На гастролях в Микитянах - Нечуй-Левицький

то­ва­ристві чай, ста­вив їм мо­го­ричі й гай­ну­вав зайві гроші до реш­ти. Ар­тист лю­бив ве­се­ле то­ва­рист­во, лю­бив до глу­пої ночі сидіть з гістьми, ви­пи­ва­ти по чарці й щось те­ре­ве­нить або ко­гось прис­тав­лять та пе­ред­раж­ню­ва­ти. Він тро­хи ски­нувсь на ста­росвітську лю­ди­ну.

Леонід Се­ме­но­вич встав і поп­рос­ту­вав до сто­ло­вої. Ви­со­кий на зріст, рівний ста­ном, з чи­ма­ли­ми тем­но-сіри­ми очи­ма, з ку­де­лею ру­со­го цуп­ко­го, як дріт, во­лос­ся на го­лові, що спа­да­ло хви­ля­ми аж на плечі, він черк­нув­ся об одвірок ни­зеньких две­рей тією дро­тя­ною ку­де­лею і за­раз вти­рив очі в гра­фин з горілоч­кою. Отець Зіновій знав за йо­го смак і по­час­ту­вав здо­ро­вецькою чар­кою. Дру­гу чар­ку пат­ла­тий ар­тист на­лив вже сам і вки­нув її в рот, ще й збляклі повні гу­би навіщось всмок­тав у рот.

- Олю, сер­це, чи не­ма пак у те­бе свіжо­го са­ла, та ще й по­че­ре­ви­ни, щоб за­ку­сить? Люб­лю са­ло, як ци­ган. Не­ма смачнішо­го заїдку після горілки, як са­ло.

- Є, є! Де вже пак, щоб на селі не бу­ло са­ла. Вже що-що, а са­ло є. Ад­же ж я тобі ко­лись сла­ла в Пе­тер­бург по пошті шмат­ки свіжої по­че­ре­ви­ни, - ска­за­ла Ольга Павлівна, і пішла до ша­фи, та й пос­та­ви­ла на стіл по­лу­ми­сок з чет­вер­ти­на­ми свіжо­го са­ла.

- От і спа­сибі тобі! Чу­до­ве са­ло! От по­ку­шай, Фле­гон­те! Пам'ятаєш, як ми бу­ло при­не­се­мо з пош­ти оцю за­по­розьку харч та ра­ди са­ла за­раз смик­не­мо по чарці та й за­ку­сюємо? Без са­ла я б про­пав в Пе­тер­бурзі, - го­во­рив з по­ва­гом ни­зо­вим ба­сом Ле­онід Се­ме­но­вич.

Флегонт Пет­ро­вич не осміхнувсь, а якось роз­тяг свої ро­жеві пов­ненькі ус­та, гарні, як у пан­ни, і собі прос­тяг ру­ку до са­ла.

Леонід Се­ме­но­вич не був зро­ду ду­же прос­тий, та в сто­лиці труд­но бу­ло й спрос­титься. Але він лю­бив уда­вать з се­бе лю­ди­ну прос­ту, навіть ста­росвітську, лю­бив уда­вать давнього за­по­рож­ця або по­важ­но­го се­ля­ни­на і завсігди го­во­рив ук­раїнською мо­вою. Але ча­сом в цій прос­тоті тро­хи пе­ре­бор­щу­вав. Уся­ких са­ло­но­вих це­ре­моній та панькан­ня він не лю­бив і вва­жав на їх, як на панські ви­гад­ки та вит­ре­беньки. За­га­лом ска­зать, він не­на­че прис­тав­ляв­ся прос­тою лю­ди­ною, не­на­че грав роль се­ля­ни­на пов­сяк­час і в се­бе вдо­ма, і в гос­тях. Він мав ве­ли­кий по­тяг до співів та мальовницт­ва, по­ки­нув на­уку всемінарії вже в ви­що­му класі, поїхав в Пе­тер­бург і за­пи­савсь у кон­сер­ва­торію. В вольні дні він хо­див в мальовни­чу шко­лу, що при Ака­демії ху­до­жеств, і пот­ро­ху вчивсь ма­лю­вать. Ще змал­ку він не лю­бив кни­жок, але за­те сли­ве цілі довгі дні влітку сидів за мольбер­том, змальову­вав ске­листі бе­ре­ги по Росі та чу­дові по­етичні за­ку­точ­ки з надз­ви­чай­ною для хлоп­ця тер­пе­ливістю. Був­ши в кон­сер­ва­торії, він виб­рав собі віолон­чель, бо в кон­сер­ва­торії, окрім співів, кож­ний сту­дент по­ви­нен ще пот­ро­ху вчиться гра­ти на будлі-яко­му інстру­менті. Ле­онід Се­ме­но­вич виб­рав собі віолон­чель, як інстру­мент не­за­вальний, щоб мож­на бу­ло брать з со­бою на се­ло, приїжджа­ючи в Канівщи­ну до батька на ва­кації.

Але на йо­го без­та­лан­ня, після ви­хо­ду з кон­сер­ва­торії в йо­го зба­вив­ся го­лос: став тро­хи хрип­кий та сип­кий. В оперні солісти він вже не го­дивсь і спо­чат­ку му­сив ста­ти за хо­рис­та. Пла­та бу­ла ма­ла, а ро­бо­ти й тя­га­ни­ни бу­ло ба­гацько. Він на­пи­тав собі місце ре­ген­та та вчи­те­ля співу в од­но­му місті під Моск­вою, але не­за­ба­ром пос­ва­рив­ся з со­бор­ним про­то­по­пом і з ди­рек­то­ром, пе­рей­шов у дру­ге місто, а далі в третє. Йо­го скрізь зна­ли як не­по­мир­ли­во­го та упер­то­го чо­ловіка, а на­чальство не лю­би­ло йо­го за те, що він ос­ту­пав­ся за ма­лих півчих, кот­рих по­га­но хар­чу­ва­ли со­борні еко­но­ми. Че­рез це він скрізь за­во­див­ся й гриз­ся з про­то­по­па­ми. Він ко­рив­ся гімназіальним ди­рек­то­рам до­ти, до­ки во­ни по­во­ди­лись з ним, як з рівнею. Але як тільки на­чальни­ки по­во­ди­лись з ним, як з за­леж­ним од їх слу­гою, він за­во­див­ся з ни­ми, сва­ривсь і за­раз за­би­рав свої ма­нат­ки та й тікав на інше місце.

В той час він слу­жив за ре­ген­та в Києві в архієрей­сько­му хорі і в двох гімназіях за вчи­те­ля співу. В ос­танній рік йо­го вчен­ня в кон­сер­ва­торії Фле­гонт Пет­ро­вич при­був до Пе­тер­бур­га й за­пи­сав­ся в кон­сер­ва­торію. Зем­ля­ки поєдна­лись, поб­ра­та­лись на чужій чу­жині й ста­ли ве­ли­ки­ми при­яте­ля­ми, а зго­дом во­ни ста­ли ще й сва­та­ми.

- Одже ти, Льоню, нічо­го не пи­сав нам за свою жінку. Чи вер­ну­лась пак во­на з Пе­тер­бур­га, чи й досі там бай­ди­кує? - спи­та­ла ма­туш­ка в бра­та.

- Ще б пак пи­сав за та­ку Ме­ле­герію Сул­танівну! Чи вар­то ж за неї пи­са­ти? Дав їй опрічний паш­порт, та й не­хай собі ти­няється по сто­ли­цях, ко­ли пішла в світи. Цур їй, пек їй!

- Невже ти та­ки на­ва­живсь розійтись з нею? - спи­та­ла сест­ра з спо­чу­ван­ням до бра­то­во­го го­ря.

- Атож! Як же я жи­ти­му вкупі з нею, ко­ли во­на сли­ве що­ве­чо­ра при­би­рається, при­ли­зується й хо­де на пле­бей­ські ба­ли в Царський сад, в Ша­то. А з балів вер­тається в третій го­дині, ще й якісь ка­ва­ле­ри завж­ди при­во­дять її до­до­му. В ос­танній раз, як во­на че­пу­ри­лась пе­ред дзер­ка­лом, ди­ти­на прибігла та й при­па­ла їй до колін. А во­на як пхну­ла хлоп­ця, то він по­ко­тив­ся, як цу­це­ня, і об стіну вда­ривсь. Не прий­му я її. Та й во­на, надісь, не схо­че вер­таться до ме­не, бо в сто­ли­цях ве­селіше й догідніше жит­тя для та­кої осо­би, - ска­зав він з осміхом.

Леонід Се­ме­но­вич оповідав за це своє го­ре з смішка­ми й жар­та­ми. Це бу­ла йо­го звич­ка. За все, навіть за свою жінку, за своє ли­хо, він го­во­рив з жар­та­ми, хоч під ти­ми жар­та­ми хо­ва­лось го­ре, хо­ва­лась дра­ма йо­го жит­тя. Сест­ра зітхну­ла. Фле­гонт Пет­ро­вич за­ду­мавсь. За­ду­мавсь і ве­се­лий отець Зіновій. Усім бу­ло шко­да ро­ди­ча. Ле­онід Се­ме­но­вич був ес­те­тик од насіння й до коріння ще змал­ку; він ду­же лю­бив гарні цяцьки, гар­ненькі кар­тин­ки, кольорові пи­сан­ки. За гроші, що батько да­вав на гос­тинці, він тоді ще, як був ма­лим, ку­пу­вав кар­тин­ки та усякі ма­люн­ки, та хус­точ­ки, де бу­ли ви­биті гарні квітки, тюльпа­ни та маківки. Усе гар­не та квітчас­те на­ди­ло йо­го до се­бе ще змал­ку. Наг­лядівши біля­ву кра­су­ню десь у Тулі, він навіть і не роз­пи­ту­вав га­разд про неї й за­раз оже­нив­ся, бо вва­жав тільки на її гар­ну вро­ду, а про її вда­чу навіть не пи­тав ні в ко­го. «Хоч під лав­кою, аби жи­ти з гар­ною па­нян­кою; хоч під дро­ва­ми, аби жи­ти з чор­ни­ми бро­ва­ми», - ка­же ук­раїнська на­род­на при­каз­ка. І він вчи­нив по при­казці. При­род­же­на ес­те­тичність, при­род­же­ний по­тяг до всього гар­но­го, до кра­си й за­па­гу­би­ла йо­го