Ідоли падуть - Опільський Юліан
Ось я, Свен Герюльфсон, заявляю, що вбивцею Доброгоста є Роман Олешич, який зрадив його печенігам.
— Це брехня! — гукнув голос із кута світлиці.— Убивцею був ти, а Олешича навіть не було при цьому...
Наче герой, влучений мечем, підкинувся Свен на місці і станув лицем проти Станка. Блідий, мов полотно, молодець тремтів на всьому тілі, але затиснені уста вказували на рішучу волю боротися за правду.
Настала гнітюча мовчанка. Мирослава дивилася пильно на Станка, і в її погляді швидко проявилася погорда до боягуза чи брехуна. Старий Козняк, який краще знав людські серця, зараз догадався, що між Станком і Свеном є якийсь невидний зв’язок, а його оцінка не випала на користь воєводи.
— Хоробрий воєводо! — сказав поважно.— Цей молодець був при смерті мого сина. Він єдиний свідок...
— Він брехун,— гукнув Свен, перебиваючи старого.— Глянь мені в очі, боягузе,— накинувся на молодця, а його бліде лице посиніло з обурення.
— Повтори ще раз сказані слова! — кричав Свен.— Як ні, то всі побачать, що ти тільки гадюка, яка кусає п’яту людини, але лиця її боїться!
Станко мовчав, але під сталевим поглядом захитався. Насилу підтримала його Лелітка.
Свен кинувся до нього.
— Ах ти тварюко! — хрипів скажений.— Твою брехню виплюєш із кров’ю...
— Пождіть,— вмішався старий Козняк і сказав нишком кілька слів до боярина з Мощаниці. Підійшов до Станка і, відвернувши його до вікна, подав йому чарку меду. В цю мить побачив у очах молодця... дві сльози. Брехун не плаче! І ніхто не силував його обзиватись у такій прикрій хвилині.
Свен глузував немилосердно з приниженого противника.
— Ха! Ха! Дивуєтесь, чому він на героя бреше, наче собака на місяць? Бо він бачив, як поганці вбивали Доброгоста, але не було в нього відваги оборонити своїм тілом друга від загибелі або згинути з ним разом.
Тим часом старий і Лелітка заспокоїли Станка.
— Станку! — говорила нишком Лелітка.— Потверди ще раз свої слова, бо ось батько Козняк конче бажає знати правду!
— Скажи, сину, не бійся! Під моєю стріхою нічого тобі не станеться. Ось глянь — ми вже не самі!
За той час прикликана Славомирою двірська служба наповнила світлицю. Топори, рогатини, ножі, цвяхами набивані палюги видніли в їх руках. Хто що захопив дома, з цим і біг боронити господаря, бо у полян вбивали, наче скаженого собаку, нахабного напасника.
Станко, підбадьорений, спаленів.
— Боярине, Лелітко, Мирославе, боже! — закликав.— Зрозумійте ж мене,— благав.— Я не його боюся, а тільки його очей... ух! Вони такі страшні, так і душу тягнуть із мене... Але він убивник Доброгоста, клянуся могилою батьків.
Не скінчив клятьби. Сильна рука варяга вхопила його за обшивку каптана і потягла на середину кімнати. Напівпритомний молодець вихопив меч із піхов, та ледве підняв його, коли блискавкою майнув над його головою меч Свена. Задзвеніли вістря, вдаривши об себе, Станкова рука затремтіла, меч вилетів із задеревенілих пальців, а меч Свена впав на череп молодця. Зі стогоном звалився Станко на долівку, в один голос закричали всі присутні, а крик Лелітки вирізнювався з-посеред гамору, наче крик чайки. Рівночасно підняв Свен руку до другого удару, бо чув, що його меч тільки ранив Станка, але не розтрощив його. У цю мить старий Козняк переступив тіло молодця і обидві руки простягнув до варяга. Юрба парубків вбилася між противників галасливою хвилею і розділила їх. Свен відступив під двері і хвилину завагався, що йому робити. Мимохіть подалися найближчі назад, а гордий сміх промайнув по чорнявому лиці варяга.
— Тремтять,— сміявся,— бо знають, що цей меч одним ударом пробиває у скелі глибоке провалля. Цим разом залишаю вас у мирі! — зеленим огником очей зупинився на Мирославі і Кознякові.— Бо меч героя щадить сивий волос на святій голові старця. Потоки крові і стогони — це погана музика у святині золотої Сієфни.
І, схиливши голову перед Мирославою, сховав меч у піхви, і вийшов.
VII. За ласку царівни
Легенький східний вітрець ніс на свому м’якенькому крилі хвилю пахощів. Вони плили, наче із кадильниць, які стоять по боках престолу імператора і нагадують усім, що вони не у звичайній хаті, а у святині, у церкві, де пробуває єдиний заступник Христа на землі — цар ромеїв...
Вони плили з Колхіди, з-над глибокого Ріону, з розкішних садів Лазіки, із цвітників Сезама і Синопа, з фігових гаїв Нікеї, з-над озер Бітінії20 та з її буйних лісів. Короткі, низькі хвилі Лукомор’я21 тихо плескали об скелясті береги Геллеспонту22, пливучи за течією на захід, туди, де у кривавій заграві за скалами Сесту рожеве світло обливало пустий скелястий берег Херсонеса, який відбивався під буйною рістнею вкритого азійського узбережжя. Все було тихе, спокійне, наче півсонне, скелі й вода дихали рослинними пахощами.
Біля устя почався рух. Довгим рядом стояли тут чималі темні човни з носами, вирізаними у страховинні пащі казкових звірів. По боках видніли два ряди круглих щитів, з-поміж яких виставали довгі важкі весла. Посередині підіймалася невисока щогла зі звиненим вітрилом. Я лавок, яких у човнах було поверх тридцяти, підіймалися високі стрункі постаті мужів. Мало не в усіх були на головах кінчасті шоломи, у декого навіть із крилами, але без наличників. Так як льодові гори окружають самітний фіорд, так обсіли варяги берег та чорні човни. Тіні ночі, які звільна опускалися на них, ставали для них якби дібраним тлом. Мовчали варяги, доки не докинено знову дров на вигорілі ватри, а у роги не поплив темний, важкий мед. Аж тоді стали падати слова — короткі, скрепітливі, незрозумілі для залюблених у повних, гармонійних звуках еллінів. На кінці довгого ряду човнів, там, де під високою скалою стояло п’ять високих, але плитко будованих візантійських нав, чути було оклики веселої виспаної та ситої гридні. Слов’янський говір лунав відсіля, а час до часу проривалися і грецькі оклики.
На чердаці найбільшої нави на вузькій лавці сиділи три мужі: полковник варягів Ляйфр Ульфргоге, старий Скіллос та одітий простим гриднем Володимир. Перед ними стояв середнього росту худий чорнявий грек у заялозеній туніці та короткій нагортці,— видко, якась незначна особа. Одначе Скіллос говорив із ним свобідно і не згорда, не додаючи собі поваги; видко, знав його добре уже здавна.
— І не гадав я тебе тут стрінути, Анастасе! — говорив патрицій.— Я здогадувався, що тебе або відіслали домів на таврійський Херсон23, або... Відомо ж, покійна цариця Теофано вміла таке зробити не з одним...
Анастас перехрестився.
— Всевишній спас мене й мою сестру від нещастя! — відповів.— І ми осіли тут недалеко. Я ловлю рибу, торгую, чим попаде, між Сестом і Абідом — та якось живемо.
— Бачу, Анастасе,— сказав Скіллос буцімто байдуже,— що ти не тільки ловиш рибу, але і вістки... Багато дечого знаєш.
Анастас усміхнувся...
— Світлий патриціє! Рибу ловлять не тільки у Лукомор’ї та Понті, але й на Русі, а навіть у Архіпелазі24. Коли хто постить, то чи ж невільно йому знати, де купують м’ясо ті, що не постять?
— Замудрі твої слова, Анастасе! Якщо хочеш бути рибалкою, то не сперечайся з достойниками, а як ні, то скинь з себе заялозену туніку і кажи відверто, що гадаєш.
Анастас похилився до колін старого.
— Я по правді тільки рибалка, але бажаю послужити справі правовірних імператорів. Адже до Варди Фоки мені ще ближче, ніж до вас. Я міг би йому вказати дорогу до вас і вказати вам дорогу до нього, не за гріш, ні за уряд, а з любові до божеського македонського роду.
Рибалка поцілував кінці пальців князя і діткнув ними землі. Я недовір’ям приглядався до нього Скіллос, а Володимир зрозумів, що цей чоловік бажає в першій мірі зблизитися з ним.
Тим часом Ляйфр розпитував грека про флот Варди Фоки, внука Никифора, що свого часу був втягнув Святослава у нещасний болгарський похід.
— Ми не поб’ємо бунтівників і не переможемо їх, доки не відженемо їх від моря,— пояснював Скіллосові.— Вони мають зв’язок з морськими розбишаками Кілікії25 та Архіпелагу, кораблі привозять їм добровольців звідусіль.
— Відкіля ти знаєш те все? — легковажно питав Скіллос.— Невже Варда Фока висповідався перед тобою?
Рибалка гнівно стягнув брови і зробив рух, начеб бажав відійти. Один погляд Володимира спинив його, і він зі зневажливим усміхом на лиці покірно поклонився до ніг патриція.
— Мені, як простолюдинові,— відповів,— не раз доводилось бути в таборі Фоки. А що я був свого часу перекладачем і розумію різні мови, то й підхопив багато дечого. Там теж мене розпитували про імператорське військо, та при цьому дізнався дещо такого, чого не знав.
З похиленою головою стояв Анастас непорушно, бо знав, що один рух чи погляд його самого або Володимира може зрадити прехитрому патрицієві його наміри. Аж ось заговорив Володимир:
— Отже, їдь, достойний, у Царгород і звісти боголюбивих імператорів, що завтра вполудне не буде флоту Барди Фоки на водах Геллеспонту. До тижня збереться й сухопутне військо на Арктонезі26, де можна буде його доповнити і відновити. Після битви приїду і я у Царгород, а тоді побалакаємо як слід про все інше.
Скіллос покликав слуг, а ті спровадили старого по драбині у човен, який мав відвезти його на другий корабель. За ним пішов і Ляйфр видати потрібні розпорядження щодо походу. Володимир і Анастас залишилися самі.
Настала ніч. Місяця ще не було, а що підвечір наплило дещо мряки з-над Понту, то й зірок не знати було на темному небозводі.
У таборі було тихо. Видко, накази Аяйфра не вивели з рівноваги навиклих до боротьби варягів.
— Поклін тобі, великий князю усієї Русі! — перебив Анастас задуму князя.
Цей живо підніс голову і зустрів блискучий, палкий погляд грека.
— Ти знаєш мене? — спитав.— Звідкіля?
— Я корсунянин, милостивий князю, а ти не раз бував у Корсуні...
— То правда, але вже чимало років тому.
— Хто раз тебе побачить, милостивий, пізнає тебе завсіди і всюди. Людей, зроджених для влади, можна пізнати від першого погляду і забути їх не можна.
— Ти до мене прийшов, правда?
— До тебе, володарю! Яке мені діло до інших! Імператорам я вже відслужив своє... І вони заплатили мені по заслузі за мою службу.
— Гіркота говорить з тебе, Анастасе! Невже ж вони скривдили тебе?
— Ні, вони були тільки рукою божої справедливості, але я тільки людина, і сам мушу постояти за себе та своє.
— Говори сміло!
Чути було, як двадцять човнів відчалило від берега і поплило у сторону Сеста.
