Апостол черні - Кобилянська Ольга
І справді.
Вона не помилилася. За хвилин кілька зачула голос батька, а за тим і голос Юліяна Цезаревича. Дзвінкий, свіжий, і, як їй здавалося, повний чогось такого, що задрожала, "як вівця", сказала собі й викривила молоді уста.
Його голос з батьковим мішалися. Його голос з своїм "чимось" був так далеко від всього того, що було тут.
"Панна Ева вдома?" — питав він.
"Так".
"Я б хотів на хвилинку й до неї, як можна".
"Прошу, — відповів батько. — Вона буде в своїй кімнаті".
"Передше була в їдальні. Зайдіть, а я тим часом залагоджу справу для дідича, в якій прибули".
"В якій приїхали?" — повторився в ній голос батька.
"В справі".
Юліян Цезаревич увійшов.
Чи то скора їзда верхом нагнала йому краску в обличчя і надала очам яркішого блеску, як звичайно, чи що інше… він видався їй, крім того, наче змішаний, ось він вставився. Чи бажала, чи ні, прийшов. Але дощ і таке інше спиняло… час так скоро збігає. Що вона поробляла за всю ту сльоту..? В лісі й над ставом не була, се само собою розуміється. Але так. Читала? Чим займалася? Бо йому за всей той час "ніяково" було, хоч все чимось займався. Він відгорнув волосся з чола, переїхав рукою по очах — сів і дивився через хвильку на дівчину. Була бліда.
Вона уникла його погляду. Він видався їй проникливим. Сьогодні боялася тих темно-синіх, чорно отінених поглядів.
Вона… час справді скоро минав. Коли вона пригадає, що вже за три неділі має лагодитися до виїзду, щоб побирати дальші студії — їй не хочеться тому вірити.
Він підсунув брови.
Вона переїде в столицю?
Так. Так обрадили з Др. Емі й іншими професорами родичі. Вона мусіла там в деяких вчителів побирати лекції.
Тому вона кине Покутівку. І не буде їй жаль?
За чим?
За тим всім тут, в чім виросла, й що гарне.
Хіба за лісом… за бабунею… бо батько буде, певно, щотижня в неї… мати помириться за господарськими клопотами з її відсутністю.
А за ставом?
Вона усміхнулася.
Вона й сьогодні була коло нього і вчора.
В дощ?
Іменно. Він посміється. Але що вона любить приглядатися воді, коли великі, особливо раптові, краплі дощу скачуть і тонуть в поверхні його, вона ходила над його берег і приглядалася. Але не довго. Було надто мокро й під парасолею не вигідно. До того вона боїться саламандрів і водних змій, що їх хоч не часто, а все-таки інколи видно недалеко води. В лісі було краще, так тихо, так успокоюче, лиш листки шелевіли між собою. Вона мимоволі обняла руками одного дуба й притиснула чоло до нього. І було сумно. І скоро відти вернула. Ох…, ні, ще одно додала усміхаючись і отворила якусь книжку, що лежала на столі, при котрім сиділа. Нехай він гляне, що вона найшла.
Найшла? Що?
Чотиролисткову конюшинку. "Щастя" зовуть його. І він то, певно, знає.
Знає. Хай сховає. Його сестри все ховали отаке щось в молитовнику.
Вона зчудувалася.
Його сестри по-старосвітськи виховані. Моляться. Молода дівчина видивилася на нього побільшеними очима.
Дуже побожні. А вона?
Вона зігнулася почерез стіл і відповіла пошепки: "Відколи я прочитала такі діла, як Бюхнера[49] "Kraft u. Stoff" і Дрепера[50], я стала іншою… ах, пане Цезаревич, які були греки й римляне! Др. Емі знає чудово старинну історію. Які відмінні були їх ідеали від наших. Від теперішних. Я боюся, що з часом забуду й "Отче наш"[51]; чого я не хочу. Я цілком напевно сего не хочу, — впевняла. — Особливо, коли бачу, як іноді моя мати навколішках молиться. А раз я навіть бачила, як вона хрестом лежала в церкві й молилася. Не знаю, за кого молилася — чи за здоров’я татуньця, чи за її одиначку, щоб їй вдалася по волі. — Ні, ні, — додала майже з переляком. — Ми не сміємо Господа Бога і Христову науку, як впевняв татуньцьо, занедбувати. Правда? Коли грім з страшним лоскотом в супроводі блискавки вдаряє — я скоро хрещуся. Чому так? Чи ми маємо в крові наказ? А греки й римляне… Греки зробили гарне людське тіло образом совершенства, так, що доперва з того виробили образ бога, прославляючи совершенне тіло на землі, як божу істоту, що перебувала в небі й відти кермувала. Сей погляд, як знаєте, витворив і грецьку різьбу. Статуя, що була найкращою з усіх, мусіла певно зображати якогось бога, бо виражала безсмертний супокій, яким Бог нас перевищає. Ах, скілько можна про них, їх ідеали, культуру й працю говорити. Я великий поклонник старинного світу, лише замало про нього поки що знаю".
*
Ева держала чотирилистковий листочок "щастя" в руках і слухала. Коли він скінчив, вона зітхнула.
Відтак підсуваючи йому листок через стіл, сказала: "Я поділюся з вами отсим щастям. Хочете?"
Він усміхнувся.
Ні, відповів, се її власність. Яке діло йому до того? Щастя треба собі самому здобути. Що сам здобуду, то знаю, що моє.
Ну, коли він не хоче з нею поділитися щастям, яке вона знайшла на березі ставу, то нехай візьме його на пам’ятку свого побуту в Покутівці.
Він усміхнувся й похитав головою.
Він і сього не хоче. Але він зробить інакше. З тими словами сягнув в грудну кишеню свогосуртука й виймив звідти щось невеличке, завите в білий шовковий папір. То поставив перед нею.
Вона не рухнулася. Вона не знає, що там є. Він так само остався спокійний.
Вона гляділа на звиток, і Евині очі… цікавість її побідила. Розвела осторожно білий шовковий папір і зігнулася. Білий, як пушок, кучерявий китайський гвоздик запишався перед її очима. А!.. ну… і який вже гарний! — Ні, вже такий білий.
Вона підняла його й повела до носа й уст, подаючи головку трохи взад, і упивалася запахом цвітки. І з двома білими вусиками всередині — "гадайте собі, пане Цезаревич".
Він усміхнувся вдоволено. Відтак додав нараз: "Не знаю, чи побачимося ще".
Вона змінила барву — й, не підводячи очей, сказала: "Як гадаєте, пане Юліяне…"
Він мовчки подав їй руку й вийшов з кімнати. Заким вона вспіла його здогонити — він був вже далеко й лише тупіт коня остався ще в воздусі.
*
За якийсь час зайшов Юліян знову на парохію. Застав лише самого о. Захарія вдома. Їмость виїхала з Евою й тещою в сусіднє містечко за справунками для хати й він ожидав її тут. Попросив гостя посидіти з ним на ґанку, звідки було видно на дорогу, на ціле обійстя й було близенько — лиш наліво — й до фіртки, що вела до зільника й до саду. Отже, неабияке місце для контролі. Межи чотирма великими олеандрами, що пишалися по кутах просторого ґанку в деревляних коробках, сиділи оба на старосвітських, вже надобре витертих, фотелях і розмовляли.
О. Захарій оповідав дещо цікаве з своєї парохії, з життя своїх парохіян, про процент "свідомих" та знов "несвідомих", їх відношення до властей, називав їх великими дітьми, котрих не можна самих своїй власній кермі полишити, щоб не накоїли собі якої біди, з котрої б користали їх неприхильники. Доторкався також мимоходом і виїзду таких за море, що хоч і вернули з грішми, з зверхньою політурою, але в душі привозили ту саму некультуру, з якою поїхали, били своїх жінок, запивалися і… оправдувались, що… мовляв, сам заробив, сам і пропив… що кому до того.
Нужда й жадоба побільшити своє майно, чи сплачення якихось довгів, витягає людей з своєї оселі в той новий світ, в котрім наш чоловік з’являється й відріжняється в тамошніх обставинах, мов справжня тварина.
"Чого йдете до Канади, Михайло?" — спитав він одного, не дуже вже молодого, ґазду, що мав свою добру хату, невеликий шматок землі, жінку й двоє дітей і був чи не найзручніший робітник в селі, за яким всі рвалися. Він здоймив капелюх з голови, почухався й відповів: "Та я бачте, єгомость, гадаю, що не слід сидіти всім на місці, де го родичі породили. Поїду на яких кілька років, попробую. Зароблю що — добре. Не зароблю — верну. Їдуть другі, то поїду і я".
І справді.
Поїхав і за три роки вернув. Коли вернув, а люде розпитували про всяке й про подорож морем, він між іншим казав: "Коли нас корабель віз, то він не віз отаке, як-то кажуть, "людей". Ні. Він віз цілий один край, в котрім нічого не було, крім нужди, лахів, голоду й плачу, а між ними був і я".
"Ти не пішов з нужди, Михайле. В тебе була земля, хата й жінка, діти… Ти мав де й на чім заробляти".
"Було", — відповів якось глухо, мов чим-то провинився.
"І привіз гроша?" — спитав Юліян зацікавлено.
"Привіз. Небагато їх там мав. Але й то пропив. За час, як був за морем, хата згоріла, жінка скоро по його повороті померла, а він сам тепер чим раз більше морально зуживається".
"Се Канада з нього зробила", — говорили чоловіки і жінки, бачучи, як він іноді непевним кроком додому вертав, а капелюх з якоїсь досади аж на вухо зсував.
"Нема кого вдома бити, — говорили. — Хлопців своїх порозганяв по службах, дарма, що ледве від землі відросли, та й сам став волоцюгою".
"А вам що до мене?", — відзивався, коли яке слово дійшло до його уха.
"Що? Я свій пан, свій ґазда. Як схочу, знов поїду. А тепер я на своїм родиннім клапті, та на тім, що найшов. Хочете знати, що найшов? Гній і вас дурних, спутаних, що видять і знають лише те, що під ніс йому лізе. Йди, мой, один з другим в світ, не ньоркайся тут — учися… але тут учися, а там… працюй, і аж тоді… вертай й говори. Моя Домна пішла заскоро в яму, я б ще раз туди вернув, де машини й гроші світ обертають. Ех, мой, гроші, гроші… а ті машини… гадаєте, ми варті щось без них?"
"Ади, який розумний! — відказували знайомі й сміялися. — Розум лишив при машинах, а гроші, хоч привіз з собою, але до Срулевого Дудя носить. А Дудьо лиш облизується, коли його здалека бачить, дарма що Михайло кулаком відгрожується. Хитрий став за морем, але не розумніший. "Отче наш" не вміє вже говорити; та ще й других посилає… гай, гай… свята земля… ми колись раптом… з-під його ніг… виховзнеться. Та що чоловік без неї варта?"
"За тим щось є", — закинув Юліян.
"Було б, якби була більша просвіта".
"Так, просвіта й організація".
О. Захарій притакнув головою. "Але і боже слово нехай має своє місце в душі народу. Наука Христова не захитає його ґрунту під ногами… як не скріпить".
Він замовк на хвилину, ніби задумався, а відтак додав; "Я маю гарних людей в своїй Покутівці, добрі й не без охоти до просвіти й організації, це й є мені нагородою за мою працю між ними. Коли б лиш Господь здоров’я дав… а то жию з дня на день… Роблю, що можу. Гадаю кільканадцять як виховаю таких, з яких вийдуть зразки культури… й я не жив дурно".
