Запороги. Роман перший. Петро Сагайдачний - Рогожа Віталій

Мудрий князь Острозький безсумнівно був правий: лише "Запороги" під проводом козацької старшини могли перешкодити цьому. А підняти їх на цю справу "братчики" довірили йому, Сагайдачному. Зважувати чи здатен він до цього, після прийнятого на Раді рішення, він не мав ні часу ні можливості. Це рішення приймали найбільш шановані ним люди. Та й правду сказати, не було в нього бажання відмовлятись, а навпаки було непереборне горіння чим скоріш приступити до справи.

Чи жалкував Петро, що погодився так різко перевернути своє життя. Та чи ж перевернути? Вірніше, і більш точніше сказати: зламати…

Він з дитинства готував себе до служіння Богу, вивчав науки, годинами молився перед образами. А от тепер враз змінив богоугодну, варту і достойну справу, спаливши своє життя, кинувши його в прірву постійному гріху. Чи ж буде оправдання на страшному суді? Ой не буде! Та й не той він чоловік, щоб шукати оправдання. Чи є тому оправдання чи спокута? Тільки Богу то відомо, а не людям. А чи ж люди зрозуміють? Люди і є люди. Хтось зрозуміє, хтось ні. А чи є така ціль, щоби за ради її досягнення приймати гріх на душу? Страшний гріх – вбивство людини…

А бути рабом самому і лишати в рабстві нащадків своїх, то не є гріхом?! А чи можливо без пролиття крові звільнитися від рабства? Чи ж буде на цій грішній землі такий час, коли жодна держава, жодна людина не буде мати на меті тримати рабами таких же людей як сам і мати від цього велику втіху? Без сумніву буде! Ісус Христос цьому вчив своїх учнів, а через них і нас. "Возлюбіть ворогів своїх!" мовив син Божий. А як це можливо, коли не завжди і братів своїх любимо?

Боже, дай людям мудрості зрозуміти сина твого!! Тяжко. Тяжко настільки, що не передати! А чи й можливо вижити звичайній людині, що буде жити заповітом сина Божого? Людині, скоріше за все, можливо. Навіть, у наш час всеперемагаючого людського зла і ненависті. А народу, нації? А воякам, які створені для вбивства. Хіба чимось відрізняються польські жовніри, що хизуються своєю приналежністю до освіченої держави від московських стрільців, чи татарів, які мудрі книги бачили лише коли кидали їх в багаття, щоб погрітися. Входячи в завойоване місто вони руйнували, палили вбивали. Знищували все, що нагадувало про ворога. Від шаблюк і пістолів знаходили смерть і старі бабці і немовлята. Це дикунство властиве воякам всіх народів і буде доти доки будуть існувати війни на Землі!

***

Чи ж міг Сагайдачний бути іншим? Взявши в руки зброю не міг. А без зброї, без військової сили, без пролиття крові можливо відновити Державу, яка була втрачена в нерівному двобої? Питання, риторичні бо в них одночасно є відповіді. Може колись прийде такий час, коли люди стануть розумними, і будуть відчувати чужі болі як свої. Та, певне, не скоро це буде. А нині народ, що не вміє відстояти свою, Богом і батьками дану землю, батьківську мову і віру, перестає бути народом, перетворюючись в перегній для інших більш вдалих, більш рішучих і мужніх. І більш жорстоких, що проливаючи ріки крові людської, своєї і чужої будують свої Держави.

Мав поступати так і Сагайдачний. Не було іншого шляху. Він знав з мудрих книг скільки народів пройшло по цій землі, лишивши свій слід хіба в назвах сіл чи міст, чи в прізвищах людей, в той час як інші народи жили і процвітали. Не може народ зберегти свою землю, мову, віру батьків, не маючи Держави, яка все це продукує і розвиває. А без війська держава не проживе жодного дня.

А скільки ми живемо без Держави? Сагайдачний раптово зупинився від цієї думки. Озирнувшись навколо він тільки тепер побачив, що надворі розвидняється. Це він всю ніч ходив по берегу Дніпра, і навіть не помітив, як ніч промайнула. Колись саме так він ходив берегом Дніпра, вперше попавши на Січ і мудрував, міряючи де поставити гармати, щоб жоден непроханий човен не зміг пристати до острова. Але менше з тим, яка думка так його вразила?

Так, саме так. Він подумав: а скільки ми живемо без Держави. Але ж одночасно виникає і друге питання: хто це ми? Піддані короля польського, громадяни Держави Речі Посполитої, такі самі як поляки і литовці, тобто Річ Посполита і є наша держава. І права маємо, здається, однакові, і добре розуміємо одне одного. Так розуміємо, тільки на якій мові? Справжньої на польській. А чи польська, то мова наших батьків? Воно може й не має значення, адже в одній країні живемо. Чому ж тоді поляки не говорять на нашій мові? Але це лише початок, от і до Віри приводять латинської, а ми віками маємо православну. І землю нашу споконвічну король роздає польській шляхті, а народ, що віками має її за свою, тепер працює на польського пана, бо поляк став господарем тої землі. Польському шляхтичу права, а нам безправ'я дає польська Держава! От і виходить поляки мають державу, а ми не маємо. Вже чотириста років як згинула Київська Русь, але лишився народ, лишилася мова батьківська. То ж і виходить, що ні Польща, ні Литва, ні Московія не будуть нам будувати Державу. Вони будують свої, а ми повинні будувати свою, щоби захистити власну землю, мову і віру. А без бою, пролиття крові людської, без творення великого гріха це не можливо. З іншого боку не може бути грішним цілий народ, маючи величну благородну мету! Не може. То є правда. І висновок з тої правди лише один. Гріх на душу бере той хто піднімає і веде народ до мети. І якою б величною та справедливою не була мета, гріх лишається гріхом…

Згадалося, як вперше приїхав до Києва. Київські "братчики" вже знали його полемічний твір "Пояснення про унію". В диспутах з єзуїтами та "уніатами", які вже тоді націлювалися на захоплення православних святинь, як Софії Київської, Михайлівського золотоверхого, Києво-Печерську лавру, вони користувалися цитатами з його "Пояснення…". Тому зустріли Петра з повагою як знаного вченого богослова.

Він досить швидко став одним з лідерів київського братства. Влаштував своє особисте життя, якось одного разу і на все життя зустрівши свою Анастасію, Стасю. То було кохання всього його життя. Другої жінки поряд себе він навіть не уявляв. Але разом з коханням скільки смутку він їй приніс! Боже, Боже! І як мало дав тепла і захисту. Яке щасливе кохання їх об'єднувало в перші роки спільного життя в Києві! Так хотілося, щоб воно було на завше! Була робота, були визнання і повага до нього, його розуму і сили. Як Стася пишалася ним, як тішилася! Деколи навіть хотілося забути з чим він опинився в Києві. Забути що дав клятву посвятити своє життя побудові Держави і захисту Віри православної.

Козацька старшина, яка в переважній більшості була в членах київського православного братства, зразу ж вирізнила його серед інших вчених богословів. З перших його виступів на зібраннях братства, відзначила його високу освіченість, силу переконання і магію лідера, вождя. Тому не дивно, а якщо врахувати завдання, з яким він приїхав до Києва, то закономірно, що Петро Сагайдачний за деякий час був у Війську Запорозькому. Вважаючи на його вченість, йому запропонували зміцнити найслабшу ланку у війську: армату тобто артилерію всього Війська Запорозького. Зрозуміло це сталося не без його пропозиції. Хоч і старшина добре пам'ятала, як коронний гетьман Жолкевський з допомогою гармат переміг військо Григорія Лободи і Северина Наливайка.

Стася тихо зойкнула, коли він розповів їй про Січ.

"Чим я перед тобою завинила, що ти кидаєш мене!? Чи може розлюбив?"

"Стасю, як ти можеш про таке навіть подумати! Я кохаю тебе понад життя, але часи такі що маю брати шаблю до рук!"

"Петруню, яку шаблю? Твоя справа перо і книга та учнів купа. На весь Київ таких мудрих як ти і десяти не набереться! Вам треба вчити народ, а шаблею є кому махати. Я як побачу отих заріз як запорозьких, то не можу тебе уявити серед них!"

Петро і сам не дуже добре розумів, як він зможе стати не просто поруч з запорожцями, але очолити військо і змусити підпорядковуватися його наказам.

Потрапити на Січ в той час було досить просто. А Сагайдачному, який зустрічаючись з козацькою старшиною на зібраннях у київському братстві, був знайомий з більшістю з них, тим більше це не складало труднощів. Його запросили вивчити оборонні споруди острова Базавлук, на якому в той час знаходилась Січ.

Власне, оборонними спорудами запорожці називали земляний вал, на якому були встановлені гармати. За тиждень Сагайдачний обійшов бойові укріплення, розібрався з гарматами, визначив де і скільки їх необхідно встановити додатково. Це було його перше бойове завдання. І хоч воно було для нього складне, Петро виконав його досить професійно і сумлінно, що і стало приводом доручити йому створення артилерії Війська Запорозького і винести на козацький круг обрання його Генеральним Обозним.

Петро ніколи не мріяв про владу. Він навіть малим хлопчиною не мав бажання примушувати товаришів по дитячих забавах виконувати його забаганки. Мама рано привчила його до святого письма, і він знав як Отче наш, що Бог є любов. Його живий дитячий розум запам'ятовував безліч біблійних оповідей, які мама йому розповідала. Особливо йому подобались ті, в яких перемагало добро. І йому було досить тої уваги з якою його слухали діти. Мама крім любові до Бога вчила любити свою Батьківщину, своє село, свої вічнозелені гори Карпати. І він знав, що то є любов на все життя. Одного не знав, що в ім'я цієї любові він проллє море людської крові.

Не вперше льодянили йому душу подібні думки. Почали вони приходити після тяжких боїв, коли поле встеляв труп людський. І вже важко було розрізнити де свої, де вороги. А він же добре розумів, що перед Богом всі рівні. Для Бога не має бусурман, латинян, схизматиків, московітів. Всі його діти. І, певно, що болить йому за всіх. Та й Сагайдачний, будучи глибоко віруючою людиною, не мав зла до ворогів. Це розуміння свого великого гріха та невідворотності того, що діяв, спустошувало йому душу.

Але іншого шляху для досягнення мети ніж творити зло не було. І зло його мало своє підґрунтя. До ворогів він був жорстоким тому, що стояли на перепоні в досягненні мети, до Запорогів, що не розуміли його і не за державність боролися, а за ради збагачення.

Татари по вказівці турецького султана цілими ордами вривалися на Руські території, які споконвік були землями Київської Русі, нещадно розорювали міста і села, масово вивозили людей на невільничі ринки.