Царiвна - Кобилянська Ольга

Хотівши йому вічно коритись, ми не вийшли би ніколи з темряви і з брехні!

— Так Орядин каже?

— Може, і він каже.

— І ти віриш в те?

— Вірю. Так само, як в існування "ідеальних вимог" життя.

Він помовчав хвилину.

— У кождого свої думки, — сказав опісля з притиском. — Я тобі бажаю щастя, щиро бажаю тобі його, бо ти одинока дитина моєї дорогої сестри, однак ти літаєш занадто високо думками, а ліпше було би держатися землі і йти давнім убитим шляхом. Держись, щоби не поховалася в житті, як Орядин. Щоб не поплуталась в ідеях і не взяла, замість моралі добра, моралі зла в серце.

Замовк і піднявся з місця.

І я замовкла та поволіклась за ним у хату.

Побачившись наостанку сама в своїй кімнаті, я кинулась безмовно на постіль. О, ні, я не плакала! Здавивши долонями виски, я лежала нерухомо. "Зломився, зломився!" — була одинока думка, що томила неустанно мою душу. Боже, боже, боже! чи не лучче смерть, як пірнути в бруд і погань?

Лучче вмерти...

* * *

Неустанно дзвенить мені в ушах початок так званої Моndscheinsonate [51] Бетховена, неустанно дзвенить. У тієї сонати цілком така сама пристрасна краса, вона так само нездужає на тугу, як і місячна ніч перенята чимсь демонічним, от як хоч би й моя душа тепер!

Справді, в мені прокинулось щось невмолимо строге. Наприклад: я не вагалась сказати вголос: "Ліпша смерть, ніж життя, опутане неміччю і брудом". І я вірю в це. Хто знає, може б, я була в силі подати йому і пістоль, коли б зажадав того від мене?

Але, може, він іншим стане? Ліпшим, може? Чи, може, впаде ще нижче? Чи, може, стане буденним чоловіком? Іменно буденним чоловіком. Так воно й буде. Час все затре і все буде добре.

Ух! що це за добро, на, котрім лише час затре бруд!

Ні, моє серце відвернулося від його. Брудом своїм завдав мені такого болю, якби вмер; однак смерть має в собі щось помиряючого, коли не дразнить і розриває душу. І чому не вмер уже радше!

Чим більше думаю над ним, тим більше нездужаю. Я цілком утомлена. Всі мої думки впились у його поступування супроти себе і других, і висновки їх нищать мене. Чому знеславився! ах! і чому упадає тепер передо мною!

Та що! Він бив мене тими своїми вчинками. Це ж кінець нашої історії. Тихий, беззвучний, відчутний кінець.

І чому піддався тій брудній силі, споганив себе безсильністю; чому забув, що я — його царівна?

Якась ненависть прокидається хвилями в мені проти нього... Чи справді проти нього, чи проти немочі? Цього я не знаю напевне. Часом маю таке почуття, якби він перейшов через мене важкими грубими кроками, мов звір...

IV

(Геть-геть пізніше).

У нас знов перебуває професор Лорден. Він повдовів. І то вже давно повдовів. Я ненавиджу його, особливо коли зачне критикувати Орядина. Орядин слабодух, але ще нижчі від його нехай не критикують його. Найліпше про Орядина говорить ще Зоня. Вона каже, що в нім перемогла його гаряча натура.

Завтра Лорден від'їжджає.

Чого він слідить неустанно за мною своїми хитрими блискучими очима? І все "Лореляй" і "Лореляй" прозиває мене, а на самоті, мов на глум, каже мені, що я гарна!

* * *

(Знов пізніше).

Цього вечора прикликала мене тітка до себе. Мала щось сказати. Я пішла.

Вона сиділа коло столу і держала якийсь лист у руці. Видалася мені чомусь прибитою.

— Що вам, тіточко? — спитала я, занепокоєна. — Може, сталося з вами що немиле? Чи, може, одержали яку лиху вістку від Лени або від братів?

Вона усміхнулася насилу.

— Ні, — відповіла. — Нічого такого нема. Цим разом... то єсть, нині йде про... тебе.

— Про мене?

— Так! Подумай собі лише! Професор Лорден хоче з тобою женитися!

— Зі мною!.. — І усміхнувшись якимсь безвиразним усміхом, дивилась я на неї широко отвертими очима. — Лорден, тіточко?

— Лорден! Але ти, бачу, здивована. Думала, мабуть, про кого іншого? (Посліднє слово вимовила з притиском, і її очі вп'ялися ще гостріше в мене).

Я глянула на неї.

— Про нікого я не думала, а про це вже ніколи.

— Ну, бачиш, не одно діється несподівано. І я цього не надіялася. Ніколи в світі не надіялася цього. Лист прибув ще нині зранку, але я... я... не мала часу з тобою говорити об тім. Він просить о скору відповідь. Впрочім, тут нема що багато думати. Ти чей приймеш його, те розуміється само собою!

При її послідніх словах обгорнуло мене несказанно гірке чуття, але заразом з тим піднялася вся гордість моєї істоти. Я чула, як в мене очі заіскрилися.

— А коли я цього не вчиню?

У тітки очі замиготіли.

— Як?

— Тіточко, я не хочу за його йти!

— Ти не підеш за його?

— Я, тітко, я... я не піду за його!

— І вільно спитати, чому?

— Я не хочу його! Тіточко — я за його? Я не можу!

— Ага! Ти хочеш тим певно сказати, що його не любиш? — Вона сказала це з холодним усміхом і зовсім спокійно. — Ну, щодо того, то він твоєї любові і не жадний...

— Так?

— Так, моя кохана! Він вправді пише, що бажає для своєї хатини "голубки-господині", але це, розуміється, лиш гарна фраза. Певна річ, він, чоловік старший і статечний, не буде мріяти вже про любов. Це й не личило би йому. Він подає замість любові щось ліпше і щось таке, що може дівоче серце наповнити дійсною вдячністю. Він подає бідній сироті хліба, гарне становисько, поважання і значення. А ти? Застановися лише, що таке ти? Що внесеш ти йому в дім? Коли ти на це сама не прийдеш, чого я при твоїй зарозумілості і надіюся, то я тобі сама скажу.

— Лишіть, тіточко, не кажіть! Я сама знаю. Я — то величезний нуль, котрий, крім кількох срібних ложечок, не внесе йому нічого більше в дім. Але я вам щось іншого скажу, тітко. Я не каліка, щоби без любові приймати дарунки ласки. Тому нехай він обглянеться завчасу за іншою голубкою. Він мені не пара, а я йому. Про любов я вже й не говорю; я його й не поважаю!

— Так? Навіть і не поважаєш? — почувся нараз голос вуйка десь за моїми плечима, і він з'явився в цій хвилі в кімнаті. — Ти думаєш, що коли чоловік не цілком молодий, не плете небилиць, не скаче коло дівчини, як комедіант, так його через те годі вже й поважати, і через те він не здатний на мужа? А на мою думку, то саме він, Лорден, відповідний для тебе муж. Він чоловік немолодий... з дозрілими пересвідченнями, з досвідом, розважний... може, йому вдалося б твій звихнений ум повести на рівну дорогу, зробити з тебе праведну, нормальну людину, жінку, як бог приказав. Нам це, на жаль, не вдалося!

— Впрочім, — перебила тітка скоро, — впрочім, на кого ти думаєш ждати? Я не відповіла зараз.

— На кого іншого або й на нікого! — відповіла я опісля.

— Знамените! — кликнув вуйко і почав зворушений ходити по світлиці.

— Я рада би знати, хто той інший? — обізвалася знов тітка. — Коли б лише хутко з'явився! Твій час дорогий, Наталко, і може, на мою думку, лиш тепер хосен [52] принести. Послідній рік лишив на тобі якісь сліди; ти — даруй вже за мою одвертість — схудла й споганіла!

Я усміхнулася і відвернулася до вікна, що було відчинене.

Надворі стояла тепла осінь.

На небі блистіли незлічимі зорі, а з-за темно-синявих гір виринав місяць, мов огняний кружок. Я вихилилася далеко вниз. Мені здавалося, що спокій, який розлягся в природі, перейде і на мене, вплине на мою в тій хвилі сильно зворушену душу.

— Хочеш, може, з зірок вичитати, коли з'явиться той інший? — почала тітка наново, коли я на її питання не давала ніякої відповіді. В ту саму хвилю станув і вуйко коло мене, і його рука поклалася важко на моє плече. Обзирнувшись, глянула я в його лице. В тій хвилі видалось воно мені подібним до тітчиного, холодним і кам'яним.

— Ожиданий інший, — говорив з притиском і глумом, — не з'явиться. В посліднім часі писали за ним з дому кілька разів, але не одержали ніякої відповіді. Ніхто не знає, де він обертається. Вибий собі, проте, з голови ті мрії, котрі, як я переконуюся, викохала ти надармо!

— Чому ви мені оце кажете, вуйку? Ви або помиляєтесь зовсім, або я вас не розумію.

— А я гадаю, що ти мене розумієш! — відповів він і, згорнувши руки на грудях, станув передо мною, вдивившись в мене грізно.

— Що такого, Мілечку? Що це знов за нові афронти? — загомоніла тітка, водячи допитливо очима від його до мене. Вуйко не відповідав нічого, а замість того почав ходити по світлиці, що у його бувало все ознакою зворушення або гніву.

— Відай, не дочекаюся відповіді від нікого, — говорила тітка, — хоч і маю право домагатися її. Наталко, — накинулась на мене, — зараз мені оправдайся!

— Що ж мені казати? — відповіла я, усміхаючись. — Хіба, може, те, що вуйко помиляється у своїх здогадках, котрі я, впрочім, зачинаю розуміти. Я не жду, вуйку, на Орядина! — додала сухо.

Вуйко видивився на мене.

— Помиляюся? — кликнув. — Помиляюся? Так тобі цей пройдисвіт не завернув голови? Чому ж ти освідчин чесного, поважного чоловіка не хочеш прийняти? Надієшся, певно, що він ще поверне і поведе тебе до шлюбу? То я помиляюся, коли кажу, що поміж двома нездоровими умами існує якась однаковість і — симпатія? Другим (говорив вуйко сильно зворушений дальше) була би певно така смішна думка і в голову не прийшла, бо ні він не має нічого, ні ти не маєш, однак мені накинулась вона в посліднім часі сама насилу, хоч я за нею не дуже й глядав. Ти сама зрадилася, хоч ні разу не промовила й слова. О! — кликнув огірчений. — Коли б твій батечко-філософ міг тепер твоє поведення бачити, тішився б!

— Тішився би, вуйку, справді, якби заглянув у глибінь моїх думок, — відповіла я гордо. — Ми з Орядином — не криюся з тим — розуміли глибоко одно другого; ми мали однакові погляди майже під кождим взглядом. Однак щодо любові, вуйку, то (тут усміхнулася я мимоволі гірко) ми закінчили вже, заким ще зачали! Коли кажу, що не можу за Лордена вийти, то не для того, щоб я ждала на Орядина, ні, ні! Лише тому, що в моїм серці живе для його, для Лордена, сама ворожа споминка. Я завзята, — говорила я дальше вже тремтячим голосом, — зломлюся або стануся для його і для себе важким горем, але я не зігнуся ніколи, вуйку, ніколи!

— Ну-ну! Це гарні слова, чисто панянські, дівочі! — обізвалася тітка. — Нема що казати. Впрочім, нічого тобі не поможе. Твої приватні чуття і думки не повинні в тій справі відогравати великої ролі, бо вони псують твою будучність; богу дякувати, що ще і ми маємо якесь право докинути деяке слівце до твоїх рішень.