Люди та зорі - Радутний Радій

— Знімай одяг, застудишся.

Трохи повагавшись, дівчина скинула блузку й штанці, залишившись у самому купальнику. Юрій теж роздягся, натягнув поперек кімнати якийсь мотузок, розвішав на ньому й стільцях мокрий одяг й увімкнув телевізор.

Стільці виявились зайнятими, він впав на ліжко. Їлена тремтіла, роздивляючись, де б його присісти.

— Йди до мене, — мовив Юрій. — Тут тепліше.

Дівчина лягла поруч, поклавши голову на його плече.

На екрані комісар Каттані чинив круту розправу над верхівкою мафіі, з-за вікна долинав монотонний шурхіт дощу, дівчина скоро зігрілась, але тремтіти не перестала, лише дрож іі став дещо іншим, дихання — частим й трохи уривчастим, а пальці нервово стукали по руці Юрію.

Бравий комісар тим часом перестріляв всіх своіх ворогів, телевізор сам собою притишив звук й тепер стиха бубонів щось про зовнішню політику.

— Ти здаеться, казав що колись пробував писати фантастичні оповідання? — неголосно сказала дівчина. — То, може, трохи розкажеш?

— Ти теж любиш фантастику? — посміхнувся Юрій. — Ну добре. Хоча...

Він замислився, потім зітхнув.

— Бачиш, Їлено, мені здаеться, що ті моі витвори тобі не сподобаються.

— Чому ж?

— В кожному з них — брутальність, жорстокість, аваріі й катастрофи, вбивства й війни, потоки крові і лайки, болю та смерті. А ти — ти... Ти така ніжна, жива й життерадісна. Ти — повна протилежність всьому цьому.

— То навіщо ж ти таке пишеш? Чому б тобі не спробувати написати щось зовсім протилежне?

Юрій знову зітхнув.

— Пробував, — сказав він по паузі. — Не виходить. Я просто не можу собі уявити, що _в_с_е _ц_е_ може добре скінчитись.

Їлена здригнулась.

— І все ж, розкажи!..

Юрій знову помовчав, міцніше обняв дівчину й тихо почав:

— Через багато-багато років після того, як ядерний вихор розвіяв по стратосфері своіх творців, як в пекельному полум'і згоріла більша частина біосфери, а поверзня планети вкрилась склянисто-зеленими, на диво круглими вирвами, після того, як цивілізація людей зазнала найбільшого за всю свою історію краху, через кілька століть після найбільшоі катастрофи — життя на Землі все ще існувало...

Він розповідав про криваві війни за безживну, спустошену, отруйну територію, про агонізуючі ліси й стерильно-мертві степи, про відчайдушні спроби відшукати десь за радіоактивним океаном бодай шматок більш-менш родючого грунту, про нескінчені аварії в підземних містах, про орди хижих й неймовірно потворних мутантів, що з'ялялись навіть у так званих "центрах цивілізації", про сміливу, але заздлегідь приречену спробу колонізувати Марс й, нарешті, про останній шанс людства вижити — спробу створити ноу, простосовану до того смертельно-небезпечного світу, людину.

— ...Незважаючи на катастрофічний стан, а можливо, саме завдяки йому, наука про людину, про її потенційні й невикористані можливості, непогано розвинулась. Вже не становило особливої проблеми, покопирсавшись молекулярним скальпелем в мозку, переробити пам'ять, стерти непотрібну дільницю, або ж навпаки, записати записати фальшивку, виготовлену в сусідній лабораторії. Таким чином уряд, час від часу випускаючи в народ нібито колишніх астронавтів, підтримував чутки про те, що придатна для життя планета вже знайдена й вже діти існуючого покоління будуть жити в нормальних умовах.

Такі "астронавти" не брехали й викрити їх не зміг би жоден детектор вони справді пам'ятали величезні зоряні кораблі, багаторічні польоти, сутички з ворожим життям, аварії на зворотному шляху, вмонтовані для більшої вірогідности...

Їлена здригнулась.

Здригнулась, виразно уявивши жахливу картину майбутнього людства їсторії, написаної людською кров'ю на пергаменті з людської шкіри, історії жорстокої й страшної, сповненої брехні й підступу, безглуздих й числених жертв, жадоьби крові й жадоби влади.

— Невже все так жахливо? — прошепотіла вона.

Юрій посміхнувся.

— Не бійся. Це всього лише вигадка. Казка. Трохи страшнувата, але просто казка. Можливо, все буде інакше.

Він повернув голову й вперше поглянув на дівчину _і_н_а_к_ш_е_.

Їлена, відчувши той погляд, заплющила очі й легенький дрож пробіг її тілом.

М'яко, немов ненавмисне, Юрій поклав руку на її пружні, близько посаджені груди, обтягнені ще вологим купальником.

— Не треба... Не треба так... — уривчасто прошепотіла дівчина й зробила нерішучу спробу відсунутись.

— Чому ж, Їлено? — невловимим рухом він опинився зверху. — Чому? Невже ти не відчуваєш, як між нами з самого початку виникло щось спільне? Щось близьке? Хіба не так?

Руки його вільно блукали по дівочих грудях.

— Т...так... — ледь видихнула дівчина. — Але ж ми лише сьогодні познайомились...

— Хіба? — Юрій притис її до себе. — Невже тільки сьогодні? А в мене таке враження, ніби щонайменше півтисячоліття знаю тебе. Хіба в тебе не так?

— Т...так... — дівчина вся тремтіла й аж пашіла жаром.

Юрій нахилив голову й обережно доторкнувся губами до її уст. Дівчина заплющила очі. Губи її, повільно розтулившись, злились з губами Юрія, язичок, звившись змійкою ковзнув вперед...

Поцілунок заповнив всю їхню суть, він тягся неймовірно довго й не хотів відпускати обох з солодкого полону, а коли Юрій, нарешті, спромігся вдихнути, Їлена вже тремтіла від жаги й ніжно, обережно та віддано гладила його плечі.

— Як в тебе б'ється серце!.. — вона поклала долоню йому на груди. Чому?

— А ти не здогадуєшся?

Руки його ковзнули під купальник.

— Здогадуюсь...

— Хіба можна бути спокійним поруч з тобою? — пальці Юрія ніжно торкнули пуп'янки її грудей.

— Ти хороший... — прошепотіла дівчина, обвиваючи руками його плечі. Ти хороший...

Клацнув замок у дверях.

Поки скреготів ключ й з рипом відчинялися двері, Юрій вже сидів на сусідньому ліжку й щось уважно роздивлявся на екрані телевізора.

— Ви ще тут? — здивувався Сергій.

— Так. Але вже нам пора, скоро потяг, — відповів Юрій, показуючи за спиною кулака — так, щоб Їлена не бачила.

Дівчина — розпашіла, тремтяча — мовчки почала одягатись.

— Ну що, пішли? — запитала вона через хвилину.

— Угу, йдем.

Вони вийшли з кімнати, мовчки пройшли по темному коридору.

— Ой, я забула гребінця! — раптом спохопилась дівчина.

— Зачекай, я візьму! — Юрій розвернувся й зник за дверима кімнати.

Сергій все ще винувато посміхався.

— Ти б замок на засувку зачинив, чи що! — сказав він, коли в кімнату увірвався Юрій.

— Ти ж сказав, що не прийдеш... А, біс із нним. А дівчина непогана.

— Угу, гарненька.

— Ти не бачив тут гребінця? Ага, ось він...

Юрій взя в зі столупластикову штучку, схожу на щітку без ворсу. На ручці виднівся прихований важілець.

— Ану, покажи! — Сергій посунув його трохи вперед. З пластмаси вискочили й стали сторч металеві голки.

— Гм... Цікаво! Ти колись таке бачив?

— Ну, ти йдеш? — в кімнату зазирнула Їлена.

— Так, так! — Юрій мовчки забрав в Сергія двиний гребінець, подав його дічині. — Бувай!

— Підемо пішки? — чи то спитала, чи запропувала дівчина. — Час же ще маєм?

— Пішли, — охоче згодився Юрій. — До речі, йти можна не дорогою, а лісопарком — там спокійніше.

Справді, густа сітка гілок приглушувала всі звукий, й навіть мертве сяйво придорожніх ліхтарів не пробивалось крізь неї.

Вони йшли мовчки, трохи осторонь один від одного, потім Юрій обійняв дівчину за стан, а та зітхнула й міцно притислась до нього.

— Розкажи, що було далі, — зненацька попросила Їлена.

— Далі... — Юрій зітхнув. — Далі було ще гірше...

В лабораторіях, де намагалися створити "нових людей", почали творитись не зовсім зрозумілі речі.

Виявилось, що активуючи деякі ділянки мозку, можна змусити людину змінюватись. Власне, не змусити — було встановлено, що людина не зупинилась в своєму розвитку, що можна досить легко підштовхнути її, вивести з рівноваги — й почнеться неминучий процес подальшої еволюції.

"Нові люди" відчували свої переваги — й фізичні, й інтеллектуальні перед "звичайними" вже через кілька днів після активації. Вони заіграшки вирішували складні задачі, краще за всіх проходили числені тести, й найголовніше — могли вижити за таких умов, де людина звичайна не протягла б й тижня.

Але на людей — звичайних людей — чекав великий сюрприз. Придатність до розвитку, до подальшої еволюції збереглась менш ніж у трьох відсотків населення планети.

— Й стався розкіл... — прошепотіла дівчина.

— Правильно. Потім почались сутички, а потім — відверта війна. Люди звичайні хотіли жити — просто жити. Люди нові хотіли жити — й розвиватись — а для цього їм потрібні були території, техніка, зброя... й сировина для виробництва людей нових — тобто люди звичайні.

Суто технічно нові могли б досить легко винищити хоч все населення. Але, крім "постачальників сировини" звичайні були ще й їхніми батьками, родичами, друзями...

Війна зайшла в безвихідь, а людство тим часом мало-помалу просувалось до краю тієї ями, яку саме собі й викопало. Все на більшій території не могли жити навіть найдосконаліші "нові".

Вони знайшли вихід. Досить простий, до речі. Вони почали переходити в нову форму життя — в енергетичну. Для нормальних людей вони просто зникали.

Здавалося б — що може бути кращим. "Нелюди" зникали, п'ять-шість пококлінь могли ще так-сяк прожити на поверхні планети, ще з десяток могли б животіти під землею — аж до повного використання ресурсів. Але в тім то й річ, що кожен перехід, кожне зникнення потребувало чималої порції енергії, цієї ж самої енергії, дорогоцінної, життєдайної, життєво-необхідної — у будь-якій формі.

Після того, як повибухали всі ядерні боєприпаси й реактори — почали вивергатись давно згаслі вулкани, горіли цілі шари атмосфери й провалювались у підземні порожнини цілі міста — це "нові" висмоктували, наче вампіри, енергію з всього, що могло вибухати, горіти, а чи просто падати донизу.

Й коли на змученій Землі залишилось не більше десятку "нових" прийшло ще одне лихо. Вони почали споживати енергію, провалюючись у минуле.

Так само, як падаюче тіло перетворює потенційну енергію гравітації в кінетичну, так само й "нові", провалюючись з вершин сучасності в безодню минулих століть, набирали потріюну для переходу порцію енергії.

Якщо досі стан був просто тривожним, то після цього світ став на грані загибелі.

"Нові" — з повним спектром своїх можливостей — від пірокінезу й телепатичного зв'язку до неймовірної фізичної сили — могли дуже легко змінити минуле, зламати структуру часу, а, отже, навіть того не помітивши, знищити людство.

Всі сили планети було кинуто проти жалюгідної жменьки "нових".