу зробити гарно й аристократично. Вона була незграбна і груба.
— Ач, яка Георгієвська потаскуха! — пошепки сказала Франя-Чорнявка, що стояла поруч Жанни. — Це п'ятидесятикопієчна, її не взяли б ні до одного порядного сальону!
Всі висловлюють свою заздрість, як уміють. Жанні Барк сподобалось, що і Франя була не дуже доброї думки про їхню командирку.
Після освяти прапора, був огляд війська, говорилося багато промов і, нарешті, ввесь батальйон з організаціями пішов маніфестувати по місту. Це було веселіше, ніж дивитись, як шанували Бочкарьову та говорили промови. Батальйонеркам кричали "ура", кидали квіти, фотографували їх під музику військових оркестрів.
Всі батальйонерки з квітами в руках та за поясами весело марширували вулицями Петрограду. На Невському проспекті був величезний тлум і галас. Жанна знала, що ця парада була разом з тим і проводами їх на фронт. Позавтра 23-ого червня вони вирушають на фронт. І від думки про це і вигуків натовпу в Жанни захоплювало дух од радости й бадьорого, молодого запалу.
Парада кінчилася в кінці дня. Стомлені й голодні батальйонерки повернулися до касарні, коли вже вечоріло. Пообідавши й діставши дозвіл, вони розійшлись хто куди.
— Підемо? — спитала Франя-Чорнявка в Жанни. — Погуляємо там і переночуємо. Тьотя Соня прийме нас дуже добре.
Жанна трохи вагалась. Це було дуже цікаво і разом з тим дуже дивно йти в таке непристойне місце, куди ходять лише чоловіки.
— Ходім, Жанно! — сказала Таня Дорова. — Я зовсім не боюсь! Ми ж тепер солдати — чоловіки!
— Вам нічого боятись! — сказала Корзухіна. — Ніхто з відвідувачів вас не зачепить.
— Пішли, пішли!.. Струнко!.. Рівняйсь!.. Кроком руш!.. — закомандувала Франя. — Ну чого стали?.. Ходім!
Франя, Поля Максимова, Корзухіна, Таня Дорова й Жанна, останні дві, трохи повагавшись, пішли до сальону тьоті Соні.
Світлий вечір розгорнув свої білі крила над Петроградом. Білі ночі, що вже були налякані літом, що надходило, ще відчувались у повітрі. Над мостами через канали, поміж будинками заплуталась рожева туманна димка, обгортаючи все своїми романтичними обіймами. Місто російських царів з своїми стрункими й суворими будинками навіювало трохи містичне почуття. У глибоких тінях від будинків у парках, де привидами біліли античні статуї, сиділи закохані парочки. І ніхто не міг би навіть подумати, що лише в кількох сотнях верстов од міста відбувається жахлива війна, гучно грюкають гармати й торохкотять кулемети. Тут у тінях будинків, серед дерев парків було тихо й містично.
Будь-який самогубця міг би підійти до мосту і спокійно кинутись у темну воду каналів, розв'язавши цим будь-яку свою світову проблему і це теж нікого б не потурбувало, як і сама війна. Темна вода каналів так само спокійно плюскала б далі й рожевий туман над мостами урочисто розгортав би свою білясту мантію. Свіжий, бадьорий вітер з Балтицького моря приніс би свої солонкуваті пахощі, що лише морякам могли б розповісти, що там далеко на довгих хвилях гойдаються хижі підводні човни та димлять мужні крейсери.
Компанія батальйонерок весело йшла вулицями міста. Дівчата сміялись, коли схвильовані їхнім видом чоловіки частували їх заялозеними компліментами. Батальйонерки, що були зв'язані родинними вузлами з сальоном, оповідали смішні анекдоти й наспівували модні романси.
Так дійшли вони до двоповерхового будинку, що стояв у кутку площі. На порожній площі будинок здавався чорним, самотнім і закинутим. Жанна навіть здивувалась, коли вони всі спинились коло нього, і Франя-Чорнявка потягнула за ручку дзвоника
— Тут же ніхто не живе! — сказала Жанна.
— Зараз побачиш! — відповіла їй Франя-Чорнявка.
І справді, за кілька хвилин їм одчинив двері якийсь кремезний дядько, що йому б личило виступати десь у цирку, згинаючи рейки.
— Це ми, дядя Саша! — проверещала тоненьким голоском Поля Максимова.
— Проходь! Проходь! Бачу!.. — привітливо відповів тип.
Батальйонерки поодинці зайшли до темного коритару.
Темними проходами вони дійшли до дверей, що крізь них доходили звуки музики. Двері прочинилися й вони, засліплені електричним сяйвом, побачили на порозі гладку жінку, одягнуту в модне вбрання з стрічками, що уважно розглядала їх.
— Тьотя Соня! — скрикнула Франя. — Невже не признаєте своїх?..
І вона потягнула за руку гладку жінку до залі, силкуючись станцювати з нею якогось танця і весело сміючись.
— Заходьте, солдатики, заходьте! — запросила грубим чоловічим голосом тьотя Соня батальйонерок.
Привітавшись з усіма, вона пішла до інших кімнат, скликаючи своїх дівчат. Поволі з кімнат повиходили дівчатка різної масти в рожевих, біленьких, блакитних спідничках, з голими руками, та з величезними вирізами на грудях. Жанна, стримуючи подих, дивилась на них. Ось вони, ці героїні, що розважають чоловіків. Жанна була трохи розчарована, вона не уявляла собі, що вони такі прості та звичайні.
