Пригода на п'ятому горизонті - Савченко Віктор

Хитрувати, брехати — ось правила гри, гідні цієї вгодованої в бездоганній трійці сталевого кольору постаті.

Коли ж випещена рука простягнула Чередниченкові його папери, Іван Олексійович піймався на тому, що в свою чергу, теж не бачить людину — саму лише оболонку, в яку загорнуто лиху таємницю.

Він вийшов, не сказавши "до побачення". В нього було таке відчуття, що його нізащо образили. Довго стояв біля вікна в коридорі, спостерігаючи листопад: кленові листки, немов підпалені шматки паперу, коливаючись, падали додолу. Нарешті глянув на чорний запис, який було зроб-лено наливною ручкою з золотим пером. Там значилося: "Тов. Ольговиченко, розібратись" і підпис.

Ольговиченко, з усього було видно, очікував. В очах його вгадувався неспокій.

— Ну, що Роберт Варламович?.. — запитав він, щойно Чередниченко переступив поріг.

Замість відповіді той поклав перед ним папери. Господар, кивнувши на резолюцію, посміхнувся.

— Отже, мені ставиться в обов'язок написати офіційну відповідь.

Тим часом душевна рівновага, яку сильно порушив зневагою Бульбинський, поволі вселялася в Івана Олексійовича. Першою прийшла думка, що він не пам'ятає жодної публікації на тему викидів вугілля, в авторах якої значився б начальник відділу. Відтак виникало запитання: на якій підставі він очолює спеціалістів цього фаху? Він, а не знаний авторитет — Ольговиченко? Не довго думаючи, гість зауважив:

— Щось не пригадаю, щоб зустрічав ім'я вашого начальника в науковій літературі. Михайло Овдійович стримано посміхнувся.

— У нього чимало робіт, але в тих виданнях, які ми з вами не читаємо. Він спеціаліст з шахтного обладнання.

— Але ж відділ у вас іншого профілю… До того ж законодавчий, так би мовити!

— Формально Бульбинський має відношення до нашого профілю. Займається-бо обладнанням, яке використовують в шахтах небезпечних за викидами.

Іванові Олексійовичу кортіло було сказати, що галузь науки, в якій помилки вимірюються людськими життями, мусять очолювати безпосередні (а не "дотичні") спеціалісти. Натомість він запитав, кивнувши на папери:

— То як воно далі просуватиметься?

— А як… Напишу свій висновок — а на його підставі вчена рада дасть вам офіційну відповідь.

Ольговиченко спустився з ним на перший поверх, провів до виходу і вже на ґанку сказав, тиснучи на прощання руку:

— Ви казали, що з допомогою вашого показника передбачили викид… Візьміть на тій шахті акта.

Іван Олексійович знав, що офіційна відповідь від Бульбинського надійде не раніше, як за місяць. Отже, сів на вечірній поїзд і об одинадцятій ночі вже був удома. Проте наступної вже середи подзвонив Ольговиченко. Вловивши в спокійному голосі вченого винуваті нотки, Іван Олексійович одразу ж збагнув, що з методикою ускладнення. Тим часом Ольговиченко, привітавшись, сказав:

— …Моя думка про вашу розробку Бульбинського не влаштувала. Авантюра — каже. Доручив написати висновок Мильному. Неважко здогадатись, яким він буде… Що можу я зробити? Надіслати вам свій — тепер уже приватний відгук, а також спробувати підтримати на вченій раді. Непогано було б на той час мати акта перевірки… Ага, ось іще: докладіть зусиль, щоб акт був бодай з однієї з тих шахт, на якій є наша лабораторія, або, як її ще називають, опорна база. Я вам зараз їх продиктую…

Після цієї розмови Чередниченко надовго втратив спокій. Підсвідоме очікував від Бульбинського капості. І все ж дзвінок Ольговиченка захопив його зненацька. З тим поновилася печія, а відтак — біль у шлунку. А ще він знову пережив відчуття образи — таке саме, як тоді, коли вийшов з кабінету Бульбинського.

Йому ледь проясніло на душі тільки по тому, як у довгому списку шахт, які продиктував Ольговиченко (і які він спершу занотував, не думаючи), виявив і ту, де був директором Антон Павлюк. На мить стала зрозумілою нерішучість земляка щодо впровадження їхнього способу прогнозу в шахті. Павлюк відчував на собі, так би мовити, одразу дві "прицільні рамки" — гірничого нагляду і "законодавців" з техніки безпеки.

По обіді з'явився Паливода. Був він якийсь врочистий. В очі впадали незаймане білий комірець і свіжі стрілки на штанях. Гончаренко, окинувши його оцінюючим поглядом, сказав:

— Ти наче не на роботу, а на побачення з коханою прийшов. — Повагавшись, додав з усміхом: — А, може, так воно й є?.. Га, Валю?

Войтович від того зашарілась.

— Авжеж, авжеж… Акуратності нашим чоловікам не позичати.

— Тільки не треба громаді лапшу на вуха вішати, — кпинив Гончаренко. — Наші чоловіки… Манівцями говориш.

Дослухаючись до тих теревенів, Іван Олексійович терпляче очікував, що скаже Паливода. Неприємні відчуття, яких він нещодавно зазнав, уже перетліли і натомість лишилася сама прикрість. Та ще печія… Між тим, Ярослав витяг з портфеля паперові сувої і поклав на стіл Чередниченка. Тоді підсунув стілець, сів поряд. Іван Олексійович завважив, що борода в Паливоди стала значно коротшою, а в очах уже не було апостолівського спокою.

— Мабуть, таки існують у вугіллі нітросполуки, — озвався нарешті Ярослав, розгортаючи один із сувоїв. — Ось, — він показав невелику впадину на кривій, яку було накреслено самописцем на перфорованому папері.— У цьому інтервалі спектру.

Чередниченко розгортав по черзі всі сувої і на кривій кожного з них віднаходив обведену олівцем ту саму впадину — де більшу, а де меншу. З тим він завважив, що на місце недавньої пригніченості в нього вселяється діловий настрій. Його не так порадувало привезене Паливодою підтвердження, як те, що воно, те підтвер-дження могло вплинути на рішення вченої ради, головою якої був Бульбинський. "Аби тільки вирвати в них дозвіл на офіційну перевірку, — думав він. — А там слово буде за шахтарями…"

Несподівано Іван Олексійович запитав:

— Тобі вже, мабуть, до чортиків набридли від-рядження?

— Та чого там… — відказав Паливода з усміхом.

Чередниченко не вловив у тій посмішці силуваності. Навпаки, в ній була, як йому здалося, якась двозначність.

— Отже, в понеділок — знову в дорогу. Ти, Ярославе, й Костя. — Окинув їх іронічним поглядом, додав: — Компанія, я дивлюся, у вас тут тісна склалася…

18

Горбисту місцевість, здавалося, було затоплено. Окремі пагорби нагадували острови. Автобус то занурювався в сіру каламуть туману, то, немов амфібія, випірнав і якийсь час долав шлях по суші. Іван Олексійович, поглядаючи в заляпане вікно, думав, що й життя його бувало то похму-рим і безпросвітним, то знову розвиднювалось. А відтак і бажання діяти то зводилося нанівець, то раптом отримувало сильний поштовх. В каламутні часи невдач приходила зневіра, а слідом — і сумнів чи правильно він колись учинив, що пішов працювати в науку. Він не раз подумки завважував, що не присвятив себе науці, а саме пішов працювати… За компанію. Друг і однокашник, з якил: він мешкав у студентському гуртожитку, мав твердий намір саме присвятити себе науці. І бажання те в нього було таким сильним, що його вистачило й на Чередниченка… Багато часу відтоді минуло. Іван Олексійович зараз уже міг звіритися собі, що і кандидат-ський ступінь, і посаду завідуючого лабораторією він здобув не завдяки якимось науковим здібностям, а завдяки сумлінності, посидючості та й, мабуть, природному розуму… Чередниченко не ототожнював природний розум людини з обдарованістю. Останнє було для нього щось високе й недосяжне, як високо й недосяжно злетів його гуртожитський однокашник… Коли вперше усвідомив, що ніякий він не вчений, а такий собі чорнороб у науці, то довго переживав. Чи не тоді пристав до нього той клятий гастрит. По-перше, мрія (хоч і не його, а навіяна кимось) стати вченим у великому значенні цього слова не здійснилась, а по-друге, змарнувавши час у науці, він втратив можливість проявити себе у виробничій діяльності… Надовго оселилася в нім та гризота. Аж поки одного разу не озирнувся довкіл і не побачив, що він не те що не останній, а навіть не посередній із колег. А ще помітив, що чим сіріший науковзць вибивався в керівни-ки — лабораторії, відділу, інституту, тим нездарнішими однодумцями він себе оточував. Опинившись на невеличкому вершечку влади, чоловік часто дбав не так про діло, як про те, щоб, не дай боже, не з'явився в тому колективі лідер; навіть якби той лідер і не претендував на владу. За собою такого гріха Чередниченко не помічав. Заздрість була… Лебедю колись заздрив, Паливоді й Гончаренкові заздрить за ясний, не засмічений стереотипами розум. Але оте щире ставлення до інтелекту, яке, власне, і привело його колись в науку, додавало до заздрості ще й повагу, а відтак чим більше виникало причин для заздрості, тим глибшою повагою проникався Іван Олексійович до людини.

Автобус занурився в туман, від чого гудіння двигуна стало якимось глухим. Здавалося, шлях було прокладено по дну морської западини. Тільки окремі обриси, котрі мигтіли в каламутному вікні, свідчили, що вони їхали вулицею невеличкого містечка чи села. Попереду на відкинутих сидіннях куняли Паливода й Гончаренко. Попервах вони про щось гомоніли, сміялись, та зрештою одноманітність заколисала… "Часом одноманітні будні присипляють духовну бадьорість і гостроту розуму. Але вам я не обіцяю одноманітного й легкого життя…" — подумав Іван Олексійович про молодших колег.

Натужніше запрацював двигун. Автобус знову піднімався нагору. Рідшав туман і скоро в вікні, немов на екрані, з'явилися невисокі хати з сірого вапняку, обнесені мурами з такого ж матеріалу. Деякі хати, як і сараї при них, були криті природними вапняковими пластинами, немов черепицею. Здавалося, все те стояло тут мільойни літ і в первинному вигляді піднеслося разом із дном морським. Щораз, проїжджаючи в автобусі повз ці споруди, Чередниченко згадував свою батьківщину — Луганщину, де люди ставлять будинки також з вапняку. В одній з таких хат і він народився й виріс, а потім випурхнув з неї, та й не повернувся більше. Навідуватись — навідувався до батьків, але то вже інше… Батько все життя працював під землею. Був вибійником, машиністом електровоза, а ставши пенсіонером — стволовим. Мати, тицяючи йому "сидора" і проводжаючи за ворота, щораз застерігала берегти себе. На що він незмінно відповідав: "Я вцілів на війні не затим, щоб загинути в шахті". І, богу дякувати, доля була поблажлива до нього.