Я, Богдан - Загребельний Павло
Де ті простори чигиринські, де степові безміри, високі собори білих хмар рівнинних, сонце, блакить?
Чорні дими вставали із землі, далекі заграви охоплювали простір, навіть небо не могло почуватися безпечним, а що ж простий чоловік?
Смуги вітру, тиші й крові на землі й на небі, протилежність світів, зіткнення, скрегіт, крик, зойк.
Король, не маючи чим платити ханові під Зборовом, таємно дав йому згоду вибрати ясир з українських земель, і хижі чамбули розскочилися навсібіч, аж за Дніпро і на Брацлавщину, так що ні Небаба, ні Нечай не встигли й схаменутися на те, що діялося в їхніх полках. Мені ж у подяку за все зосталася пісня — прокляття:
Бодай Хмеля — Хмельницького перва куля не минула,
Що велів брати дівки, й парубки, і молодії молодиці!
Парубки йдуть гукаючи, а дівчата співаючи,
А молодії молодиці старого Хмеля проглинаючи:
Бодай того Хмельницького первая куля не минула,
— А другая устрілила — у серденько уцілила.
О мій безжальний народе!
35
Два роки між Зборовом і Берестечком. Безглузді рани на тілі народу, на тілі землі. Чи досить двох років без війни, щоб залікувати ті рани? Не можна відняти в людей минулого, але як же легко позбавити їх майбуття! Я мав дбати про майбуття, про гідність і гордість, подолати ворожість, заздрощі, нерозум, боягузтво, неминучу неправедність влади, одринути саму думку про нашу нібито споконвічну нижчість перед тими, хто гнобив нас і смоктав соки землі нашої. Вважали: ми не здатні ні на що. Вважали: все тільки для них і для їхнього Бога. Вважали: століття треба нам подолати, щоб бодай наблизитися до них.
А мені досить було й тих двох скупо відміряних років, щоб з’явилися і церкви, і школи, і освіченість, і спосіб життя, і одяг та будівлі, і вміння жити, і навіть пиха та ще й те, що не треба. Знання й освіченість рятівні для людей чи згубні? Сотники походжали довкола мене товсті й здоблені, а полковники ще товщі й ошатніші — де набралися, звідки з’явилися, в кого навчилися? Сяяли золотом, шаблями поблискували по — шляхетськи, коли вже добувалися всього, тоді ще кожен хотів мати бодай пару соболів, бо ж соболі — неприступні й за золото, придбати їх ніхто не міг, тільки отримати в дар за високі заслуги або за підступи, а як розрізнити — де заслуги, а де підступи?
Я питав про се отця Федора, коли по весні їхали ми на пасіку коло Суботова, мій сповідник довго їхав мовчки, тоді звернув на поле до залишків солом’яної скирти потемнілих, зліз із коня, підняв підку в одному місці, в другому, в третьому, показав мені мовчки. Земля під змервленою соломою була порита звивистими безладними рівчачками. Мишачі нори. Що в тім дивного?
— Миші, та й то риють як попадя, і кожне тягне собі і домагається як більше й легше, а чого ж ти, гетьмане, хотів од людей? Додай до цих нір ще й розум, ото й матимеш те, що маєш.
Іноді здавалося мені, що сиджу під зрубаним буйним деревом, і кожен збирає собі тріски і гребе один поперед одного — хто більше. Голод зліший і могутніший за ситість, може тому й наповзав на ці степи споконвіку, і споконвіку над ними летів вітер, і крик, і стогін. Голод об’єднує людей, ситість породжує заздрощі, чвари і ненависть. Два роки дарувала мені доля, і два роки лютував холод, пожирав усе довкола, як ті неситі корови у фараоновім сні. Покинуті поля не давали врожаю, морова язва косила людей, вони падали і лежали, як дрова, од Дніпра до самого Дністра, вили вовки й собаки, не співали птахи. Цар Олексій Михайлович дозволив везти з окраїнних московських городів на Україну хліб, сіль і припаси їстівні, звелів воєводам приграничним вільно пропускати купців з живністю в городи українські, та не стачало й того, бо хіба ж прогодуєш цілий народ з возів. Цей безумний світ завжди тримався на бідних і нещасних, я чув їхній голос, він вів мене на мої найбільші битви, а тепер не чутно стало того голосу, натомість гриміли голоси тих, хто ще недавно мовчки вимахував шаблями, і всі вони були так само одностайні в своїй захланності, як безмовним і безіменним був простий люд.
Скупчення влади й власності в тих самих руках завжди чревато. У своїй всемогутності я замахнувся мало не на самого Бога, і поки Бог гнівався й насилав на мою землю неврожай, мор і голод, я робив своє, земне. Відкрив школи, почав будування й здоблення землі, устройство городів, за два роки встиг те, на що йшли віки цілі. Ще вчора Україна воювала, сьогодні вчилася. Ніколи ще так не воювала і ніколи не знала такого навчання. Павло Халебський, який супроводжуватиме патріарха Артіохійського Макарія в його подорожі до Москви, напише про нашу землю: "Починаючи з сього города (Рашкова) і по всій землі руських, себто козаків, ми помітили, на превеликий подив свій, прекрасну прикмету: всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їхніх жон і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні виспіви; окрім того, священики навчають сиріт і не полишають їх тинятися по вулицях невігласами". Народ учився стати і бути народом. Все здолати! Продертись! Пробитись! Вийти в ряд перший і сказати світові про себе! І хто ж подвигав на се народ український? Я, Богдан, гетьман Хмельницький. Я втішався самовиправданнями, смакував ними. Яких тільки благородних намірів не вигадаєш, аби лиш виправдати свої вчинки. Мене любили й ненавиділи, світ дарував мені все найліпше (і найгірше теж), я жив серед крайнощів. Влада неминуче завдає зло тим чи іншим людям, а тоді воно так само неминуче повертається до своїх джерел і падає страшною покарою на носіїв влади. Був я нестримний у добрі й злі і мав спокутувати це повною мірою. Шкода говорити!
Коли укладав реєстр, думалося, що даю народові своєму не самі тільки імена, але й велику єдність і силу. До тих сорока тисяч, занесених у компут, розбитих на шістнадцять полків (дев’ять на правому, сім на лівому березі Дніпра), додавалося ще тричі або й більше по; сорок тисяч, бо кожен козак втягав у помічники своїх родичів, крім того, мав двох сторонніх підпомічників — пішого й кінного, які з своїми родинами так само вважалися козацтвом. Опріч того, під своєю рукою влаштував я ще двадцять тисяч резервного війська, яке віддав Тимошеві, та ще дозволяв формувати охочі полки. Так, змішуючи і збиваючи докупи народ, вважав я, що даю йому єдність і спокій, а виходило, що розсмикую й розпорошую його ще більше і віддаю під руку або ж бунчукового товариства, себто тих, які стояли при гетьмані "під бунчуком" — генеральні старшини й полковники, або ж товариства значкового — сотників, писарів, осавулів, хорунжих. Найменша влада неминуче робила чоловіка паном бодай на час незначний, ще вчора під нами всіма горіла земля й клекотіла кров’ю, а тепер лежала покірливо і ждала, чиї руки її заграбастають. Все починається із землі і кінчається так само землею. Війна лишає по собі пустирище, на якому ще довго не піднімається древо розуму. Хто найперше може вціліти — мудрі й незахищені чи товстошкурі й цинічні? Не було вже зі мною Кривоноса, поліг молодий Морозенко і великий воїн Бурляй, смерть забрала чесних лицарів Ганжу, Кричевського, Голоту, Тугай — бея. З ким я зостався? Війська ставало щораз більше й більше, полковників і старшин так само більшало, і кипіло від пристрастей, заздрощів і невситимих домагань. У кожного полковника було військо, і він міг не впокоритися й самому гетьману. Народжені в глиняних хатах, тепер заявляли про своє право жити в палатах. Бо ж однако хтось має пити мальвазії з срібних кубків і топтати килими в світлицях на помості, — так влаштовано світ. Ще вчора все довкола вирувало від людей, які різали, кололи, вбивали одне одного за вищі цілі, сьогодні ті самі люди перегризали один одному горлянки за добра, укорочували віку і безсилим та беззахисним, і самому гетьману. Де ж та Немезіда! Де громи небесні? Де всевидячее око Господнє?
Щодалі в старшину пропихалося чимало людей, які відзначалися не так здібностями, як широкою горлянкою або міцними ліктями. Рвалися в полковники, в посли, в гетьмани. Похмуро, вперто, камінно. Ще вчора здавалося мені, що всі вони шукають тільки битв, крові, вогню, просять їх, як милостині, готові полягти в бою за волю і віру, та виходило, що гинули мужні, а лишалися часто не так відважні, як підступні. Хто виплоджує підступних людей?
Легко боротися з чужою несправедливістю — тяжко самому бути справедливим. За багатство треба платити тільки людським життям — іншої плати не існує. Знав я це твердо, але був безсилий супроти темних пристрастей, які насувалися на мене так само загрозливо, як насувалася ще вчора зажерлива шляхта, яка ще й досі темною хмарою стояла на узграниччях моєї розтерзаної землі.
Що лишав по собі простий козак, гинучи в бою? Шаблю з дерев’яним череном, шапку та люльку — ото й усього багатства.
А мої полковники — що полишали вони? По півсотні кафтанів на хутрах, тафті та атласі та десятки пудів срібла? У битвах змагалися відвагою, а тепер увесь хист свій пускали на здобування й громадження добр і майна.
А хто б же то міг списати все майно гетьманське? Шкода говорити! Генерального підскарбія ще не було між старшиною, бо й майна в дотеперішніх гетьманів ніякого не було, а кошовому на Січі, коли обирали на уряд, козаки обмазували обличчя багнюкою, щоб не забував свого походження і не рвав очей на золото та розкоші. Та тепер, коли я розбив тяжку плиту надгробну над свободою свого народу і коли навіть з голодної й спустошеної землі потекли тоненькими цівочками стації до гетьманського скарбу, коли в Чигирині ставилися комори й шпіхлери, мурувалися кам’яниці для збереження золота й коштовностей, припасів і обладунку, то вже не досить мені було й отаманів моїх Лавріна Капусти й Федора Коробки, і Тимоша, що рвався більше до війська, ніж до комор, і самої пані Раїни, моєї давньої ключниці.
Так виник мовби сам собою зегармістр мій, пан Ціпріан. Золото вабило його, не мав нічого, окрім свого потертого оксамитового вбрання і спогадів про Фуггерів, саме ім’я яких пропахло для. нього золотом. Я поставив його біля гетьманського золота, зробив своїм підскарбієм на радість пані Раїні, а може й на свою радість, бо тепер пані Раїна могла втішитися своїм зегармістром і дати більше волі нам з Мотроною.
Настановлюєш не тих, кого б хотів, а тих, що опиняються коло тебе, оточують тебе, зазирають тобі в очі, ловлять кожне слово, роблять дрібненькі послугу, підлещуються й прислужничають.
