Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс

- Тс! - промовив він, коли дівчина, трохи налякана таким незвичним поводженням, схопилася з місця.- Не бійтеся. Я старий і міг би бути вашим дідусем. Ви славна дівчина. І ви мені подобаєтесь… А ось і вони!

Справді, ледь устиг він з розмаху сісти на свій стілець, як зайшов містер Браунлоу в супроводі Олівера, якого містер Грімвіг зустрів дуже ласкаво; і коли б ця щаслива мить була єдиною винагородою Розі Мейлі за всі її турботи й піклування про Олівера, то й тоді вона не жадала б іншої віддяки.

- До речі, є ще дехто, про кого не слід забувати,- сказав містер Браунлоу і подзвонив у дзвіночок.- Будь ласка, покличте сюди місіс Бедвін.

Стара економка негайно з’явилася на виклик і, зробивши реверанс коло порога, ждала розпоряджень.

- Та ви, Бедвін, що далі, то гірше бачите,- з досадою зауважив містер Браунлоу.

- Атож, сліпну помалу,- відповіла стара.- В мої літа, сер, очі не стають зіркіші.

- Я й без вас це знаю,- відповів містер Браунлоу.- Надіньте-но окуляри й роззирніться навколо - чи не побачите, навіщо я вас покликав?

Стара почала порпатися в кишені, шукаючи окулярів. Але Оліверове терпіння не витримало цього нового випробування; піддавшись першому пориву, він кинувся їй на шию.

- Боже милостивий! - скрикнула стара, пригортаючи його до грудей.- Та це ж моє невинне дитя!

- Люба моя старенька нянечко! - скрикнув Олівер.

- Я знала, що він повернеться, знала,- приказувала стара, стискаючи хлопця в обіймах.- А який він став гарний, і вбраний знову, як син джентльмена. Де це ти був стільки часу? Ох, те саме миле личко, але не таке бліде, ті самі ніжні очі, але не такі сумні. Я ніколи не забувала їх та його лагідної усмішки. Вони повсякчас ввижались мені разом із личками моїх любих діточок, що померли тоді, коли я сама була ще молода та весела.

Отак говорячи без угаву і то відсторонюючи хлопця, щоб подивитись, який великий він виріс, то знову притискаючи його до себе й пестливо перебираючи пальцями його волосся, добра бабуся і сміялася, і плакала в нього на плечі.

Полишивши її й Олівера ділитися спогадами на дозвіллі, містер Браунлоу повів Розу в другу кімнату і там вислухав докладну розповідь про її побачення з Ненсі, що дуже здивувала й збентежила його. Роза пояснила також, чому вона відразу ж не звірилась своєму другові, містерові Лосберну. Старий добродій визнав, що вона повелася розумно, й охоче взяв на себе відповідальну місію переговорити з шановним лікарем. А щоб містер Браунлоу міг якнайшвидше здійснити свій намір, то вони домовились, що того ж таки вечора, о восьмій годині, він прийде до готелю, а тим часом Роза обережно сповістить місіс Мейлі про все, що сталося. По цій угоді Роза й Олівер повернулися додому.

Роза анітрохи не перебільшувала, уявляючи собі, як обуриться добрий лікар. Ледве дослухавши історію Ненсі, він вивергнув потік погроз і прокльонів, заявивши, що зробить з неї першу жертву двох хитромудрих джентльменів - містерів Бледерза і Дафа; він уже навіть надягнув капелюха, щоб негайно вирушити по допомогу до цих славетних детективів. І, поза всяким сумнівом, зопалу здійснив би свій замір, зовсім не думаючи про наслідки, якби його не стримав містер Браунлоу,- почасти силоміць, бо й сам був запальної вдачі, а почасти переконливими аргументами, які врешті-таки змусили містера Лосберна відмовитись від цього нерозважливого кроку.

- То що ж тоді, в біса, робити? - не вгамовувався лікар і після того, як вони повернулись до жінок.- Хіба що висловити подяку всім отим негідникам обох статей, та ще й уклінно попрохати їх прийняти фунтів по сотні на кожного як скромний знак нашої поваги й вдячності за їхню добрість до Олівера?

- Та ні, цього, мабуть, не треба,- заперечив, сміючись, містер Браунлоу,- але ми повинні діяти тихо й дуже обачно.

- Тихо, обачно! - вигукнув лікар.- Та я б усю їхню братію послав…

- Можете не казати, куди саме,- перебив його містер Браунлоу.- Подумайте краще, чи наблизимось ми хоч на крок до своєї мети, коли пошлемо їх будь-куди?

- До якої мети? - спитав лікар.

- Та довідатись, хто Оліверові батьки, і повернути йому спадщину, яку в нього, коли вірити цій історії, неправдою відібрано.

- А-а,- сказав містер Лосберн, обмахуючи носовою хусточкою своє розпашіле обличчя.- Я мало не забув про це.

- Припустімо,- провадив далі містер Браунлоу,- ми не будемо приплутувати сюди цю бідолашну дівчину і нам пощастить, не наражаючи її на небезпеку, віддати цих негідників у руки правосуддя,- то що нам за користь?

- Принаймні та, що декого з них напевне спровадять на шибеницю, а інших зашлють на каторгу.

- Гаразд,- відповів, усміхаючись, містер Браунлоу,- але вони напевно потраплять туди згодом і без нашої допомоги. Втрутившись тепер, ми випередимо події і вчинимо, як на мене, вельми по-донкіхотському, явно всупереч нашим власним інтересам - в усякому разі, Оліверовим, що, по суті, те саме.

- Яким чином? - спитав лікар.

- А ось таким. Цілком очевидно, що нам надзвичайно важко буде докопатися до правди, якщо ми не поставимо того Монкса на коліна. Тут рада тільки одна - піти на хитрощі й захопити його зненацька тоді, коли поруч не буде отих людей. Інакше, якщо його й заарештують, ми не матимемо проти нього ніяких доказів. Він (судячи з відомих нам фактів) навіть не причетний до жодного грабунку цієї банди. А як його й не виправдають, то хіба що ненадовго засадять до в’язниці - за шахрайство та бродяжництво; а тоді користі нам від нього буде не більше, ніж від будь-якого ідіота, до того ж сліпого й глухонімого, бо ми, звісна річ, не витягнемо з нього ні слова.

- У такому разі,- запально почав лікар,- я знову питаю вас, чи вважаєте ви розумним, що руки наші зв’язані обіцянкою, даною цій дівчині… хай і з найкращих міркувань, та все ж…

- Прошу вас, не турбуйтеся відповідати, люба юна леді,- сказав містер Браунлоу, помітивши, що Роза хоче щось сказати.- Ми додержимо вашого слова. Гадаю, це ніскільки не стане нам на перешкоді. Але, перш ніж зважитися на певні