Романи Куліша - Петров (Домонтович) Віктор

Він намагається викликати в дівчини патетичні почуття, намагається надихнути її на офіру, на подвиг.

Листи його цілком замикаються в цьому апостольському проповіданні віри в націю та її визволення.

"Живе німець по-німецьки, турок по-турецьки, англичанин по-англійськи і москвич по-московськи; тільки наш брат українець носить навиворот свою одежу. Підбита, бачте, московською китайкою або німецькою, чи французькою матерією, то що вже лице проти підбою!" "Чужоземці і рідній землі, чужоземці і всюди, де не появляться". "Оце ж нашому вікові судилось Божого світу дождатись. Проходить ніч, настає ранок, і розпізнаємо ми добре, що ми ні в Німеччині, ні в Московщині, а в себе дома в Україні".

— Скажіте ж, — звертається Куліш до Милорадовичівни, — чи не возвеселиться дух Вам і чи не возхвалите Ви Бога, що повіяло на мене од Вас, од Ваших пісень і речей, благодатним наїтієм і що частина Вашого духовного существа перейшла через творящую силу душі моєї в істочник животворящий води трудящого (18/ІІ—1857).

Так писали любовні листи в 50-ті роки минулого століття!

Поети уподоблювали себе старозавітним пророкам і титанам з античної міфології, а дівчатка, закохані в поетів, раділи й дякували Богові, що їхня врода приємна й втішна поетові і через поета й вони стають причетними до високої офіри на користь вселюдства.

З листа в лист повторює Куліш ті самі думки про свою обраність і обраність Милорадовичівни, про їхню спільну творчу путь.

— А хто найперший урозуміє Божу волю, той буде людина над людьми. До таких-то істот, — додає Куліш, звертаючись до Милорадовичівни, — і Вас я причисляю, дарма що Ви, може, небагато дечого дівочим розумом постигаєте. Тут найперва річ — серце щире, й якийсь голос із душевної глибини, которий велить чоловікові йти вгору; а розум — слуга того голосу!

У любовній грі Куліш робив ставку на високий стиль. Хтозна, чи це вже є така погана ставка?

Інша річ, що ми за наших часів за найкращі любовні листи вважаємо листи Чехова до дружини, — такі тонкі, сріблясті, ніжні, чутливі, інтимні: Левітан і Фет разом!.. В них немає жодних резигнацій, янголів, пророків, месіанства, руки Господньої, що врятовує Батьківщину, проблем, дідів, нащадків, націй, шарманки віків і народів.

Та, кінець кінцем, і ця "чеховська" чутлива інтимність і палкі пристрасні визнання, це теж тільки спосіб вислову!.. Куліш уподобав "громокипящий кубок", державінську слов’янську старомодність, ремінісценції з Шеллінга й тютчевську космічність.

Незнання жіночого серця? Ба ні! З надзвичайним темпераментом "обрушивался" Куліш на провінціальну дівчинку. Це не журналіст, не літератор, ніякий не "офіцер-папіросник" і не сусіда, пан з нагаєм, що від нього дхне кінським потом, а сам Зевс-громовержець сходить з неба, щоб уподобатись Іо!..

— Нас послано пророкувати воскресеніє мертвих і будити сонних!..

…Велике, не гибнущеє для потомства діло… Нечоловіча сила… Нелюдські муки… Невимовне горе… Нечуваний душевний восторг…

Куліш збільшує пропорції, вибирає невживані ракурси, переконструйовує звичайну реальність, з банальностей

споруджує колосальне й нечуване. Мікеланджело, що малює грандіозні постаті гігантських Сівілл і Пророків для Сікстинської Капели. Він без гриму грає роль Манфреда й Пари.

Куліш був поет за тих часів, коли про поета казали:

Тільки поет — король;

Тільки поет — Бог!..

Це була доба, яку Теофіл Готьє в своїй "Історії романтизму" змалював, як добу прибільшеної урочистости. Тоді кожен поет хотів би йти по вулицях і щоб фанфари славетности попереджали його. Жодна афіша не здавалась поетові досить великою і жодна літера досить помітною. Тоді на капелюхах поет писав своє ім’я: я — такий-то.

Скромність не була ніколи доброчинністю письменників, а тодішніх особливо: їхня пиха, їхній гонор були такі великі, що здавались неймовірними.

Отже, в цю добу любовні листи до панночки можна було писати лише так, як їх писав Куліш: широким пензлем літери-фанфари. Пророкові належить говорити текстами зі Святого Письма, а королеві — словами з маніфестів і цитатами з універсалів.

— Згадайте, — каже Куліш Милорадовичівні, натякуючи про себе й своє призначення, — легенду про Прометея, що йому було за той огонь, которого він добув з неба.

Панночка в своїх скромних Калюжинцях була схвильована й збентежена. Вона ще ніколи не бачила ні Прометея, ні Ієзекіїля. Вона ніколи не чула, щоб будь-хто інший з її сусідів розмовляв з нею так чудно, як оце Куліш.

Всесвітня історія, історія Трої, як і біблійна історія, — починаються з любовної пригоди. Куліш свою любовну пригоду обертав у подію, гідну всесвітньої історії.

— Наша мова, — нотує Куліш у листі до Милорадовичівни, — із простонародної ступила вже вгору і забирає собі слова і форми із Святого Письма.

Даруймо Кулішеві зайву пишновеличність його любовного листування: неподібний до інших, він уважав за потрібне й відмінною, неподібною до інших говорити мовою.

Будьмо принаймні задоволені, що Куліш обмежувався словами і не дарував дівчині черепів на шарнірах, як це робили його сучасники.

Дехто, певне, закине Кулішеві претенсійність його любовного листування?! Дарма! Всі способи хороші, коли дівчина гарненька і коли коханцеві вже 38 років і він почуває, що життя відходить, коли не відійшло зовсім, а згаги кохання ще не насичено.

З

На перший погляд, — до чого любовне листування й ця національно-соціальна патетика? Що це? — любовна незграбність чи примітивізм різночинця, який вибився в люди й намагається доладу й недоладу говорити штучними вченими фразами, своє мужикофільство обертаючи в навмисну позу?

Мабуть, ні те, ні те, а може, і те, і те, а до того ж ще й романтичне протиставлення поета як вищої натури філістерам і міщанству.

Тема офіри, тема жертовности — один з основних моментів Кулішевого самоусвідомлення.

Він плекає надію, що його "великі муки сердечні" обернені будуть на "велике діло", "негибнуще для потомства".

— Нехай Бог прийме страданія мої і інших щирих душ у жертву угодную і просвітить світом своїм Україну, — зносить молитву Куліш!

Думка про жертву завжди володіла Кулішем.

— Мале було б те діло, — каже Куліш, — коли б його можна малими жертвами іскупити.

— Будуть мученики, будуть великі жертви, — каже Куліш.

— Ради мучеників Бог ізвергав не раз огонь на землю: чому ж не звергне й до нас, коли вже багато мук за Вкраїну перенесено, багато чистих жертв принесено?!

У листі з 22 лютого 1859 Куліш виразно пише, підкреслюючи трагічне самоосвідомлення своєї особи:

— Великі муки душу мою облягають — я б Вам розказав, щоб і Ви знали, які бувають муки на світі. Бо Ви небагато од своїх сусід можете про таке довідатись. Я Вам показав би не ту трагедію, котору на театрі іграють, а ту, що й пером не спишеш, а хіба живим словом — любій душі, як мати дитині, перекажеш.

Він рівняє себе з Байроном і цитує його слова. Для нього в світі не залишилося нічого, окрім мертвого пустельного ніщо.

— Бажаю смерти з щирої душі, — пише Куліш, — більш мені нічого бажати. Байрон перед смертю сказав: "Єсть у мене дороге на світі, та рад я, що вмираю!" Так і я сказав би, кінчаючись. От до чого доживсь я зі своїм серцем гарячим, зі своєю німотою душевною, зі своїми високими помислами. Не дай Вам Боже, — додає Куліш, — зійти на мою дорогу, лучче виходьте заміж і живіть попросту, нікому зла не чинячи. Карається, мабуть, чоловік за те, що піднімається або хоче піднятись вище своїх братій. Згадайте легенду про Прометея, що йому було за той огонь, которого він добув з неба.

Шлях Кулішів життєвий — шлях офір, страждань, Прометеєвої титанічної рокованости. І коли б вона, кохана дівчина, зійшла на той шлях — то і на неї чекала б та сама доля: загибіль.

Куліш говорить не про щастя, а про трагедію. Коли він і ошукував дівчину, — то манив він її не примарою щастя, а мрією самоофірних страждань. Трагедія, офіра, страждання — от тематика його роману з Милорадовичівною. Перед Кулішем носилися трагічні постаті давньоєврейських пророків, Прометея, Байрона. Згадка за Прометея не була випадковою, не була побіжним словом, що його кинуто ненароком, ні, — це було виявом широкої програми життєвої акції і водночас виразом внутрішньої його істотности. Таким себе відчував Куліш.

***

Нас збиває трохи костюм Куліша: його треба одягти не в "філістерський" сурдут, а так, як одягались люди 30—40-х років: вигадливо, незвичайно, урочисто: як Байрон, Пушкін, Марлінський, Барбей-д’Оревільї. Усі ці люди 20—30-х років були підкреслені, навмисні, прометеїстичні, навіть сатанічні, в кожнім разі не такі, як усі. Їх було легко пізнати й відрізнити серед натовпу.

Куліша треба уявляти в костюмі Барбей-д’Оревільї: з капелюхом, одягненим набакир, обшитим малиновим оксамитом, із затягненою талією сурдута, поли якого нагадували фіжми. Він проходив, хлопаючи хлистом по золотому галуну своїх обтягнених брюк.

Флобер свої листи підписував:

— Gustavus Flaubertus, Bourgeoisophobus.

Коли одного разу у Філоте О’Недді запитали, чому він не видає повної збірки своїх творів, він відповів:

— Я видам її тільки тоді, коли не буде більше на світі жодного буржуа.

Легенду про Прометея Куліш використовує, щоб вказати на методи, шляхи національної консолідації. Проголошуючи "прометеїстичну" методу громадської акції, Куліш тим самим висовує індивідуалістичні способи боротьби: мучеництво й героїзм окремих індивідів, "критически мьіслящих личностей", що своєю саможертвою повинні зрушити за собою маси.

Прометеїзм Кулішів Ол. Дорошкевич називав себелюбним, — чи може прометеїзм бути не себелюбним? Егоцентризм, ототожнення особи й нації, зв’язування долі особи й долі пригнічених мас — притаманні цій суспільній теорії, висловленій у формі легенди про Прометея.

Романтики любили свої політичні концепції висловлювати в символах, в образах, в уподібненнях. Вони міфологізували свої теорії, партійні гасла, обертаючи в міфологемні символи. Згодом, визволений від міфологічних нашарувань, цей "байронічний" принцип героїчної особи стане основою народницьких теорій.

Куліш в Україні користувався репутацією небезпечної людини.

Улітку року 1857 серед українського панства пронесли чутку, ніби Куліша заслали в ті віддалені місця, де "козам роги правлять".

— Не інако цю видумку земляки видумали, — зазначає Куліш, — як по желанію сердець своїх.

Не без уїдливої саркастичної іронії Куліш у листі до Милорадовичівни викладає думки, що їх висловлювали в Україні пани й панії, застерігаючи молодь:

— От, бачте, дітки! Ми вам казали: не йдіть слідом за Кулішем.