Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс
Хоча містер Лосберн з кислою гримасою зустрів цю пропозицію, яка прирікала його на бездіяльність протягом цілих п’яти днів, він змушений був визнати, що досі ніякий кращий план не спав йому на думку; а оскільки і Роза, і місіс Мейлі рішуче підтримали містера Браунлоу, то пропозиція цього джентльмена була прийнята одноголосно.
- Я дуже хотів би,- мовив він,- взяти на допомогу мого друга Грімвіга. Він великий дивак, але має гострий розум і міг би стати нам у пригоді; я повинен сказати, що він здобув юридичну освіту і з огидою відмовився від адвокатської практики, бо за двадцять років йому випало вести лише дві незначні справи,- а чи можна це вважати рекомендацією, чи ні - судити вам.
- Я не заперечую проти того, щоб ви запросили свого приятеля, але тоді дозвольте запросити й мого,- сказав лікар.
- Це треба вирішити більшістю голосів,- мовив містер Браунлоу.- Хто він?
- Він син цієї шановної леді і друг дитинства цієї юної леді,- відповів лікар, кивнувши головою на місіс Мейлі, а потім значливо поглянувши на її племінницю.
Роза густо почервоніла, однак не висловила незгоди з пропозицією (мабуть, відчувши, що залишиться в безнадійній меншості); отож Гаррі Мейлі і містер Грімвіг були прийняті у спільники.
- Ми, звичайно, зостанемось у місті,- сказала місіс Мейлі,- доки лишиться хоча б найменший шанс на успіх цього розслідування. Я не пошкодую ні зусиль, ні коштів заради справи, яка нас усіх так глибоко хвилює, і я ладна жити тут хай і цілий рік, коли знатиму, що не всі надії втрачено.
- Браво! - вигукнув містер Браунлоу.- Одначе на ваших обличчях я вгадую бажання запитати, як це сталося, що я несподівано виїхав з країни і не був на місці, щоб підтвердити Оліверову розповідь. Давайте домовимось, що ви не будете ставити ці запитання, доки я сам визнаю за доцільне розповісти вам, що я робив увесь цей час. Повірте, я маю всі підстави для такого прохання, бо інакше я збудив би у вас надії, яким, можливо, не судилося справдитись, і тільки помножив би труднощі й прикрощі, яких у нас і так задосить. Ходімо! Уже кличуть до вечері, і юний Олівер, якого ми залишили в сусідній кімнаті на самоті, мабуть, думає, що нам набридло його товариство і ми дійшли таємної згоди позбутись його і покинути напризволяще.
З цими словами старий джентльмен подав руку місіс Мейлі і повів її до їдальні. Містер Лосберн, ведучи Розу, рушив слідом за ним, і нарада, на якій було досягнуто згоди, завершилась.
Розділ XLII
Оліверів давній знайомий виявляє безсумнівні ознаки геніальності і стає громадським діячем у столиці
Того вечора, коли Ненсі, приспавши Сайкса, поспішала до Рози Мейлі з місією, що її сама взяла на себе, до Лондона Великим Північним шляхом наближалося двоє подорожніх, на яких доцільно звернути увагу читача.
То були чоловік і жінка, або, може, їх краще було б назвати особами чоловічої та жіночої статі. Він був одним із тих довготелесих, кривоногих, вайлуватих, кістлявих людців, чий вік важко точно встановити,- в юні роки вони мають вигляд недорослих чоловіків, а дійшовши зрілого віку, нагадують юнаків-переростків. Жінка була ще молода, але дебелої, міцної статури, яка їй потрібна була, щоб нести тяжкий клумак, прив’язаний за спиною. Супутник її не був переобтяжений важкою ношею, бо ніс лише загорнутий у носову хустку клуночок, як видно, дуже легкий, бо він теліпався на ціпку, перекинутому через плече. Ця обставина, а також незвичайна довжина ніг дозволяли йому на півдесятка кроків випереджати свою супутницю, до якої він час від часу нетерпляче обертався, ніби докоряючи, що вона йде так повільно, і спонукаючи її наддати ходи.
Так вони плентали помалу курним шляхом, ні на що не звертаючи уваги і тільки мовчки сходячи на узбіччя, коли з Лондона їм назустріч мчали поштові карети. Коли вони поминули Хайгетську арку, чоловік, що так само йшов попереду, зупинився й нетерпляче гукнув до своєї супутниці:
- Ти не можеш іти швидше? Ну і ледащо ж ти, Шарлотто.
- Якби ти знав, який у мене важкий клумак,- захекавшись від утоми і насилу переставляючи ноги, відповіла жінка.
- Важкий! Що ти мелеш? На що ж ти після цього годишся! - вигукнув чоловік, перекладаючи свій клуночок на друге плече.- О, знову стала! Та з тобою в кого завгодно терпець урветься!
- Ще далеко йти? - скинувши на нього поглядом, запитала жінка й присіла на придорожній насип; піт градом котився по її обличчю.
- Далеко?! - Та ми вже, вважай, прийшли,- відповів довгоногий подорожній, показуючи поперед себе.- Дивись! Онде вже видно лондонські вогні.
- До них іще добрі дві милі, а то й більше,- зовсім занепавши духом, відгукнулась жінка.
- Дві милі чи двадцять миль - годі тобі базікати,- сказав Ной Клейпол, бо це був він.- Вставай, і ходімо далі, а то - попереджаю! - я тебе так штурхону, що враз підхопишся!
Червоний ніс Ноя ще більше почервонів од гніву; він перейшов шлях, ніби збираючись виконати свою погрозу, тоді жінка, більш нічого не кажучи, підвелася й попленталась поруч із ним.
- Де ти думаєш зупинитись на ночівлю, Ною? - спитала вона, коли вони пройшли кількасот ярдів.
- Звідки я знаю? - огризнувся Ной, чий настрій геть зіпсувався від утоми.
- Добре б десь поблизу,- з надією в голосі мовила Шарлотта.
- Ні, не поблизу,- відказав містер Клейпол,- а якнайдалі. Чуєш? Якнайдалі! Так і затям собі!
- Але чому?
- Коли я кажу, що не хочу чогось робити, то й годі про це. І нема тут чого
