Я, Богдан - Загребельний Павло
А шляхетське військо, за звичаєм, пишалося коштовними строями, шовковими шатрами, дорогою зброєю, в самого Потоцького був не один шатер, як у мене, а цілих три: один спальний, один робочий, один для банкетів. Та се не справило на моїх послів ніякого враження, прийшли вони до пана краківського з своєю звичайною вовчою покорою, що коли й гладиш, то шерсть настовбурчується, не знали ніяких страхів, не гнули ший, на словах передали мою погрозу, що вдарю на обоз Потоцького, коли не послухається моєї застороги, а тоді передали мій лист гетьманові коронному, де я писав: "А тепер зволь, ваша милість, розпустити коронне військо, хай спочине, поки прийде оказія".
Потоцький вислав до мене приязного листа із запевненнями, що військо буде розпущене, і до листа додав багато оправлену шаблю.
Я знав: допоки живі Потоцький, Вишневецький, Конецпольський, Калиновський, Любомирський, вони не відступляться. То тільки дрібна шляхта, яка повтікала з воєводств Київського, Брацлавського й Чернігівського, сиділа в столиці й канючила в короля відшкодувань за свої втрачені маєтності (мовляв, голод несе їм таку саму смерть, як і Хмельницький) і готова була змиритися з втраченим, аби тільки дали їй прохарчуватися будь — де. Магнати, мабуть, готові були й з того світу прийти, аби вернути свої маєтності. Потоцький скаржився в листах до короля й до Киселя, що Хмельницький вибирає стацій на п’ять мільйонів золотих, а він, гетьман коронний, мовляв, не може забрати півтора мільйона інтрати з своїх підлеглих. Досі ще вважали нас своїми підлеглими!
Канцлер Оссолінський, який умів стримувати магнатство, вмер ще в серпні. На його місце король призначив біскупа холмського Анджея Лещинського, який тягнув руку за Вищневецьким і Потоцьким. Чорний дух війни повіяв над грудневими снігами. Зима впала дуже велика того року, коні вихудли, бо мало було паші. Хан боявся й з Криму вийти до трави, однак тепер стояв за мене твердо, бо вже не було хитрого лиса Оссолінського, який зумів задурити голову Іслам — Гіреєві і одірвати його від мене під Зборовом. Так знов стали ми з ханом друзями, бо не могли бути ворогами.
Верещака, запущений в королівські нетрі ще Кривоносом, став тепер покойовим у Яна Казимира і справно доносив мені з Варшави про все, що там діялося, хоч хтось з писарів — щлЯхтичів, яких набрав собі Виговський, і повідомляв Киселеві про мого конфідента столичного.
На вальний сейм грудневий я не захотів посилати посольства, вважаючи, що досить листа до короля. Той лист так роздратував Яна Казимира й магнатство, що на засіданні сеймовому 20 грудня король домагався затвердження війська не в 36 тисяч, а в сорок п’ять, а Вишневецький хотів аж шістдесят тисяч.
В листі своєму ставив я чотири вимоги. Перше: щоб унія була цілком знищена, також і в маетностях шляхти, яка буде на Україні. Друге: аби чотири найбільші магнати резидували на пограниччі нашому без війська і без великих дворів: Вишневецький, Конецпольський, Калиновський і Любомирський. Третє: аби затвердили під присягою Зборівські пакти архібіскуп гнєзненський Мацей Любенський, архібіскуп львівський Миколай Кросновський, біскупи Кракова й Києва Пйотр Гембіцький і Станіслав Заремба, каштелян краківський Миколай Потоцький, воєвода руський Єремія Вишневецький і староста ломжинський, призначений підканцлером коронним, Гієроним Радзейовський. Четверте: щоби ті поляки, які взяли участь у козацькім повстанні, були помилувані публічним декретом.
Вимоги мої з обуренням було відкинуто, а двадцять третього і двадцять четвертого грудня сейм засідав без перерви тридцять чотири години, бо великопольська шляхта, лякаючись повстання власних селян, стояла за мир, наполягала на підтвердженні миру з козаками і не хотіла приставати на великі податки військові, та магнати все ж домоглися свого. Короля не відпускали з залі обрядової всі ті тридцять чотири години, хоч дехто з старіших сенаторів ходив додому, Спав там три — чотири години, повертався знов. Король, не маючи нічого, окрім свого монаршого маєстату, заявив, що готовий пролити кров королівську для збереження цілості Речі Посполитої, на яку так злочинно замахнувся козак Хмельницький. При тому Ян Казимир не втримався од свого улюбленого вислову: "Мило мені гинути, як усі гинуть". Вирішено було дати в застав клейноди королівської скарбниці з Вавеля. Сейм ухвалив набрати війська коронного тридцять шість тисяч, литовського п’ятнадцять тисяч, накласти військовий податок двадцять вісім мільйонів для набору 54 тисяч найманого війська, королеві — скликати посполите рушення шляхти.
Після Нового року король послав накази Потоцькому й Калиновському, щоб протягом шести тижнів, себто до початку весни, доконче подолали козацьку перепону, аби монарх міг віддатися питанням більш славним і благородним.
Знов виринув Семко Забуський — Забудський. Ян Казимир видав йому приповідний лист з дозволом збирати в необмеженій кількості охотників — люду чільного, до бою здатного, з порядною стрільбою і належною зброєю в тих воєводствах, які визначить коронний гетьман.
Для задурення голови мені знов визначено комісарів для переговорів. Головою комісії встановлено київського біскупа Станіслава Зарембу, який так і не присягнув під Зборівськими пактами, а йому додано Адама Киселя, якому король і на сейм велів не їхати, аби приглядатися до козаків, мстиславського воєводу Горського, брацлавського воєводу Лянцкоронського, послів сеймових Юрія Немирича, Христофора Тишкевича, князя Четвертинського і брацлавського підсудка Косаковського.
Всі мої давні знайомі, та я не хотів їх бачити, бо не було ні потребу, ні часу.
З тяжкої зав’юги лютневої прилетіла страшна вість про смерть Нечаеву в Краснім.
Я тебе, Нечаю, не обезпечаю,
Припни шаблю на лівім боці для свого звичаю.
Потоцький і Калиновський, насидівшись у ханських темницях на воді та на пісних коржиках татарських, рвалися тепер на русько — скитського звіра для дальших безсмертних тріумфів королівського маєстату. Війська свого вони так і не розпустили, а тепер скупчили його ще більше попервах під Кам’янцем, а тоді Калиновський рушив на Бар. Козаки не прийняли вказаної в Зборівських пактах лінії Брацлав — Ямпіль, а вважали своєю територією всі землі по Бар. Вимарш Калиновського під Бар означав війну… Нечай, пославши до мене гінця з вістю про Калиновського, рушив тому навстрічу, перейшов лінію і зайняв Красне. У Воронківці, на крайнім виступі Бугу між Станіславовим і Красним, держав сторожу Нечаїв сотник Шпаченко. Калиновський в запусний понеділок рушив з Станіславова, виславши наперед з частиною війська воєводу брацлавського Лянцкоронського, який уже давно точив зуби на козацтво. Відділ кінноти Коряцького вночі вдарив на Шпаченка. їхали по — козацьки, щоб навіть з послуху їх не помічено, вирізали Шпаченкову сотню до одного, а тоді з криком ударили в брами Красного. Нечай вискочив з господи, де вечеряв, став рубатися запекло і поклав трупом багатьох, та його обпали з усіх боків, бо мав з собою лиш жменьку козаків, а на нього одразу вдарило три корогви шляхетські: старости черкаського Миколая Киселя, старости уланівського Казимира Пясочинського і Криштофа Корицького. Славний мій побратим Нечай поліг у тім нерівнім бою. Шляхта запалила місто і стала рубати кого попадя, не милуючи ні жінок, ні малих діток. Козаки з сотником Кривенком, несучи з собою мертвого Нечая; зачинилися в замку над ставом і ще три дні боронилися там запекло. Підступом взято було замок, утік тільки весь переранений сотник Степко, прибіг до Чигирина й став переді мною, хоч ліпше й не ставав би.
Тільки чотирьох узято в полон: шляхтича—інфаміста Гавратинського, що перейшов до козаків і був сотником Тростянським; священика, що читав Псалтир над Нечаєм; писаря Нечаєвого Житкрвича; татарина, що був при Нечаєві од мурзи буджацького.
Нечай лежав у башті замковій на килимі, з червоною китайкою під головою, свічі горіли довкола забитого, святий отець читав молитву.
Найманці з шляхетського війська обклали священика вогнем і так спалили. Гавратинського розстріляно. Нікого не помилували в Краснім, здобич велику загорнули, мовляв, нехай ті стидаються, що досі за Віслою курей давлять, не поспішаючи на війну, люд галицький об’їдають.
Поки живий був Нечай, часом виявляв свій норов крутий і непоступливий, проти самого гетьмана піднімав голос, та однаково почувався я, мов за крутою горою, як стояв він у Брацлавській землі. Знала про се й шляхта, недарма ж і над мертвим надругалися, посікши тіло його на дрібні шматки й кинувши в воду, а голову одрубавши і сховавши в костьолі.
Та поз’їздилися пани та стали сумувати:
Ой де ж бо нам Нечаєнкову голову сховати?
Ой сховаймо його головоньку а де церква Варвари,
Ой щоб розійшлася по всьому світу Нечаєнкова слава!
В смерті своїй знайшов безсмертя. Полинули по всій Україні пісні про Нечая. Вдарила куля в Нечаеве серце, а вразила серце народу цілого.
Чи не той то хміль хмелевий, що в меду купався,
Чи не той то козак Нечай, що з панами грався?
Чи не той то хміль хмелевий, що по тиках в’ється,
Чи не той то козак Нечай, що з панами б’ється?
Не вважали вражі пани на хорошу вроду:
Драли тіло по кусочку, пускали на воду!
В костьолах правили "Те Deum", дякуючи Богові католицькому за побіду і щасливий початок війни з козаками. Мовляв, Нечай мав іти на Підгір’я, опанувати й злупити Краків, а там до нього могла б пристати сила польського хлопства.
Калиновський мерщій надіслав мені листа, в якім називав Нечая "сей зачинатель злого" і запевняв, що найбільшим його бажанням "зістається, аби в вітчині нашій зацвів бажаний спокій". А сам мерщій узяв Мурафу, Шаргород, Чернівці, став чистити Подністров’я, хотів полатати свої діри і намірився скінчити останок зими і трудів своїх розбишацьких у Вінниці, яко місті просторім, мене ж перед панами вельможними величав тільки "паскудною бестією", а запорожців — монстрами, бо чинили опір і не піддавалися його кровопускам.
Кисіль писав до мене теж: "Милостивий пане гетьмане, мій великомилостивий пане брате! З початку світу при пшениці кукіль, а при костелі, або по — нашому — при церкві Божій, має чорт каплицю". Натякав, що такою чортовою каплицею була робота Нечая, та забув, що я трохи іншої гадки і радше прізвисько те віддав би Калиновському.
Той напав підступно на Ямпіль, коли там був ярмарок і з’їхалася сила безоружного люду.
