Пошитий у дурні - Джек Лондон
Переправивши своє спорядження через перевал, ми на всю зиму й весну підрядилися перевозити вантажі і неабияк заробили на цьому. Багатенько грошей мали ми й на Цяткові, бо як продали його один раз, так само продавали і двадцять разів. Він завжди вертався, і ніхто не правив назад своїх грошей. Та й нам не потрібні були ті гроші - ми й самі радо заплатили б кому-небудь, аби тільки назавжди збути його з рук. Нам треба було здихатися його, але ж дурно собаку не віддаси - це викличе підозру. А втім, виглядав він так добре, що продати його було зовсім не важко. «Необ’їжджений»,- казали ми, і люди платили за нього яку завгодно ціну. Продавали ми його по-всякому: і зовсім дешево - за двадцять п’ять доларів, а то якось і за цілих півтори сотні. В цьому останньому випадку покупець особисто повернув нам Цятка і навіть гроші відмовився назад узяти, а вже лаяв нас - страх і згадати. Це зовсім недорога ціна, сказав він, за приємність виповісти нам все, що він про нас думає. Та ми й самі розуміли, що слушність на його боці, і не огризалися. Але й понині, після всіх тих слів, що наговорив нам той чоловік, до мене ще не цілком повернулося почуття самоповаги.
Коли скресла крига з озер та річки, ми наладували наше спорядження в човен на озері Бенет і рушили до Доусона. Ми мали добрий запряг собак і, звичайно, примостили їх поверх вантажу. Цятко теж був з ними - спекатися його ніяк не вдалося. І першого ж дня він разів десять заводив гризню то з одним, то з другим собакою і скидав їх у воду. Йому ж бо мало було місця в човні, він не любив тісноти.
- Цьому собаці потрібний простір,- сказав Стів наступного дня.- Ану висадімо його на берег.
Отож ми пристали до берега біля Оленячого переходу, щоб він вискочив з човна. За ним майнули дві собаки, та ще й добрячі, і ми згаяли цілі два дні, шукаючи їх. Більше ми так і не бачили тих собак, зате у нас немов камінь з серця звалився: ми тішилися спокоєм і, як той чоловік, котрий відмовився від своїх півтораста доларів, вважали, що легко виплуталися. Вперше за кілька місяців ми зі Стівом сміялися, посвистували й співали. Ми почувалися такі щасливі, як риба у воді. Чорні дні минули. Кошмар розвіявся. Цятка більше не було.
Через три тижні якось уранці ми з Стівом стояли на березі річки в Доусоні. Саме підпливав невеличкий човен, що йшов з Бенету. Я побачив, що Стів раптом здригнувся, і почув, як він вилаявся не зовсім пристойно та й не дуже тихо. Я й собі глянув на човен - там на прові, нашорошивши вуха, сидів Цятко. Ми із Стівом одразу ж навтікача, як побиті цуцики, як боягузи, як злочинці, що ховаються від правосуддя. Це останнє й подумав про нас лейтенант поліції, коли побачив, як ми тікали. Він зміркував, що в човні представники закону, які переслідують нас. Не гаючи й хвилини на з’ясування і не втрачаючи злочинців з поля зору, він помчав за нами і вже в шинку припер нас до стіни.
Ми мали з ним веселеньку розмову, бо рішуче відмовились піти до човна, щоб не зустрітися з Цятком. Кінець кінцем він полишив нас на іншого полісмена, а сам подався до човна. Одкараскавшись від нього, ми рушили додому. Підходимо - і що ж? - Цятко сидить на приступці, чекаючи нас. Ну як він довідався, що ми тут живемо? Того літа в Доусоні жило сорок тисяч чоловік. Як він зметикував, що з усіх хатин саме ця наша? Та й взагалі звідки він дізнався, що ми в Доусоні? Лишаю це на ваш розсуд. Але не забувайте, що я казав про його розум і про те несмертельне «щось», яке мерехтіло йому в очах.
Тепер нам уже не було ніякого способу здихатися Цятка - в Доусоні мешкало дуже багато людей, які купували його в Чілкуті, і про пса пішов поголос. Разів шість ми садовили його на пароплав, що йшов униз Юконом, але він просто вихоплювався на берег на першій же пристані і підтюпцем біг додому. Ми не могли ні продати його, ні вбити (і Стів і я - обидва вже пробували), та й ніхто не годен був убити. Він жив, мов зачарований. Я бачив, як на головній вулиці на Цятка разом насіло з півсотні собак, а коли вони розбіглися, він звівся на всі чотири лапи цілий-цілісінький, тоді як двоє з нападників лежали мертві.
Я бачив, як він украв із комірчини майора Дінвідді такий здоровенний шмат лосини, що ледве міг тікати: тримався лише на один скік попереду індіанки-куховарки, яка бігла за ним з сокирою. Коли він вибрався на горб - після того, як куховарка вкрай засапалася,- вийшов сам майор Дінвідді й почав навмання стріляти з вінчестера. Він двічі спорожняв рушницю, але в Цятка ані влучив. Тоді прибіг полісмен і арештував майора за стрілянину в межах міста. Майор Дінвідді заплатив штраф, а ми з Стівом заплатили йому за лосину по долару за фунт разом з кістками. Він сам купував її по такій ціні - м’ясо того року було дороге.
Я розповідаю тільки про те, що бачив на власні очі. Отож розкажу вам ще дещо. Якось я побачив, що Цятко провалився в ополонку. Крига була три з половиною фути завгрубшки, і течія потягла його під лід, як соломинку. Ярдів на триста нижче була ще одна велика ополонка, з якої користався шпиталь. Цятко виповз із тої шпитальної ополонки, струснув з себе воду, повикусював кригу з-поміж пазурів і подався вгору берегом, та ще й прочухана дав здоровому ньюфаундлендові, що
