Похорон богів - Білик Іван

Кияни ледве спекалися варягів, одчувши себе господарями в своєму городі й на своїй землі, а до Києва знову збиралися нові зайди, які потопчуть їхні усталені віками звичаї й закони дідів.

Кияни спершу навіть зраділи, що Володимир повернувся без грецької жони, й потай та відверто глузували з нього та з Доброчина, які погнались невідь за чим. Але потім вони усвідомили найголовніше: що це ганьба й для всіх них. Найзапальніші галасували на торгах та на вулицях, збираючи навколо себе юрмища людей:

— То вона гребує нашим князем? Хто він такий, отой цар Василій? Плюгавий грек! Мало їх товчеться щодня на Подолі? Самі вирячкуваті очі та ніс — більше з них ніякого зиску. І Василій такий же, як ці.

Кияни дуже швидко забули, що ще рік тому мали Василія за небесне й геть неприступне божество: грецький цар — і цим усе сказано. Та коли пішли чутки, що цар оддає свою сестру за Володимира, кияни притихли й тільки неприязно косували на княжий двір. Доброчин і Володимир виявились такими самими ненажерами, якими були й дотеперішні варяги Ігор, Ольга та Свенельд, — лише доморослими. Хіба ж п'ять років тому не Доброчин казав, що подарує борги закупним рядовичам? А борги як були, так і досі є.

І кияни раділи з невдачі цього колишнього Ольжиного холопа.

Так тривало до кінця зими, а навесні з киянами мовби щось учинили. Галасії вигукували на торжках:

— Цар нами гребує? Коли не хоче добром — заберемо його сестру силою!

Це було те, про що Доброчин боявся й мріяти, йому самому здавалось бридко випрошувати в царя Василія сестру. Він колись навіть казав старійшині Станові: коли вже брати на шию того хреста — то не як милостиню, а як виборену в раті дань.

І навесні він уже сам був радий і задоволений, що торік Василій не прислав сестру.

Доброчин скликав на Подолі віче й сказав киянам:

— Хто цього літа піде за мною на царя — матиме вдвічі проти звичайного. А закупам буде подаровано всі давні борги.

Од охочих ратників не було відбою, а Доброчин дозволив брати до полку навіть холопів-робітників, обіцяючи волю їм і їхнім сім'ям. І п'ятнадцятого цвітня з Києва витягся двадцятитисячний полк: такого полку не доводилось нарубувати ще жодному київському князеві.

Дружина княжа налічувала лише півтори тисячі мечів. Ладдями й насадами пливло дві з половиною тисячі воїв, а шістнадцять тисяч тяглось пішки понад берегом Дніпра, пустивши поперед себе нескінченний товар полкового обвозу. Кожен так поспішав схрестити меч або коп'є з грецьким царем, що до самого гирла Дніпра полк дійшов за півмісяця.

В гирлі на них чекали гінці. Тут був і переяславльський посадник Любомир Вовк, якого Доброчин послав був ще восьмого квітня до Царягорода, й переяславльський же сотник Покотило з двома десятками челяді й сторожів.

— Я стрів Покотила вже на Дунаї, — сказав посадник Вовк, двоюрідний брат по батькові Володимира, а по матері — Звенка.

— А ти знову з малою сторожею? — сказав до Покотила світлий князь.

— Була цього разу сотня, — відповів той. — А це що від сотні лишилося.

— Хто це вас так?..

Праве передпліччя в Покотила було товсто обмотане. Він сказав:

— Греки... — й подивовано здвигнув здоровим плечем.

— Греки... — задумливо повторив за ним Доброчин. Тоді кивнув пораненому сісти. — Розкажи все.

Покотило заходився розповідати докладно, як і торік, коли Доброчин стояв з полком по той бік Порогів.

— Про сестру цареву нічого не скажу. Ми ратимося в Анатолії й нічого не відаємо про Царгород. Але щось там наче не все так...

Разом з тими п'ятьма сотнями, що їх торік дав Покотнлові Доброчин, Звенків полк налічував шість тисяч п'ятсот воїв. Це була головна ударна сила царя.

Варда Фока розподілив своє військо на дві частини. Один полк під проводом свого брата Никифора та Калокіра Дельфіни він поставив по той бік Суда — на пагорбах біля города Хрисополя, щоб нагнати жаху на царгородців та царя.

Другий, менший полк Варда Фока послав до Абідоса на Дарданеллах, щоб переймати всі товари з хлібом, олією та вином, у цей спосіб заморивши Царгород голодом. Про це Доброчин уже знав.

Полк Звенка Претича стояв у Царігороді. 17 березіля цього літа Звенко посадовив своїх поїв на ладді й переправив через Суд. Кияни висадилися ще поночі, коли вої Варди Фоки додивлялись останні сни. Вони не чекали нападу. Кияни легко проникли до стану й розтрощили його вщент, лише небагатьом пощастило врятуватись, хоча з царських насадів киян поливали "грецьким вогнем". Звенко захопив у полон Калокіра Дельфіну та Никифора вкупі з малими воєводами. Полонених забрав цар, піддавши їх потім страшним тортурам.

Почувши про поразку під Хрисополем головних своїх воєвод, Варда Фока не занепав духом: почав нарубувати в Нікеї новий полк. Пойнявши піших іберійських ратників, яким пообіцяв волю після перемоги над царем, він повів їх до Абідоса, де й досі стояв з частиною його раті Лев Меліосен, щоб захопити Абідос і задавити Царгород голодом.

Василій також розділив свою рать на два полки. Головною його силою лишався полк Звенка Претича, до якого він прилучив рештки своїх дружинних тагм[27].

Другу, меншу частину раті Василій доручив братові Костянтину, звелівши йому в разі потреби переправитися на анатолійський берег і вийти Варді Фоці в тил.

Кияни разом з греками переправилися й стали навпроти Варди Фоки, впершись тилом у городок Лампсак, у той час як Фока тримався неподалік Абідоса. Ввечері вперше з'явились вогняні стовпи, й ніхто з супротивників не наважувався вийти зі свого стану, хоча стовпи дивились рожнами на Фочин полк.

Одного ж вечора стовпи раптом погасли. Настала тиша й моторошна пітьма, але Звенко вже був готовий і витягся зі стану, тим часом гетерія[28] "безсмертних" зачала палити ворожі човни. Прибічники Фоки розгубились, кияни й царські сотні зламали їхній опір і захопили стан — Фоці ледве пощастило дати якийсь лад поколошканим сотням. Він повів їх просто на Київський полк, але його несподівано схопила трясця: Фока впав з коня й помер. Ця смерть кинула в жах коромольників, кожен почав рятуватися як міг, а кого не порятували ноги, той упав під ударами київських мечів...

Доброчин слухав і намагався пригадати, що він думав у ту мить, коли вогняні стовпи над Вишимгородом-Деснянським раптом погасли. Тоді він просто радів, що стовпи так і згасли, дивлячись рожнами на Пониззя Дніпра. Ні про що інше й не думав.

І все-таки в тому знаменні щось було. Цареві ті стовпи показували на Фоку, а йому, Доброчинові, — на царя.

— Скільки лишилося в полку Звенка Претича? — запитав він.

— Шість тисяч; п'ятсот полягло, — відказав переяславльський сотник.

— Узавтра поведеш тисячний полк, — сказав світлий князь посадникові Вовкові. — Й разом із Звенком Претичем перейдете до булгар. А ти полишишся коло мене — з такою рукою тобі зараз не до меча, боярине Покотило, — сказав він, хитро посміхаючись.

Побите віспою обличчя сотника нап'ялось.

— Я не боярин, світлий княже, — подеревілим голосом сказав він, аби пересвідчитися.

Доброчин чітко повторив:

— Малий боярине Покотило, я тобі кажу, що ти не годен тримати меч потятою рукою!

Подзьобане обличчя сотника розслабилося й зайнялось червецем.

Доброчин звелів скликати воєвод на думу. В Покотиловій розповіді він уловив ще одну вельми цікаву для себе річ. Позаторік Варда Фока заманив до Нікеї Варду Скліра й кинув його в поруб. Але вже тепер, почувши про загибель свого мужа, вдова Фоки випустила Скліра й віддала йому меч. Доброчин повідомив про це думу, й Ждан сказав:

— Перекажи Звенкові, хай перекинеться на його бік.

— А чи не ліпше, — заперечив світлий князь, — передати полк Самуїлові? Чи великий нам з того буде зиск, якщо Склір зможе Василія?

— Один чорт, — озвався головний воєвода. — Що Василій, що Склір...

Думку Доброчина першим зрозумів Ілько Муромець.

— Та на ді-ідька нам той Склір? — звичаєм прогудів малий воєвода. — Ми ж хочемо цареву сестру? А той Варда Склір хіба царського роду? Якби ми хотіли потребиити царя — ми б могли й са-амі взяти Ца-аргород...

Голос у тридцятирічного богатиря був такий дужий і густий, що Доброчинові аж засвербіло у вухах. Він засміявся й підохотив інших воєвод, але всі вже схилились до його та Муромцевої думки. Він сказав:

— А заїдно споможемо й нашим родичам.

Після думи Доброчин затримав Любомира Вовка й сказав, щоб той домовився з царем Самуїлом, у який спосіб ударити на грецького царя.

— Самуїл ніяк не може взяти тої македонської Всррії, — сказав світлий князь. — Тож хай тепер одразу обстає Веррію, а ми в це ж верем'я підемо за Перекоп. Так і речи моєму сватові Самуїлу. А про наше домагання грецької царівни кажи так: "Коли вже ми надумали хреститися — треба бодай збити пиху з грецьких царів: царської доці ще не щастило взяти до рук жодному "варварові". Може, хоч великому київському князеві пощастить. Ну, а Самуїлів онук Борис був і лишиться законним Володимировим сином". Скажеш сватові так: "Доброчин клявся на мечі й ходив на роту!"

Доброчин витяг меча з піхов і поклав до ніг.

— І його дочки та небоги також не зобидимо, — сказав він. — Як врече Самуїл — так і вчинимо з Іванкою й Теодорою. Також іду на роту й присягаюся мечем!

ТОГО Ж ТРАВНЯ

В ДВАДЕСЯТЬ П'ЯТЕ

Вирядивши Любомира Вовка з тисячею воїв за Дунай, Доброчин повів решту, дев'ятнадцять тисяч, понад морським берегом до Перекопу. Цього занедбаного рову з валом греки майже не стерегли — тут стояла лише сотенна засада, яка розбіглася на всі чотири вітри, вгледівши незліченну київську витягу.

Давній вал осунувся й майже засипав рів, геть порослий бур'яном та колючими кущами, й Доброчин з несподіваною тривогою подумав про Змійові вали, які теж пообсувалися й позаростали хащами. Досі руки не доходили до Змійових валів, але Доброчин сам собі поклявся, навіть торкнув пальцями руків'я меча, що коли в Корсуні все скінчиться щасливо, всі свої сили кине на Змійові вали: спочатку понад Россю та Сулою, щоб убезпечити Київ од наскоків орди. В княжій скітниці було досить срібла й золота, аби урядити кілька тисяч рядовичів та холопів на поновлення бодай крайніх валів. Бо їх востаннє поновлювали, певно, ще князь Оскол та жупан Житомир.

Від Перекопу дороги лишалося днів на два, але після першого поприща Доброчин спинив полк і не велів далі рушати.