Поеми - т. 4 - Франко І. Я.

Пройшла так хвиля. Той страшенний вираз,

Що на лиці Валентья малювавсь,

Показував, що наближаєсь хвиля

Самого нападу. Нараз він скрикнув

Нелюдським голосом і стрепенувсь

Так, що попадали, немов снопи.

Отець і Сільвія - і він упав.

І почалась найтяжчая година,

Якої лиш в житті вони зазнали,

Година мук пекельних, крику, стону

І скреготу зубів, важких ударів

Всім тілом, головою й грудьми

О гладкий камінь. Мов закаменілі,

Стояли зрителі, в німій тривозі

Гляділи на те конання страшенне

Того, хто був так дорогим для них.

Часом, здавалось, що в безмірних муках

Пручавсь він і силується встати,

Щось спутаним белькоче язиком

І судорожно рвучими руками

Б’єсь в грудь, в лице, показує кудись.

Но все те, мов у гарячковім сні,

Мішалось, млилось перед їх очима

І ледом в жилах їх стинало кров.

Вкінці ослабли кидання його,

Лиш грудь ще віддих піднімав слабий

І кров’ю зайшлі очі так благально,

Так жалібливо вперли погляд свій

В Памфилія, що той, мов духом пертий,

Прикляк і тихим голосом тремтячим

Зачав співати: «Упокой, владико,

Созданіє твоє!»

Немов таємна сила

Розбила лід на серці батька й діви,-

І розляглися голосні ридання,

Нарікання, мольби й закляття ніжні,-

І серед тої сутолоки звуків,

Посеред тих, що так його любили,

Мов свічка, тихо, звільна згас Валентій.

Та демон той, котрого випросив

На себе він, з ним разом не помер,

Але пішов по світі. В нерви, в кров

І кості своїх жертв засіяв він

Страшнеє сім’я. Батько, і Памфилій,

І Сільвія, і все потомство їх

Погибли тою ж смертю, що й Валентій.

І потяглась страшенна нитка муки

Від них по всьому світу. І прозвали

Ту таємничу, лютую недугу

Недугою Валентія святого.

Століття йшли, лавиною тяжкою

Котилось горе по серцях людей,

Котились муки, болі і терпіння,

То слабнучи, то зміцнюючись знов.

Царила тьма, світало світло правди,

Боролось зло з добром, а людський дух

Боровсь з терпінням і чимало мук

Улагодив, усунув, лиш на ту

Недугу досі не найшов ліку́.

Но він найде його! Століття йшли,

І кров лилась під зубцями коліс,

В огні кострів живе шкварчало тіло,

В ім’я любви господньої царила

Ненависть до людей і до природи.

Тоді Валентія святого демон

Багате жниво мав! Сотками тисяч

В його страшнеє царство перлись люди,

А другі тих, котрих він катував,

Домучували як чарівників,-

Страшні картини, від котрих повік

Стинатись буде кров у людських жилах!

Століття йшли, світало світло правди,

Пануюча ненависть, наче тьма

Нічна - поблідла, власть втеряла, розійшлась,

І віджила погорджена любов.

А разом з розсвітом нового дня

Ослабла й сила демона страшного.

Мов тінь іще волочиться він нині

По світі, та рука його не здужа

Такі могучі завдавать удари,

Як за панування ненависті.

Він жде пори, коли в новій красі,

Мов сонце ясне й теплеє на небі,

Любов всеоб’ємлюща і вселюдська

Поміж людьми вдариться на землі,-

І буде се його послідня хвиля,

Бо рани, що ненависть завдала,

Одна лишень любов згоїти може.

Грудень 1885

Отсе вже третій раз, дорогі браття, стає перед Вами «Лис Микита» в новім виданні. Друге видання, друковане в 3000 примірників, розійшлося протягом чотирьох літ. Як на наші відносини, та ще з увагою на те, що ані з першого, ані з другого видання ані 100 примірників не пішло до Росії, де живе звиш 25 мільйонів нашого народу, се треба вважати добрим знаком; здається, ані одна галицько-руська книжка досі не мала такого щастя у читачів. Надто, як зачуваємо, в Росії приготовляють окреме видання «Лиса Микити», підладжене більше для розуміння тамошнього народу.

Отсе третє видання являється повторенням другого, хоч зовсім не дослівним. Я не вважав потрібним розширювати ще далі старе оповідання або перероблювати його часті. Але, проте, користуючись почасти увагами наших знавців, а головно деяких учителів, а почасти й своїм власним язиковим почуттям, не в однім далі розвиненим супроти 1896 р., я перед друком шліфував та перебудовував не одну строфу, усуваючи дещо таке, що мені тепер видається менш відповідним або слабшим, і старався довести по змозі до того, щоб оповідання читалося гладко, плавно, було ясне й прозоре, щоб із кождої строфки віяло нашим рідним, українським духом.

Далі подаю для познайомлення цікавіших читачів розвідочку про те, відки взялася повість про «Лиса Микиту» і з яких джерел я зачерпнув її; ся розвідочка була яко посліслов’є додана до другого видання на с. 143-153. Жаль, що поки що наше Товариство педагогічне не може спромогтися на кращі образки, що, певно, причинились би до піднесення вартості книжки. У всіх народів рік-річно тисячами розходяться видання таких книжок з гарними кольоровими образками. А у німців є видання «Лиса Микити», оздоблене більш як 150 чудовими рисунками великого німецького маляра Каульбаха. Сі рисунки самі для себе - правдива поема; переглядаючи їх не раз, аж зайдемося зо сміху, а ще частіше по сміху наступає глибша задума, так там майстерно схоплено дійсне життя звіряче й людське. Ну, та чень колись і наші діти та молодіж діждуться того, що зможуть за невеликі гроші діставати книжки, гарні змістом і гарні назверх.

Ів. Франко.

Отсе четверте видання, по вичерпанню третього, являється накладом Української видавничої спілки, крім дрібніших язикових і правописних поправок, не змінене супроти третього видання. Київське ілюстроване видання, про яке було згадано в передмові до третього видання, ще й досі лишається невиконаним планом, хоча цензурні строгості, що стояли на перешкоді давнішому виданню в Києві, тепер