Музей покинутих секретів - Забужко Оксана

Прямого ефіру тепер не буде. Взагалі не буде, тепер навіть ток-шоу транслюватимуть у запису, щоб часом хтось чогось недозволеного не ляпнув. До виборів готуються… Зате серіалів московських накупили — що тобі сказать!..

— А нове шоу запускають? В них у планах був якийсь грандіозний конкурс для молодих глядачок — "Міс Канал", чи щось таке…

— А, школа блядєй? Не знав, що ти в курсі. Ні, з цим до виборів вирішили підождати. Кажуть, хтось злив опозиції інфу, ніби за тим проектом акули порно-індустрії стоять, і кінці ведуть на Банкову, а влада тепер зайвий раз підставлятись не зацікавлена, їм і так що ближче до жовтня, то більше штани спадатимуть… Репортаж із Мукачево бачила?

— Та бачила…

Отже, з мимовільною усмішкою думає Дарина, Вадим зробив із їхньої розмови свої висновки. Опозиція, ну так, він же ж у нас в опозиції… Либонь, ще й заробив на тому, нові власники каналу відсипали за мовчанку: попередження а чи легкий шантаж — яка різниця. Головне — шоу притримали: загальмували, не дали ходу, зринає їй у пам'яті голос Павла Івановича (file deleted), — а вже був закинутий гачок…

От і вона когось урятувала. Якихось безіменних дівчаток — так само, як колись Павло Іванович урятував її. Тільки, на відміну від неї, ті дівчатка ніколи не дізнаються, що їм загрожувало. Але то вже байдуже — вона своє зробила. "До виборів". Усе тепер робиться "до виборів", ніби оголошено дату кінця світу в одній окремо взятій країні, план остаточного й безповоротного її захоплення якимись темними силами… Але ж це неможливо, дивується щось у ній, — абсолютно неможливо, як таке може статися, вони що, подуріли, в неї ж дитина буде?!..

— А в нас в ефірі — ні пари з уст, — бубонить їй в ушу Антоша. — Про Мукачево взагалі ні слова, кругом благодать, день ото дня растьот процент жиров у маслі… Карочє, Дарухо, що я тобі скажу — вчасно ти урила. В тебе, стервиги, завжди чуйка була собача — на людей, на ситуації… Ми з хлопцями якраз учора про це говорили…

Це комплімент: вона майже навіч уявляє, як відбувалася та розмова в курилці. Коли працюєш із чоловіками, сподіватися на слова визнання в живі очі особливо не доводиться, — за тобою весь час пантрують, чекаючи на який-небудь твій зрив чи просто спалах роздратування, щоб списати його між собою на місячні чи, ще краще, "недотрах" (і звідки ти знаєш, завжди кортіло їй спитати цих саморобних мачо, — ти мене трахав?..) — і так відновити власну чоловічу гідність, хронічно підточувану присутністю поруч незалежної вродливої жінки в якійсь іншій ролі, аніж дівчинка-на-побігеньках, — за роки спільної праці вона досконало опанувала систему сиґналів, якими треба повсякчас блимати їм, як на небезпечній трасі, показуючи, що ти не перетинаєш білої лінії, ні на що "їхнє" не претендуєш і раз у раз із головою залежиш од їхньої помочі, слаба стать, — і рідко, ох як же рідко, на пальцях одної руки перелічити, траплялось почути від них напряму те, що потай не міг не розуміти кожен зосібна: що це саме ти є серед них мозковим двигуном, душею каналу, а не тільки його показним личком, котре при належній розкрутці без утрат дається заступити іншим, — і от, прошу, діждала й вона свого святонька: вслід, навздогін, — майже посмертного визнання. Собача чуйка — так вони її оцінили, шкодуючи, що й собі не урили разом із нею, всією командою (а можна ж було! — і прецедент був би для цілого журналістського цеху, і легше було б знайти фінансування для "VMOD-фільму"…). Собача чуйка. Так це тепер називається. Що ж, хлопці, спасибі й на тому.

Не варт розвивати цю тему далі — не варт безпотрібно множити сутності, як вчив старий Окам і як любить повторювати Антоша, котрий з усіх імовірних мотивів будь-чиєї поведінки незмінно обстоює найниціший, запевняючи, що шанс помилитися лежить у межах статистичної похибки, — і Дарина змахує Окамовою бритвою:

— Що за лексика? Фільтруй дискурс, Антошкін!

— Я ж не по дискурсах, дорогуша. Ти ж знаєш, я чоловік простий — "отпіратор", як у бурсі казали… Але, бля буду, з мене досить. Гімна я на своєму віку ще за Совдепії стільки наївся, що коли мене тепер ті самі комсомольсько-гебешні гниди знову в гімно мордою валять і командують "упал — отжался", то в мене рвотний рефлекс спрацьовує — і бухло не помага… Та й не можна ж вічно бухим ходити!

Дещо несподівана заява в устах Антоші, який завжди і всюди першим ділом цікавився, де наливають.

— То ти що, шукаєш роботу?

— Еге. За тим, між іншим, і до тебе дзвоню. Признавайся, правду брешуть, що ти викупила весь наш відеоархів по Олені Довган?

Не я, думає вона. Просто, Вадим за одним заходом і цю проблему розв'язав. Побазарив із пацанами, їм зробив послугу, себе не забув, ну, і їй за консультацію дещо перепало… І за те, щоб заткалася, щоб ніколи більше не витягала з його шафи Владин скелет. То ж то він так хутко впорався, без жодних нагадувань з її боку…

— Звідки така інфа, Антоський?

— Подумаєш, біном Ньютона. Кому, крім тебе, той матеріал міг бути потрібен? Ясно ж, чиї тут ніжні пальчики походили… Давай, калісь, подруга. В тебе архів?

— У мене.

— Бестія, — з непідробним задоволенням відвалює їй Антоша другий комплімент поспіль, як брусок масла на тарілку. — І що ти з тим робити збираєшся?

Добре питання, думає Дарина Гощинська. Ах, яке ж добре питання. Хотіла б вона тепер знати на нього відповідь. Тепер — коли життя, передане по ланцюжку од Гелі Довган, тліє десь там у ній ще-нерозглядною іскоркою, і на цю думку усмішка сама вибігає на губи: що, коли вона зараз візьме й скаже в трубку так, як перед годиною Адріянові: "Знаєш, а я вагітна"?.. (ні, вона не так сказала, сказала — "Знаєш, а ти мав рацію", — але він умить здогадався: з голосу, з того, як голос їй нестримно розпирало зсередини переможною вагою таємного знання, якого так направду ні з ким не розділити, навіть із тобою, мій надорожчий, моя любове, за чиїм дотиком я зараз, поки ти задихаєшся на другому кінці міста від невмістимого огрому нової радости, тужу, як за ковтком води у спеку, добре б, аби ти цілий час був поруч і тримав мене за руку, але так направду, то чого б мені найбільше тепер хотілося, це запасти в с о н — довгий, прозорий денний сон, блаженно неквапний, як зйомка рапідом, як дим од багаття в літньому саду, — сон-змору, сон-дрімоту, солодкий безрух обезвладненого тіла при погаслій, як не-до-кінця-прикручена лампа, свідомості, — сон, крізь який я б одночасно відчувала твою присутність — як ти пораєшся в кухні, на балконі, щось носиш через хату, прибиваєш, переставляєш — готуєш місце для малюка? — звуки, що зливаються з шелепотінням дощу знадвору й шумом шин по мокрому асфальту, з бліками світла, що плавають по кімнаті од балконних дверей, прочинив-зачинив, — а потім шугаєш до мене під ковдру, обіймаючи ззаду, й басово воркочеш, так що я і вві сні відчуваю, яка я гаряча, як умить твердне твій член, притискаючись мені до сідниць, — в цьому місці сон обірветься, потім відновиться з того самого місця, кіномеханік із старенького клубу моєї юности склеїть плівку, і на тій, паралельній плівці, яка цілий час пересуватиметься мені перед заплющеними очима, не заслоняючи довколишньої кімнати, виповненої перемінами світла, диханням коханого й шелепотінням дощу за вікном, буде Геля — це з нею мені зараз найбільше хочеться поділитись, їй подзвонити й сказати: приходь — і тепер вона нарешті прийде до мене — сама, без посередників: тепер, коли я нарешті можу її зрозуміти, тепер, коли не тільки я їй потрібна, а й вона мені — більше, ніж мама, сестра, подруга, більше, ніж будь-яка інша жінка на світі — я скажу їй, що на ній немає вини. Що вона тепер вільна. І ще скажу, що війна триває, війна ніколи не припиняється, — тепер це наша війна, і ми її ще не програли — і спитаю: Гелю, тобі звідтіля краще видно, скажи — це справді, дівчинка? Вона буде щаслива?..)

— Знаєш, — каже Дарина в трубку, — вона була вагітна.

— Хто? — лякається трубка Антошиним голосом.

— Олена. Довганівна. Була вагітна, коли загинула.

— Що, правда?

— Угу.

— Капєц. А як ти дізналась?

— Від сина того гебіста, який командував облавою.

— Їбануцця. Звиняй за дискурс. Це йому папік таке розказував? Я думав, вони, як в Афгані, підписку давали — щоб про бойові дії ні слова, якщо питатимуть — дітям цукерки роздавать приходили…

— Так і було. Цей дядько сам докопався. Дорослим уже.

— Ну й ну. І де ж ти його знайшла?

— Тут. У Києві.

— Круто, — каже Антоша. Їй чути, як він закурює; по мобільному зв'язку шириться його збудження. — Дуже круто. Ах, блін!.. Слухай, старенька. То значить, я правильно вгадав? Ти закінчуєш фільм? Сама?

— Я вже зареєструвалась. Відкрила, тільки не смійся, власну кіноаґенцію. Тепер бабки шукаю.

— Я так і знав. Так і знав, я ж тебе, гадюку, знаю… Ах ти, відьма! Задушив би. В обіймах. Ніжно. Ні, скидаю капелюха. Цілую ручки ясній пані, ріспект, повний ріспект. Гощинська, підла ти бабо, візьми мене до себе, га?

— Я…

— Тобі ж усе одно дознімать доведеться! Того синулю вже записала?

— Ні, він відмовився. Це була приватна розмова.

— Тим більше! — радіє Антоша: втішений, що вона не знайшла собі нового "отпіратора". — Думаєш, тих двадцять чотири години, що ми відзняли, тобі вистачить? Дзуськи!

— Двадцять три сорок, — автоматично виправляє Дарина, ще не вірячи власним вухам.

— Тим більше! Ну, неважно. Скільки там сирівцю, ану включи голову, скільки в корзину піде, ти що! А якщо ти вже докопалась до кінця, до того бою, в якому вона загинула, то без цього епізода все одно ж не обійдешся, — чи з тим чуваком, чи без нього, а якось подати мусиш! Це, не кажучи вже про все інше… Як же ти його все долатувать будеш, куди тобі без оператора, ти що? Без мене, тоїсь, коханого, це ж, бляха, й мій фільм теж, га? Дарухо?..

— Антуане, ти не почув? У мене бабла нема тобі платити!..

— Що, зовсім? — у його голосі неприхований сарказм: той факт, що їй вдалося забрати в каналу двадцять чотири години знятого відео, схоже, непохитно впевнив Антошу в її всемогутності, зокрема й фінансовій. — Дорогуша, сама подумай, ну скільки там того бабла треба? Це ж не повний метр! Камера в мене своя, за монтажну я з хлопцями на Наукпопі домовлюсь, там у них і так голяк, кожній копійці раді, так що багато не здеруть… Ото на поїздки хіба треба — ну, так це фігня вже… Головне, що ти архів викупила — оце ти молодець!..

Саме цих слів їй і бракувало — підтримки від когось, хто знає зсередини, на власній шкурі, як це робиться, — професійної підтримки, цехової, братської: тої, яку здатне забезпечити тільки середовище братів по ремеслу.