Ноти для тисячолітньої скрипки - Федорів Роман

Зрештою,— поправилася,— борг — дурниця, головне — є в людей честь. Косів, прецінь, не село, а місто, я могла й "загубитися".

Я запідозрив, що тієї неділі був свідком наївного Цвіличчиного експерименту: вона, мабуть, випробовувала себе, своїх земляків і біло-березьку молодицю. Всі, як бачите, виявилися на висоті. Найбільше старенька раділа, що її ім'я в Косові не загубилося, що її знають, хоч своєї радості не відкривала нікому.

Що правда, то правда, в Косові її знали майже всі.

Воістину: будь знаний у своєму граді, а світ про тебе дізнається.

Коли виходила за місто або, бувши молодшою, вихоплювалася на Замкову гору, то важко сказати, на що більше звертала увагу: на природу, краєвиди, а чи на грудки глини під ногами. Раз по раз нагиналася, брала грудочку в долоні, попльовувала на неї і розминала, її можна було зрозуміти — нема гончара без доброї глини.

— Яз глини вийшла...— не я її, а вона мене формувала. Глина — мій хліб і моє слово. Без неї гончар німий, як риба. Так мої тато казали.

Свого батька Павлина Йосипівна згадувала з любов'ю. Він був найпершим учителем у гончарстві. Непересічним гончарем вважався і її чоловік, Григорій Цвілик. Саме з Григорієм Павлина Йосипівна ступила на шлях художньої кераміки, з ним зазнала перших радощів визнання і гіркоти поразок.

— Власне, глина винна, якщо траплялися невдачі,— кепкувала.— Колись жартували: "Хіба тепер глина? То за Австрії була глина, як масло".

Сміх сміхом, а гончар справді у великій мірі залежить від матеріалу.

— Вимішана, готова до вжитку глина,— розповідала Павлина Йосипівна молодим майстрам,— завжди здавалася мені живою, в ній уже я бачила обриси майбутніх речей: речі в глині оживали, волали до мене. І мені, чуєте, аж страшно бувало торкнутися до неї... страшно від того, що не вистачить розуму надати їй форм, котрі в ній затаєні. Коли страх минав і я обома руками відщипувала шматок — починалася радість.

— Мої тато успадкували від свого тата молитву-замовляння до глини,— шепнула Павлина Йосипівна жартівливо.

— А вам не передали? Не може такого бути, щоб не передали... Відмовчувалася. Чи боялася виглядати смішною з тією давньою

нехитрою ворожбою-замовлянням? Чи, може, батько заповідав не розголошувати її чужим людям? Останнє, мабуть, найбільш вірогідне. Чув я від мосяжників, що за давніх часів батько не завжди впускав до кузні сина, щоб той заскоро не розгадав таємниці мосяжницького ремесла.

Про сусідів, просто цікавих гостей й казати годі: майстри стереглися конкуренції.

Шкода, звичайно, що сьогодні не можу навести гончарського замовляння. Мусила б це бути висока поезія, язичницька молитва до добрих духів землі і вогню...

У тридцятих роках, коли в Карпати хлинули багаті туристи, а в селах промишляли перекупники з Варшави, Львова та Кракова, спостерігалася певна деградація гуцульського народного мистецтва, відхід від простоти. Багачі, що приїжджали в гори на свіжий "люфт", вбачали у виробах гуцульських майстрів переважно пам'яткові сувеніри, які б нагадували про весело згайновані на лоні природи дні.

Попит диктував вимоги. На ринку появилися речі невибагливі, переобтяжені прикрасами. Найбільше це було помітно в різьбярстві. Шкатулки і тарелі почали інкрустувати кольоровим деревом, зловживали перламутром, металом, "пацьорками". Суха різьба, в якій здавна кохалися майстри, відійшла на задній план, про неї мало не забули. Кераміка впертіше боролася з модою, але врешті і вона здала позиції перед настугїом покупців: майстер, його напівголодна родина потребували сяких-таких грошей на хліб і податки. Кераміки спершу соромливо, а далі сміливіше заходилися сліпо наслідувати форми фабричної продукції: появилися псевдокласичні вази, не характерні для народного мистецтва цукорниці з хвилястими крисами, стилізовані під фаянс "філіжанки" та інші речі. Дехто з майстрів зраджував традиційні барви: вводили білу, синю, окремі — рожеву. Знаходились такі, що розмальовували статуетки олійними фарбами. Вірними народній красі залишались одинаки. Серед них було й подружжя Цвіликів. Якось у Коломийському музеї гуцульського народного мистецтва мені показали роботи Цвіликів того періоду. Вражала простота малюнка, схвильованість ліній, чистота звучання усієї композиції.

— Як вам, Павлино Йосипівно,— спитав я при нагоді майстриню,— вдалося втриматися перед спокусами тодішньої моди?

— То не моя заслуга,— визнала щиро.— Чоловік мій, небіжчик Григорій попереджав: "Мода, як циганка,— зав'яже очі хустиною, манить дзвоном злотих і веде... веде за собою в голі чужі пустелі. Як звідти виберемось?" — "Але ж, чоловічку,— підмовляла я,— грошей треба на те й на се. Люди он не бояться пустель. Нам що... нам аби зробити й продати. Чи тільки на нас з тобою гуцульське гончарство тримається?" — "А якщо, Павлино,— на нас?" — питав Григорій задумливо. І я тоді зримо уявила гончарство... власне, уявила оборіг, один з кутків якого підпирали ми з Григорієм.

Теперішній митець сформулював би думку інакше; він сказав би, що відчуваю відповідальність перед мистецтвом. Відступ від нього означав би зраду. Цвіличка ж висловилась на свій лад: підпирала плечима дах, щоб не завалилася будівля.

Коли ж сьогодні говоримо про розквіт народної кераміки, то пам'ятаємо й про тих, які не давали їй зів'янути в посушливі роки.

Коли ревуть гармати, то музи мовчать...

Крилатцй вислів довго кружляв круком над мистецькими нивами, усім він здавався незаперечним, аж поки у Велику Вітчизняну його, старого крука, не підстрелили: саме в грізні роки війни були створені знамениті "Василь Тьоркін" О. Твардовського, "Похорон друга" П. Тичини, "Слово про рідну матір" М. Рильського, "Наука ненависті" та "Російський характер" О. Толстого. Перелік можна продовжити. Серед митців, які не склали зброї перед окупантами, була й Павлина Йосипівна Цвілик.

Уявіть окупований Косів: повсякденні розстріли на Замковій горі, облава на молодь, яку вивозили на каторжні роботи до Німеччини, вимітання до останнього зеренця "контигентів", накази на парканах про "послух і дисципліну воєнного часу".

До того — голод, що стояв на порозі майже кожної хати. Мистецьке життя завмерло. Музам замурували уста... замурували криком, кулею, тюремними гратами, ударами прикладів. І треба було мати неабияку сміливість, щоб усупереч усьому — творити.

— Попервах,— розповідала Павлина Йосипівна,— в мене теж опустилися руки. Потім подумала: "Агій, та шваб на нашій землі не вічний". І потаємно розпалила горно.

Тоді не посилала своїх виробів на ринок (поліцаї нипали, як пси), а загумінками, польовими стежками пробиралася у близькі і далекі села. Вимінювала на картоплю, кукурудзу, горох, а деколи, як випадало щастя, то й на зерно. Обмін проводився прадідівським способом: за миску — миску зерна. Це була, з одного боку, поміч сім'ї, а з другого — не розсихався гончарний круг і не гальмувався процес творчості. Хтось може сказати: дозвольте, війна, окупація і — творчість? Що поробиш, такий характер мала Цвіличка. Вона не зважала на тяжкі умови, над своїми виробами "чаклувала" з такою ж любов'ю, ніби готувала їх на всесвітню виставку. Важко доводилось з дровами, поливи діставала з великими труднощами на чорному ринку. Дехто глузував з неї, що, мовляв, селянин тепер потребує простих глеків і макітр, йому байдуже: розписані вони чи гладкі. Майстриня слухала, мовчала і... робила по-своєму.

Думала: "Не для швабів, прецінь, стараюсь... для наших людей. Ніч доокруж, ярмо окупаційне, просвітку ясного нема... А тут появляється з-під моїх рук жбан на столі або плескач. Вони веселі, радісні, тепліше від них людині, ясніше. Когут піє — настане день... Вернуться наші".

Це була її маленька таємниця. Опісля вона нею хвалилася, мовби насправді перехитрила самого Гітлера, ніби виточувала на гончарному крузі не горшки, а бомби і гранати.

— Як я не маскувала гончарну піч,— розповідала Павлина Йосипівна,— а її димок закрутився-таки в носі панам з міської управи і комендатури. Глянула однієї днини у вікно: падоньку мій, перед ворітьми зупинилося чорне авто. З нього вийшов найстарший у Косові німець на прізвище Фельдман — таке велике цабе, перед котрим коліна дилькотіли, а з ним два "ангели-хранителі" з поліції. Ну, думаю, прийшла, Павлино, і на тебе погибель... Я ж тільки-но вийняла з печі начиння, воно ще й не вистигло. Метнулася сюди-туди. Але де сховаєш, коли...

А німець з палицею в руці на порозі.

— Ти єст Цвілик, яка недозволеним промислом займається?

— Я,— кажу й гнуся, шляк би го' трафив, у три погибелі.— Але щоб моя робота, паночку, була недозволена, то цього не чула. Хіба вона комусь шкодить? їсти, прецінь, мушу.

— Ферштейн, ферштейн,— німець дзьобає носом, як гусак, і по хаті оком косить. А воно й косити не треба, бо напоготові, на виду моя роботонька. Купа, здається, череп'я, а ясність від нього б'є, як від паски. Шкода мені стало й своїх рук, і недоспаних ночей, і навіть того вогню, який згорів, а дзвінкість свою віддав жбанам. Жду і тремчу, що Фельдман зараз махне палицею направо й наліво,— ггіде моя праця на черепки.

Ну, що буде — то буде. Фельдман спершу поглядав на мою роботу скоса, як із дзвіниці, потім спустився нижче, осідлав окулярами нося-ру, і бачу: отетерів шваб, заворожила го' краса. Вони тоді цвенькали: ми від вас вищі, ми — культура, ми — Європа. І на тобі. Зустрівся зайда з "нової" Європи з красною красою — на красі, попри все, видно, розумівся,— і тільки глипаками лупає. Вірить і не вірить. Я ж бо стовбичу перед ним у кабатині латаній — за роки "нового порядку" геть чисто обносилася. Виджу, панові офіцерові страх як не хочеться вірити, що моїми руками краса створена, а мусить.

— Карош! — тільки й видавив з себе Фельдман і забрався геть. За ним подибали посіпаки в синіх мундирах. їм, напевно, баглося перетовкти кольбами мої горшки, і їм було смішно й страшно, що всесильний Фельдман відступив, спасував перед красою.

Сіли собі, чуєте, в авто й покотили, а я обняла горшки, вони були ще теплі, як діти після сну, і заплакала.

...Хто знає, що насправді діялося з тим Фельдманом. Можливо, в ньому жевріла крихітка здорового глузду, і він зборов у собі руйнівника, а може, і направду слов'янська краса зм'якшила його душу, викресала в ній призабуту людяність? Як би там не було, але відтоді Павлина Йосипівна повірила: краса — це також сила.

Замало було з'їсти з Павлиною Йосипівною пуд солі, щоб збагнути її до кінця: сьогодні вона здається непоказною жінкою з мисленням містечкової перекупки, завтра — поведе тебе у світ фантазії і казок, де почувається вільно, мовби живе у тому світі щодня.