Сім воріт - Захарченко Олена

Потім забували про ложа, кидали вінки де попало і бігли танцювати або грати в якісь ігри. Тоді знову плели вінки.

Фавни дули в дудки, підбирали кинуті вінки, щоб одягти собі на голову, залицялися до німф або просто нападали на них з-за квіткових кущів і тягнули кудись, може, до тих устелених квітами лож...

Тільки одна нещасна білява німфа, вквітчана в запилені прив’ялі листочки, безутішно ридала.

Німфу ніхто не чіпав.

Вона так плакала, що була вся мокра від сліз, блискуча, і волосся позлипалося у вологі кучерики. Аж шкода.

"Е... ну... слухай... а чого ти плачеш?"

Німфа заридала ще сильніше.

"Не трогай її!" – обернулася Наташка.

"Отак! – верескнула німфа, стисла мокрі кулаки і підскочила. – Нікому нема діла до мого нещастя! Будемо жаліти інших німф, більше вартих жалості! Кого? Калісто?! Іо?! Діону?! Ах бідні-нещасні, безсоромні коханки Зевса! Ах як же нам вас, біднесеньких, шкода! Ми про вас поем напишемо! Міфів наскладаємо! Картин понамальовуємо! Статуй! Мозаїк! Малюнків! Ми своїм дітям уб’ємо вас у голови, щоб ви вічно жили і ніколи не померли. Бо ж ви варті того. Хіба ні? Та що вони хорошого зробили? Чим мали право прославитися? Дури! І – подивись, подивись – вони не помруть! Телиці безмозглі, безликі, перелякані, тільки й уміють, що ніжно зітхати й очі опускати. А я! Я була красива, розумна. Я була – особистість! І ніхто не заперечить, із тих, хто мене знав. Я думати вміла! І я не одна така! Скільки нас тут пропадає, на задвірках, на смітнику. На смітнику! І що ти думаєш? Що ти думаєш? Навіть ті німфи, чиї струмки пересохли, ті дріади, чиї дерева порубали, – щасливіші за нас, бо вони – в Аїді, там, де наш вхід у потойбіччя, там, щасливі, ходять у вічній темряві... А ми? Ми! Знаєш, хто це все? Це ті нещасні, про яких забули, яких замінили. Знаєш, як це – ти берегла джерело, і тут приходить нова і каже: я тепер, я нова. Мене звати отак-то. Я тут тепер живу, і мені будуть усі жертви. А ти – пропадаєш, тебе вже нема, і біжиш лісом, як п’яна, біжиш, біжиш, не впізнаючи нічого, рвучи сукню об дерева, летиш кудись, уся в сльозах, і богів зовеш, і просиш помогти – а боги глухі! Боги вічно глухі! Боги нічого ніколи не чують, коли їм треба почути... Глухі – бо вони мертві боги, народженні для того, щоб померти. Народженні для смерті. Як ми. І вони нас бояться. Вони бояться нашої смерті, бо то буде і їхня смерть. І я бігла... Скільки бігла... І я кликала Геру, бо Гера мене любила! І Гера перетворила мої сліди на квіточки... І я жила не тут, о ні! Можете не вірити, але я жила в Аїді, як порядна. Поки легенду про мене, про мої сліди, про Геру, переказували – доти і я була там, у вічному спокої, серед дерев, що не відкидають тіні; бродила в білому між тіней, що вічно шукали когось, між мільйонів однакових у білому... обличчя яких закриті, і сліди їхні невидимі. Я жила... Ніхто не вірить мені, але так і було! А потім легенду про мене забули... Ох, як тяжко! Ох, сил нема про це думати! Її забули спеціально! Її забули на догоду чоловікам, що стали правити світом! Да! Замість мене – замість мене стали оті дури з коров’ячими очима і покірними руками, здатні тільки падати перед чоловіком і читати по очах його бажання, ставати для чоловіка парою чобіт – потрібних, коли дощ, і закинутих у куток, коли сонце. Але хіба чоботи ображаються? А мене... мою легенду... мою Геру! Нас оббрехали! Всіх оббрехали! Все, що було, оббрехали й опошлили, зробили з прекрасних жінок курей! Ревнивих тигриць, що поїдають одна одну! Тільки дехто... Харікло, яку любила Афіна... і... ні! ні!"

Я б давно вже пішла, але мокра німфа тримала мене за руки. Весь час, поки вона кричала істерично про оту свою біду, я делікатно намагалась піти, але вона вчепилась у мене, як рак, і ніякими силами не можна було... Чим її не влаштовує цей парк, де ростуть рослини, світить сонце і можна робити, що хочеш, я не розумію... Чим їй кращий темний, затхлий Аїд?

Я, вирвавшись нарешті, побігла за Наташкою, але німфа нас догнала. Як кішка, вчепилася нігтями в мої порвані штани і тягнула до себе.

"Слухай! Не йди! Я рідко з ким балакаю. Але ти – така, як я! Я бачу в тобі сестру. Ти можеш бути великою! І ми, разом..."

"Слиш, дєвушка, – обернулася Наташка, – ти о чьом тут базариш? Не шариш, що ця баришня йде туда, звідки не вертаються. І чим вона тобі там поможе, інтєрєсно?"

Німфі дійшло. Вона пустила штанину і розгублено закліпала наївними блакитними очима.

"Я просто побачила в ній пекучу, злу, гарячу любов, яка жити не дає, тягне, рве кудись, гонить... Любов і заздрість. Ти не бачиш? Воно ж горить там, у ній... Я й подумала..."

"Індик думав, – одрізала Наташка. – Іди вмийся, а то вже отупіла од вічного свого плачу. Іди-йди. Проспись ляж, да водички попий! І шоб я тебе більш біля Стежки на сто метрів не бачила! Усвоїла?!"

Німфа щось лепетала.

"Бач? – спитала мене. – Тут нікого трогать не можна. Вони тобі голову заговорять. Ще повезло, шо на цю напала. Єсть такі, шо бігли б за нами аж до Воріт і читали би длінні вірші або співали якусь занудну пєснь".

"Та нормальні німфи".

"Просто прєлєсть. В них усіх якогось болтіка не хватає, не зря ж вони тут, а не в тому свому, як там його? Ну, не важно! Пашлі, і не трогай більш нікого!"

"А чого вони всі тут?"

"А де їм ще буть?"

І ми вже пройшли сквер...

Бачить вона в мені... німфа... От і розгледіла, потвора забута! А не її діло, кого я люблю. Тобто любила, бо як його тепер уже любити, коли він помер?

"Отуди!" – крикнула Наташка, і я пішла в якусь вуличку, стулену з хаток, збитих із картонних ящиків, а під ногами в мене був пісок. Це, напевне, десь в в пустельних країнах, жарких є такі вулички... І місяць на небі тут – східний, ріжками догори, і сови пустелі в’ють гнізда...

Хтось поштурхав мене:

"Ей... дєвушка... Дєвушка!"

Я відкрила око – той самий кримінальний гопник. Із такими краще не говорити. І заплющила око, але він не відчепився:

"Дєвушка! Вас там спрашиває один мущіна. В тому вагоні. Нє, ну в натурє. Мужик питав. Може, твій якийсь знакомий? Він тебе на пероні побачив. Сходи – чо тобі?"

Ну і зараза ж! Я сіла на лавці:

"Такий мужик старий, в окулярах?"

"Тіпа в очках? Ну да!"

"Ну і хай собі, обійдеться".

"А ти куда їдеш?"

Ще тільки знайомств у електриці мені не вистачало! Я їх маю по самі вуха, досить із мене, зазнайомилась у юності, коли їздила додому, як ще у Львові вчилася. "Привіт!" – "Здоров!" – потім розкаже тобі все своє життя і всі свої проблеми, а потім ще попросить телефончика і тобі свій продиктує, я їх на руках писала ручкою, щоб потім змити й забути назавжди: і телефончик, і людину.

"А це що за станція була?" – спитала, бо вже, напевне, скоро Здолбунів.

"Цвітоха була... Щас буде Славута... А ти куда?"

"А ти?"

"Я до Славути".

Знов пощастило... Зараз він вийде, і я не буду слухати історію про те, як він женився і що його падчерка дворічна – "хароша дєвочка, але ж не родна дочь, понімаєш?" Тільки чого ж я завжди в тій Цвітосі прокидаюсь? Як би міцно не спала. Тому що тут мій двоюрідний дід повісився? Приїхав сюди і повісився. Чого його аж сюди понесло? Тиждень шукали потім...

Все це якось... небезпечно. І ці твердження, що "Іннана йде до світу мертвих", і неспані ночі, і ворота, які я проходжу, і Наташка-Неті, провідник-сторож світу мертвих... і труп.

Усі ті світи, які я бачила, – мертві предмети, мертві звірі, мертві рослини, мертві міста, зорі, хмари, забуті вірші, забуті німфи... Ще риби можуть бути мертві... Напевне, далі будуть риби.

Куди несе мене?

Чого цей гопник так якось дивно на мене дивиться?

Штани порвані, і сама схожа на опудало?

Коли він вийшов, я подивилась у вікно, у вікні нічого не було. Лишилося мерзнути, бо звідкись дуже дуло, і думати про смерть.

Ніхто її не хоче... А як уже хто каже, що любить смерть, – то тільки якусь кров, маніяків, убивць, дурні детективи, мертвяків, що з могил повилазили, страшні історії про вампірів, нічні походеньки й оту музику... ну ясно, яку.

Хіба це смерть? Це таке саме життєствердне фуфло, як і гамбургери.

Пам’ятаю, як я боялася в першому класі, як хоронили ту дівчинку, що попала під машину. Вона пішла до бібліотеки, по книжечку, перебігала дорогу, і її збила машина.

Тоді півшколи йшло до неї додому, подивитися, як вона лежить у великій кімнаті, в труні. А другого дня, коли її ховали, – заносили до школи, і наш завуч читав довгу промову з листочків, укладених у папочку.

Потім ми з дівчатами бігли попереду труни, кришили квіти і кидали їх на дорогу, під ноги всім, хто був далі. Якась бабця дуже кричала: "Не робіть! Не робіть, так не можна! Ви кличете другий похорон! За тиждень будуть другого кого ховати!"

Казали потім, що мати тої дівчинки потім ночами сиділа біля вікна, не спала, казала, що чекає, просила не заходити до кімнати, бо її дитина тут є, але як тільки запалюють світло чи хто заходить – то вона лякається. І йде.

Потім був такий час, якраз після того, як мені сказали... як мене зробили Інанною, я так боялась і хотіла зробити щось над собою, щоб померти. Мені дуже подобалось уявляти, як я помру, як мене покладуть у труну в гарному платті й обкладуть квітами. Як приходитимуть люди, як у хаті позавішують дзеркала, зупинять годинники, заклопотані і заплакані родичі будуть кудись дзвонити, бігати, привозитимуть вінки, ставитимуть їх у коридорі. Знайомі і чужі зітхатимуть, що я померла: така молода і гарна, ще й наклала на себе руки. І буде пишний похорон із музикою, сльозами і красивим катафалком. А вінки везтимуть за труною окремою машиною.

Щоправда, це вимагало якогось гуманного способу самогубства, бо ж від повішення посиніє морда, від отруєння теж, здається, різати жили – негарні руки... А руки повинні гарно лежати, схрещені тонкими пальцями.

Коли ж я робила всі ті спроби самогубства... Скільки їх було, що вже й рахунок утратила, то чогось забувала про красу похорону зовсім. В істериці, ридаючи, я вішалась на своїх цупких дитячих колготках чи на маминому шовковому шарфі, їла знеболююче жменями, а потім бігла до туалету і, від переляку, голосно верещала, або ще зачиняла двері-вікна на кухні, відкривала газ і, ридаючи, мила посуд, щоб чимось зайняти руки... Газ – то особлива гидота.