Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс

пошепки, наче боялися звуку власного голосу. Нарешті, коли пробило дев’яту і вони думали, що сьогодні вже нічого не довідаються, до кімнати зайшли містер Грімвіг з містером Лосберном у супроводі містера Браунлоу і чоловіка, побачивши якого, Олівер мало не скрикнув від подиву: йому сказали, що це його брат, а він впізнав у ньому того самого незнайомця, якого зустрів у містечку на базарній площі і який разом з Фейгіном зазирав у вікно його кімнатки. Монкс кинув на враженого хлопця погляд, сповнений ненависті, яку навіть тепер не зміг приховати, і сів біля дверей. Містер Браунлоу з якимись паперами в руці підійшов до столу, де сиділи Роза з Олівером.

- Хоч це й тяжкий обов’язок,- сказав він,- але я мушу оголосити тут у загальних рисах підписані в Лондоні в присутності багатьох джентльменів свідчення. Я волів би позбавити вас від приниження, але перш ніж розпрощатися з вами, ми мусимо почути їх з ваших власних уст, і ви самі знаєте чому.

- Договорюйте,- мовив, відвернувши обличчя, той, до кого він звертався.- Тільки швидше. Гадаю, я зробив майже все, що від мене вимагали. Не затримуйте мене тут.

- Цей хлопець,- провадив містер Браунлоу, пригортаючи до себе Олівера і кладучи йому на голову руку,- ваш однокровний брат, позашлюбний син вашого батька, мого любого друга Едвіна Ліфорда і бідолашної юної Агнеси Флемінг, яка померла, народивши його на світ.

- Еге ж,- підтвердив Монкс, злостиво дивлячись на хлопчика, який тремтів і серце якого калатало так гучно, що він міг чути його биття.- Це їхній байстрюк.

- Ви насмілилися кинути докір тим,- суворо сказав містер Браунлоу,- хто давно вже пішов у той край, де їх ніколи не досягне осуд людський. Цей докір не зганьбить нікого з живих, окрім того, хто його висловив. Але облишмо це. Хлопець народився в цьому місті.

- В робітному домі цього міста,- похмуро підтвердив Монкс.- Ось тут усе це записано,- і він нетерпляче вказав на папери.

- Але мені треба, щоб ви усе це розповіли,- заперечив містер Браунлоу, озираючи присутніх.

- Ну то слухайте! - вигукнув Монкс.- Коли його батько занедужав у Римі, до нього приїхала дружина, моя мати, з якою він давно жив нарізно. Вона прибула з Парижа і взяла мене з собою. З усього видно, в неї була одна мета - прибрати до рук його спадок, бо обоє вони не відчували одне до одного великої прихильності. Нас він не впізнав, бо був непритомний, і не прийшов до тями, доки й помер наступного дня. Серед паперів у його столі було два, датовані тим днем, коли він заслаб. Адресовані вони були на ваше ім’я,- звернувся він до містера Браунлоу.- До них була прикладена коротенька записка до вас, а на конверті написано, щоб листа відіслали тільки по його смерті. Один із цих паперів був лист до цієї дівчини, Агнеси, а другий - заповіт.

- Що було в листі? - запитав містер Браунлоу.

- В листі? Це був аркуш паперу, де, пишучи й викреслюючи написане, він плакався, що завинив перед нею, і молив бога захистити її. З усього видно, він весь час торочив дівчині про таємницю, яка, мовляв, поки що перешкоджає йому одружитися з нею, але скоро розкриється, і дівчина терпляче вірила йому й чекала, аж поки довірилася так, що втратила те, чого ніхто вже не міг їй повернути. На той час їй лишалося всього кілька місяців до пологів. Він пояснив їй, яким чином хоче прикрити її ганьбу, якщо виживе, і благав її не проклинати його пам’яті, якщо він помре, і не думати, що їхній гріх упаде на її голову чи на голову дитини, бо вся вина лежить тільки на ньому. Він нагадував про той день, коли подарував їй маленький медальйон та обручку з її іменем і вільним місцем для прізвища, яке сподівався згодом їй дати; благав берегти ці речі і носити їх біля серця, як і досі, а далі знову й знову повторював ці слова, наче з’їхав з глузду. Та, мабуть, воно так і було.

- А заповіт? - спитав містер Браунлоу, тимчасом як Олівер заливався сльозами.

Монкс мовчав.

- Заповіт був складений у тому ж дусі, що й лист,- відповів за нього містер Браунлоу.- В ньому розповідалося про страждання, які вашому батькові довелося пережити через дружину, про лиху вдачу, порочні нахили, злостивість та гидкі пристрасті, які ще змалечку виявились у вас, його єдиного сина, вихованого в ненависті до свого батька, і зазначалося, що він відписує вам і вашій матері по вісімсот фунтів річного прибутку кожному. Решту свого майна він поділив на дві рівні частини: одна для Агнеси Флемінг, друга для їхньої дитини, якщо вона народиться живою і досягне повноліття. Якби народилася дівчинка, вона мала успадкувати гроші беззастережно; а якщо хлопчик, то лише з умовою, що до повноліття він не заплямує свого імені жодним безчесним, підлим, ницим або лихим учинком. За його словами, він ставив цю умову, щоб показати свою довіру до матері і своє переконання, яке ще дужче зміцніло перед обличчям. смерті, що дитина успадкує її добре серце і шляхетну вдачу. Якби його надії не справдились, то гроші перейшли б до вас, бо тоді і тільки тоді, коли обидва сини виявляться однакові, він ладен був визнати, що першочергове право претендувати на його спадок маєте ви, який ніколи не мав місця в його серці і ще змалечку відштовхував його своєю нечулістю і безсоромністю.

- Моя мати,- сказав, підвищивши голос, Монкс,- вробила те, що на її місці зробила б кожна жінка. Вона спалила цей заповіт. І не послала листа. Проте вона зберегла його разом з іншими доказами на той випадок, якби Флемінги спробували приховати свою ганьбу. Батько дівчини дізнався правду від моєї матері з усіма доповненнями, які могла підказати її люта ненависть, за що я їй дуже вдячний. Пригнічений ганьбою і соромом, він утік з дітьми і сховався в якомусь віддаленому закутку Уельсу, змінивши своє прізвище, щоб навіть його друзі не дізналися, куди він зник; і тут незабаром його знайшли мертвим у ліжку. За кілька тижнів до цього дівчина втекла з дому; шукаючи її, він виходив усі навколишні міста й села, але марно; тієї самої ночі, коли він повернувся додому, впевнений, що вона наклала на