Таємниця козацької шаблі - Мензатюк Зірка

Хоча хтозна, чи вони прибудуть, бо, здається, з траси потерпілих Руснаків не видно. Про шаблю краще було не думати.

Світило сонце, та повівав вітер, від чого вербове гілля прикро потріскувало. Хвилини тяглися, мов на волах. З кожною ставало все тривожніше.

– Стоїть гора високая, – раптом заспівала мама.

Авжеж, гора стояла: та, з якої вони щойно успішно злетіли на крутому віражі.

– Попід горою гай, гай.

І гай зеленів, достеменно як у пісні. Замість річки синіло невеличке озерце, либонь, налите недавнім дощем, а замість долини розкинувся порожній покинутий кар’єр, у якому не видніло ні душі. Машка погойдувалася, достоту як ті пісенні човни, про які співала мама, і було то не вельми приємно. Та, к не дивно, пісня розганяла тривогу, огортала тихою ласкою.

Тато з мамою вже на два голоси співали про зажурену вербу, з якої з холодами осиплеться листячко.

Гай-гай, головне щоб Руснаки не осипалися з гілля, поки їх не виручать. Наталочка задивилася на гайок, що зеленів над кар’єром. Якби тут був Северин, він би напевно щось придумав. Пластунів цього вчать: знаходити вихід з найскрутніших ситуацій. А вона ж не має пластунських вмілостей, вона геть не знає, що чинити. Та невже сидітиме, склавши руки? Раптом її осяло.

– Мамо, дай дзеркальце!

– Ай правда, причепурись, бо геть розпатлалась.

Проте Наталочка придумала інше. Сонячний зайчик побіг до гайочку. Може, там хтось є. Може, помітить?

Блись, блись-блись. Хай це буде схоже на азбуку Морзе, дарма що вона її не знає. Блись, блись-блись.

Поки тато з мамою переспівали всі, які знали, пісні. Поки й сонце сховалося за хмару.

І тоді...

Тоді на дорозі почулося надсадне важке гудіння. Над дорогою вистромилася стріла підйомного крана.

– Агов, літуни! Живі-здорові? Та вони тут виспівують, мов солов’ї!

Нарешті! Рятувальники!

Спочатку з верби зняли Наталочку. Потім маму. Потім тата. Вкінці заходилися знімати Машку.

– Ну й деньок! Ну й пригоди! – примовляв молоденький міліціонер, що ретельно складав акт про аварію. – Одне авто розтрощила колода. І звідки вона на нього звалилася на рівному місці? Ви от залетіли на вербу. Добре, що додумалися подавати світлові сигнали.

– Ми? Сигналили? – перезирнулися тато з мамою.

– Еге ж, тому пастушки й додивилися, що на вербі щось червоніє та ще й поблискує, і повідомили нас, – бадьоро пояснив міліціонер. – А одні, вибачайте на слові, придурки роздрочили бугая, і той ущент розбив їхній джип "Черокі". Дама з джипа лютувала, аж пінилась. А що з бугая візьмеш? Самі й винні!

– Бугай чорнорябий? – уточнила Наталочка.

– А ти, мала, звідки знаєш? – здивувався міліціонер.

– Джип чорний, а в дами вогненне червоне волосся, чи не так?

– Ну, мала... – ще дужче здивувався міліціонер, та враз посуворішав: – Ви мені зуби не заговорюйте. Ви перевищили швидкість!

Наталочка мало не застрибала з утіхи: без сумніву, бугай розбив Антипкове авто! Видно, його батьки, загнавши Руснаків на вербу, таки відшукали гречного водія, ну й заробили!

Тим часом стріла підйомного крана обережненько поставила Машку на дорогу. Автомобіль, на диво, був справнісінький, якщо не зважати на вм’ятини, отож тато трохи розпогодився.

– Ну й щасливчики ви, – не йняв віри міліціонер. – Можна сказати, відбулися переляком.

– То все веселка, – радісно пояснила Наталочка. – Ми їхали під веселкою!

– Ви мені не вішайте локшину на вуха, – розсердився міліціонер, густо почервонівши. – Бугай, колода, а ці-от – під веселкою... Ну й деньок!

Потихеньку Руснаки рушили.

– Тату, мамо, ви зрозуміли? – заторохтіла Наталочка, бо вони нарешті залишилися утрьох. – Бугай розтолочив Антипковий джип! Антипко вже не шкодитиме! Може, ми ще врятуємо шаблю?

Тато зітхав, чухав потилицю, згадуючи про штраф, який йому доведеться заплатити. Мама мовчала, не відриваючи погляду від дороги. Після польоту на вербу вона помітно посуворішала.

Але, попри все, вони наближалися до Кам’янця.

Розділ 11. У якому мандрівників підстерігають суцільні несподіванки

Усе було намарно!

У Кам’янець-Подільський Руснаки запізнилися. В музеї закінчився робочий день, і фортеця стояла замкнута. Вони не могли розпитатися, чи сватав якихось дівчат пан Володийовський та чи влучно він стріляв, тому не були певні, чи правильно відгадали Антипкову загадку. Повештавшись перед зачиненою брамою, вони зайшли повечеряти в ресторанчик коло Турецького мосту. Фортеця видніла звідси, як на долоні, – грандіозна, незборима твердин, справді горішок над горішками. Її вежі стриміли, мов стрункі гордовиті панни, проте Наталочка даремно вишукувала на них поглядом які-небудь оздоби. Їхні жупани не були узорчастими, і це не додавало оптимізму.

Наталочці ані їлося, ані пилося, її охопив такий гіркущий, безпросвітний розпач, що й на світ не хотілося дивитися.

А тут ще й пісня, бадьора, переможна, ніби знущалася з неї:

Ой на горі та женці жнуть.

А попід горою, яром-долиною

Козаки йдуть.

Гей, долиною, гей, широкою

Козаки йдуть!

– Треба було їхати до Тустані, – й собі бурчав тато.

Тільки пізно вже їхати, вони все одно не встигнуть. Внизу, в кам’яному каньйоні річки Смотрич гусли вечірні сутінки, над срібним плесом брався туман, показуючи, що завтра буде погода, буде їм гарно їхати до Києва, тільки ж – лишенько! – мабуть, із порожніми руками...

Ще лишалося хистке, як павутинка, сподівання, що власник шаблі скоро з’явиться, що зустріч таки в Кам’янці. Може, перед фортецею? На Турецькому мості, про який торочив Антип?

– Доню, не муч себе. Ми зробили, що могли, – ласкава мамина долоня лягла на Наталоччине плече.

Дівчинці від того не полегшало, навпаки, у горлі застряг давкий клубок. Бідолашна мама! Вона на знала всієї правди. Вона не підозрювала, що від завтра її люба донечка мусить стати брехухою.

А пісня дзвеніла, пориваючи за собою. Чоловіки за сусіднім столиком взялися її підспівувати:

Гей, вернися, Сагайдачний!

Візьми собі жінку,

Віддай тютюн-люльку,

Необачний!

Гей, долиною...

– Ох я дурень! – раптом підскочив тато, гучно ляснувши себе по лобі. – Як я не здогадався! Сагайдачний! Ми мали їхати в Хотин!

– Мій друже, – зауважила мама, – сядь, не лякай офіціантів і поясни все до ладу.

Хоча було й без того ясно. Вони забулися про Хотин, Хотинську фортецю, а саме там колись розігралася велетенська битва, в якій смертельно поранили Петра Сагайдачного, славетного гетьмана, знаменитого стрільця з лука-сагайдака, тобто там був і горіх, і стрілець, ну і так далі.

За мить Руснаки сиділи в автомобілі. Перемайнули міст через Смотрич – ріка сяйнула на закруті, наче шаблюка; перелетіли село Атаки – його назва теж кольнула згадкою про давні бої. За Атаками дорога стрімко пішла вгору.

– Тату, тату! Косий хрест! Та ж то літера "X"! – залементувала Наталочка, тицяючи в скло на дорожній покажчик. – Привид підказував, щоб ми їхали в Хотин!

Машка неслася з шаленою швидкістю. На щастя, на трасі не було міліції, інакше тата не минув би ще один штраф. Вони промчали містечком і спинилися, скреготнувши гальмами, на високій горі. На тлі сутінкового неба височів суворий бронзовий гетьман. Внизу широко послалося ясне вечорове плесо Дністра з окрайцем місяця – молодика, тихе-тихе, в облямівці темних берегів. Фортеця стояла не на горі, а нижче, на пагорбі над водою. Напрочуд ошатна, струнка фортеця: вежі, мов панни в дахах-капелюшках, між ними високі акуратні зубчасті мури.

– Гляньте... В узорах жупани! – аж засміялася Наталочка й показала на мур.

Хоча вже посутеніло, але не настільки, щоб Руснаки не розгледіли узорів, викладених червоною цеглою на світлих стінах.

– Фортеця мов у вишиванці... Гарно, – замилувалася мама.

Все було точнісінько як у загадці. Все співпадало: і загадка, і привидова підказка. Цим разом вони не помилилися.

– Тату, мамо, раптом у фортеці бенкет, то глядіть не їжте тортів, і крюшону теж не пийте, – про всяк випадок попередила Наталочка.

– Який бенкет! Глухо, як у вусі, – знизав плечима тато.

Авжеж. Фортеця німувала. Ніде не видніло ні душі. Ані лялечки! Невже вони спізнилися? Після довгої нелегкої дороги, після стількох пригод і небезпек... Наталочка знову відчула гіркоту.

Ні, з таким кінцем мандрівки вона не могла змиритися. Вона ще почекає. Хоч би й сокири з неба падали, то не піде звідси.

Руснаки поблукали горбами навколо фортеці, понипали скрізь, де можна було понипати, постояли на високім фортечнім мурі над Дністром. У Дністрі висівалися зорі. Звичайно, і в небі теж.

– Може, підемо? Таж не будемо тут ночувати, – врешті наважилася мама.

– Ні.

Спадала роса й холодила ноги. Гостро й гірко пах полин. На душі теж було полиново.

І враз... То не привиділося: з вулиці, що вела сюди з містечка, засяли два снопи світла, і до бронзового Сагайдачного підкотив автомобіль. Слідом за ним зачмихала і теж спинилася якась стара тарадайка. З першого авто вибрався дебелий парубійко. У світлі ліхтар було добре видно його накачані м’язи й коротко стрижену потилицю. З тарадайки виліз щуплий, невеличкого зросту чоловічина. В руці він тримав щось довгасте. "Власник шаблі", – здогадалася Наталочка, бо він був достоту такий, як описували пластуни. Обидва потисли один одному руки.

– Ущипніть мене за ніс, – попросив тато, не вірячи власним очам.

Але мама не стала його щипати.

– Годі дивитися, ходімо до них, – мовила вона й рішуче покрокувала до прибулих.

Та поки Руснаки підходили, з міста вискочило таксі, і з нього витрусилися старий чорт, чортиця й Антипко, що кульгав дужче, ніж звичайно. Рука в старого чорта була перебинтована. Мабуть, від бугая перепало не тільки їхньому джипові. Антипко з глумливою церемонністю вклонився Наталочці:

– Здоровенькі були! Як не дивно, ви майже встигли, – попри всю самовпевненість він був явно не в дусі.

– Чому "майже"? Ми виграли! – засміялася Наталочка.

– Та невже? Певно, шабля вже у вас? Певно, ви знаєте, як її дістати без грошей? – єхидненько запитав Антипко.

– Не хвилюйся, дістанемо, – запевнила дівчинка, але всередині їй похололо.

Досі Руснаки не переймалися, як їм одержати шаблю. Головне було її знайти.

"А як прийде врем’ячко, то достигне яблучко," – говорила в таких випадках мама. Та от врем’ячко, себто час, уже настав, а яблучко не достигало, більше того, навіть і не зав’язалося.

Грошей на шаблю в них не вистачить, хоч батьки й зібрали все, що відклали на літню відпустку, але ж воно дріб’язок.