Мертва зона - Гуцало Євген
Мало не схлипуючи від реготу, усе-таки встав і, спотикаючись, одбіг до тину. І тут його погляд упав на дітей, що з закам'янілими лицями дивились на нього. Німець часто закліпав повіками й затих. Урешті по лишаях звинулась ображена гримаса. Твердим кроком підійшов до Катерини і, показуючи пальцем на немовля, запитав:
— Малтшік?.. Дьєвотшка?..
Жінка дужче пригорнула дитину до грудей. У її розширених зіницях ворушились відблиски вогню.
— Дьєвотшка — карашшо! — сказав німець і хотів погладити немовля.
Але Катерина злякано відсахнулась. Це вразило молодика, і він різко вихопив дитину з материних рук. Катерина кинулася до нього, але німець одтрутив її плечем і, раптово розмахнувшись, кинув загорнуту в пелюшки дитину на хату, де вже прогоріли сніпки. Вона зникла в полум'ї, наче й не було, тільки матері вчувся кволий зойк, — але, може, то її душа зойкнула? Катерина кинулася в хату, почала лізти по драбині на горище. Висковзували з-під ніг щаблі, на плечі й на руки сипались іскри, але це її не спиняло. Вже ковтала дим, вже сама вона, здається, тліла, не тільки одяг, проте кинулася до димаря, туди, де...
— Тікайте! — крикнув Чернега своїм дітям. Але вони немов поприкипали до землі. То він аж палицею замахнувся, аж вирячився од люті:— Розбігайтесь!
Діти приснули по городі врізнобіч, ніби горох. Й одразу ж одне дивно підскочило на бігу і впало обличчям у сніг. Чернега пострілу не чув — він тільки бачив, як падає його дитина. Та, врешті, постріл таки долинув до його слуху — і дядько обернувся до паліїв. Крутоплечий здоров'як знову прицілювався на город. Чернега, майже не кульгаючи, кинувся до нього, вчепився обома руками за горло — й страшно спотворилось його обличчя. Тут підскочив лишаюватий і, піднявши автомат, вдарив Луку по голові. Чернега здригнувся раптово, й тут ще один удар примусив його поволі зігнутись і важко впасти, вгрузнувши в сніг.
"Господи, — думалося в цей час Вільготі, — і хату його спалили, й самого порішили, а хто ж мені за корову заплатить! Ех, якби знаття, то я ще зранку відвів би рябу на сусіднє село..."
Чернега не вставав. Ще одна його дитина спіткнулась і зарилася з головою в замет. Але решта вже докочувалась до яру, вже й зникала. "Хай би жили, — само собою думалося Вільготі. — Повиростають, то я безпремінно стребую із них те, що батько заприсягався віддати. Тільки де ж це Юрко бариться? Невже й справді не прискочить, щоб захистити, щоб порятувати? Що ж, він їм і сам розкаже і за себе, й за сина, вони повинні зрозуміти".
Ось вони йдуть.
Холодно, а вони всі розгарячілі, спітнілі, навіть з рум'янцем. Бо робота така. До якої роботи приставлять чоловіка, то такий у нього й вигляд. Піти назустріч чи сховатись? Коли сховається, то подумають, що боїться, що ворог. Е-е, ні, хіба ж він ворог, хіба ж він їм лиха якого зичить... Ішов назустріч і землі під собою не чув, так обважніли ноги.
— Заходьте...
Хотів голосно сказати, а й сам не почув свого голосу. Це його налякало, і Вільгота вклонився, але очей у землю не опустив, ні, а все їх з німців не зводив. А ті поставали навколо нього, приглядалися з цікавістю.
— Правильно палите, — зміцнілим голосом мовив Вільгота. — Усі вони активісти й більшовики. — І однією рукою показав на Меланчину хату, ще незачепану, а другою — на Чернежину, охоплену полум'ям, буйну.
— К-караш-шо! — підохотливе обізвався лишаюватий. Вільгота відповів йому вдячним поглядом — ай справді, не такий він виродок, як здаля могло показатись. Хіба посеред нашого брата мало таких, що доля обійшла вродою, наділила такими парсунами, що й удень, не тільки вночі, ліпше обминути, щоб не перелякатись?!
— А Юрко мій, мабуть, теж десь палить, еге? — зовсім уже повеселів Вільгота і, помітивши, що його не зрозуміли, пояснив: — Поліцаєм мій Юрко, помагає вам, бо хіба ви самі справилися б?
І зразу язик прикусив — навіщо ото говорити, справилися б чи не справилися б? Не його це діло, а їхнє. Проте вони, либонь, не втямили нічого, бо лишаюватий знову підохотливе кинув:
— К-караш-шо!
— Еге, харашо, — згодився Вільгота.
Німці перезирнулись між собою. Відчувши непевність, Вільгота заспішив:
— Коли хочете, я вам усе тут покажу... Де хто ховається... Все покажу... В оцій хаті, — показував на свою, — безпечно... Та куди ж ви йдете? Кажу, що це моя, а мій син Юрко...
І закляклими од жаху очима дивився на ствол автомата, який наставляв на нього лишаюватий. І вже не міг видобути з грудей жодного слова — там усе більшала та більшала гаряча пустка, а в голові раптово зашуміло, немов у ній зненацька пустився рясний весняний дощ, залопотів по широкому листю, закльокав по калюжах і все густішав, краплини падали більші, билися лункіше...
— Ха-ра-шо... — видихнув Вільгота.
Почали з окопів розходитись. Зразу йшли гуртом, так безпечніше здавалось, а тільки до села наблизились — тут уже хто куди, кому як додому ближче. Йшли й оглядались — одне на одного та на німців, що зостались позаду, не поспішали ні в машини сідати, ні на мотоцикли. Вже сутеніти почало, все примеркало, люди також потроху пригасали, наче з них вибігало та виціджувалося світло. І здавалось, що не сніг лежав довкруг, а синюватий смуток.
Юхим спершу надумав іти на Балабанівку — на цьому кутку в нього жив далекий родич, з яким вони оце були на окопах. Родич казав, що має флягу німецького спирту, можна б погрітись, бо хто зна, коли ще доведеться пити. Він був не з пропащих п'яничок, та й скупуватий удався, але захотілось йому зараз щось добре зробити для Юхима, бо хоч скільки вони жили в одному селі, скільки були родичами — ніколи він нічого і не дав йому, й не порадив добре.
— А на закуску теж найдеться щось, — говорив, ховаючи холодні та розсудливі очі. — Там крапля олії, цибулина.
— І не кажіть! — вигукнув Юхим, відчуваючи голод. — Сьогодні так виробився, набігався, як бездомний пес, а в роті нічого не мав. Коли кличете, не відмовлюсь.
— Уже й бараболя якась звариться.
— Це ж і бараболю можна підсмачити олійкою, еге? — збуджено допитувався голодний Юхим.
— А чого ж... — невиразно мимрив далекий родич, якому було шкода тратити олію ще й на варену картоплю. — Можна з олією, а можна й так. Бо спирт — це ж і закуска, і жири.
— От би на став заглянути, може, тамки під кригою риби надушилось. Нічого, що душена, їсти можна.
— Е-е, якби ж то... Дочекаємось весни, а там і гранатою можна глушити. Я вже запас із тих гранат маю на мій вік вистачить.
"Ти бач, який кебетливий, — подумалося Юхимові, — Треба й собі назбирати всякого залізяччя, а то війні ось-ось амба, а я ніякої хороби й не прибережу собі. А треба, треба — в людей не допозичаєшся".
— Слухай, — майже пошепки мовив Юхим і озирнувся, хоч біля них нікого не було. — І чого наші ждуть? Вдарили б — та й усе.
— Вдарять...
— Уже той фронт і чуєш, тільки не бачиш.
— Коли стемніє, то видно.
— А може, цієї ночі?.. — і не доказав.
— Може, й цієї... Тільки б у нас не було колотнечі ніякої, бо тоді — не обібратися лиха.
— Гірше не буде, ніж в... О, горить! Це ж на Соболівці. Що б могло зайнятись? Ген як славно дим валить.
Зупинились і вбирали зором ту пожежу. Та коли спалахнуло ще в одному місці — стояти вже не могли. Отже, і їх не минула та гірка доля, яка погибеллю прокотилася по сусідніх селах, залишивши згарища й задерті в небо бовдури. Не встиг іще Юхим і отямитись, як родича поруч уже не було — ген-ген чимдуху потягнув на Балабанівку... А куди ж йому?.. Ноги самі рушили, ноги самі понесли додому. Вже добре бачив, що горять хати. Ген ще одна закурілася, легеньке сіре клоччя загойдалось над нею, під тим клоччям в'юнко заметушились вогники. Чия ж то? А то чия?
Врешті почув постріли і припав за горбком. Що ж це коїться? Невже і його хату палитимуть? А в чому ж він житиме? А де житиме Тетяна? Господи, скільки вона з ним, Юхимом, натерпілася, а тепер ще й таке горе? Скільки ж та жінка може терпіти?
Зараз він ненавидів увесь світ, а найдужче себе. Гнів бухтів у ньому, й від того гніву стало так гаряче, ніби він не до снігу припадав, а серед палаючих хат стояв.
— І нащо мене земля носить? — шепнув. — І чого вона досі не запалася піді мною? Щоб провалився я...
Гадалось, що якби зараз був удома, що якби ліпше поводився з жінкою, то не було б цього... Спомин про Тетяну підстьобував, не давав сидіти. Схопився і спершу неквапно, а далі все хутчіш став наближатися до Соболівки.
— Треба їй сказати, — бубонів, — що хочу з нею помиритись. Що не такі вже ми молоді, щоб сходитись та розходитись. Бо сміялися з нас і сміятимуться, а ми хіба не люди?
Хата діда Катеринки, що зайнялася перша, горіла, мов скирта соломи. Юхим хотів пробігти мимо, але щось припинило його. Пожежа, яку побачив зблизька, не налякала й не пригнітила його. Юхима здивувало, що стара яблуня, котра росла під самісіньким вікном, також горить. Якби аараз побачив палаючу землю або палаючий сніг, то це вразило б його менше. А то — жива яблуня!...! вже тоді аж угледів діда Катеринку на стежці й гукнув:
— Діду! А ви чого лежите?! Вставайте й гасіть! Ого, мабуть, добре поклало ото старого, що не чує й не зводиться.
— Вставайте!.. — крикнув і побіг далі. Горіли й сусідні хати, але він якось їх не помічав. Бубонів:— Це ж Тетяна сердиться на мене... А чого сердитись? Ну, не помирились, то помиримося... Думає, за портфель на неї маю серце. Та нехай той потфель пропаде, коли за нього гризтись.
Он із їхнього подвір'я скільки диму валить. Ну, це, либонь, од сусідів смикнуло вітерцем — і вже всеньке обійстя застелило чужим димом. Але чого ж це Тетяни ніде не видно? Невже й досі портфель шукає? Але хіба вона не бачить, що їхня хата полум'ям сходить?
— Тетяно! — хотів покликати. Але крик застряв у горлі.
І впав Юхим — не було за що перечепитись, а він таки впав. Руки послав уперед, щоб звестись, а земля візьми й провались під тобою, і пухка така, як чорний туман...
— З млина нікуди тебе не випущу, — сказав півпарубка. — А коли прийдуть і сюди, то буду боронитись.
Галя як сіла під стіною, як впустила голову на коліна, так і не підвелась. Але в її поставі він уловив недовір'я.
— Це вже не млин, а трухлятина. Три літа не мололи тут, не навідувався ніхто. Не повинні б... Та коли що — тебе не віддам.
