Похорон богів - Білик Іван

Тепер Хельга хоче сватати за онука оту молоду деревлянську свиню!"

Вже й не відаю, для чого мені все це сказав Блуд, — певно, мав якесь лукавство на оці. Хоч він і не любив свого братка; ладен був позбутись Люта, щоб самому колись умоститись на київському столі. Бо інакше незрозуміле.

А днів за п'ять після цього в мене пущено оту затруєну стрілу. Та ще чим затруєну: квашеним молоком! Од цієї отрути немає рятунку. Стан казав колись, що від квашеного молока він ще не врятував жодного чоловіка. То, вважай, нагла смерть.

Ну, а ще днів за п'ять кличе мене стара й каже:

— Хочу сватати за Святослава твою сестру. Як ти на це дивишся?

Кажу: а чого це ти питаєш мене? Малуша має живого батька.

А стара:

— Я-то скажу твоєму батькові, але боярин Маломир на мене лихий — може впертися. Піди скажи йому ти. Якщо ти сам згоден з нами посвоячитися.

Я давно вже думав про це, а сказав твоїй прабабі, що то річ непроста, мушу все спершу виважити.

Стара знову:

— Оддам твоїй сестрі всю вашу Деревню україну.

Кажу: віддай її тому, в кого її забрала. Велій іскоростенський жупан живий.

Каже: про це марно говорити. Якщо поверну йому іскоростенський стіл, усе почнеться спочатку.

— Тоді, — кажу, — віддай Деревню україну мені. Я житиму з вами у вічному мирі.

А вона сміється й турчить:

— Поки всі землі не стануть однією землею, буде безконечна котора. Один мусить бути князь на всю землю. Один в усій землі народ.

А я кажу до старої:

— Як же це один? Ви ж варяги, а в наших жилах тече інша кров.

А стара мені й каже:

— Всю Русь охрещу, тоді всі стануть одним народом.

Кажу, народ, може, й буде одним, але над народом сидітимуть варяги.

Вона ж знову за своє:

— Якщо видаси свою сестру за мого онука, то в їхніх дітях буде й ваша кров. Твоїм небожатам уже не доведеться ділити людей на варягів та не варягів. Подумай і приходь.

А я вже й без неї думав та передумував.

Мені був відомий задум тієї мудрої змії. Віддасть ніби-то Малуші Деревню землю — ось яка вона, мовляв, княгиня Ольга, добра до нас! А тоді пойме за Святослава деревлянську княжну разом із усею землею. Бо досі було як? Досі Деревня земля була просто загарбана, а відтепер усе ввійде в закон: Малуша мовби сама віддасть Деревлянщину мужеві — як посаг на шлюб.

Так учинив Свенельд із Сіверською землею, так учинила й сама стара, взявши за Дацкою та Ружею Роденську й Новгород-Сіверську землі. Так вона хтіла вчинити й тепер.

Ми з Претичем це вельми добре знали.

Пішов я до старої днів за кілька та й кажу:

— Я згоден. Але наш батько Маломир Нискинич живий — проси Малушу в батька.

Стара аж сичить:

— Твій батько Малко чоловік норовистий! Поговори з ним ти — я вже тобі казала.

Ну, кажу, поговорю...

Поїхав я до батька в Любеч. Кажу йому, так, мовляв, і так, сватає стара Малушу за свого онука Святослава. А тепер уже батько кричить:

— Не буде того ніколи! Щоби дочка велійого жупана деревлянського стала варягові за жону? Та я швидше здохну!

І хоч ти йому що.

Сиджу в Любечі день і другий, а тоді знову кажу:

— Що ж вирішили чинити, батю?

Мовчить, Я вже й так, і так до нього — ані тобі пари з вуст.

Кажу, а чого не бриєте голови й запустили бороду? Колись носили тільки вуса та оселедець на голові...

Тоді він каже:

— Хай оддасть Деревню землю мені, як межи нас був уклад перед одинадцятьма роками, от тоді я, може, й оддам дочку за того її байстрюка.

Кажу батькові:

— Не оддасть. Марно балакати. Я вже і сам їй говорив про це.

Батько каже:

— Тоді хай оддасть тобі!

Кажу: й про це вже говорено — не віддає.

Більше батько ні про що не хотів слухати. Вернувся я до Києва й кажу старій:

— Не хоче бути сватом.

— Що сказав?

— Щоби ти оддала йому або мені Деревлянську землю.

Вона як закихкотить:

— А більше Мал нічого не хоче? Може, йому заодно дати й київський стіл? Він же колись до мене сватався! Скажи йому, що він дурний. Було б тоді брати Київ, коли твій тато повісив Ігоря й полонив увесь його полк. Ми всі думали, що нам уже настав кінець, а дурний Малко прислав не дружину, а старостів. Київ би й перед сотнею ваших боїв не вистояв!.. Отак поїдь і скажи: "Якщо Ольга буде в тебе бояринею, а ти — князем на київському столі, тоді згадуй про якісь уклади. В чиїй руці меч — у того й правда". Так йому й скажи!

Не хотілося мені їхати, бо знав наперед, що скаже батько, та все ж поїхав. Прибув до Любеча днів через п'ять, заходився знову вмовляти, але марно: ні, й край. Кажу батькові:

— Забудьте ви про іскоростенський стіл. Вороття назад немає й не буде. Що вчините голими руками протії такого меча? Злізьте на землю й протріть очі. Було б змагатися тоді, а не слати старостів до баби.

Батько на мене розсердився й аж кричить:

— Так усталила була Жупанська дума! Я до старців казав: "Треба спалити Щекове кубло й пустити попіл за вітром!" А старці речуть: "Ми не щеки й не варяги. Негоже на безборонного йти мечем. Учинімо все за діднім поконом: зашлімо старостів". А їй тільки того було й треба.

Я йому кажу:

— Нащо тепер згадувати, що було б, якби чогось не було? Тепер уже пізно. Даваймо думати про те, як далі жити. А ваше раз по раз обертається на смерть.

— А мені, — каже сердито, — ліпше вмерти, аніж з власної волі йти на таку ганьбу!

Ну, тоді я й сам розсердився:

— Ви вже старий — нажилися на світі, а ми з сестрою ще молоді, нам помирати рано! Та й було б за що, а то ж таки задаремно. Не вельми намахаєшся голим кулаком.

Тепер як згадаю — самого сором бере, але тоді й мене чорти хапали.

Так ми ні до чого й не дійшли.

Повернувся я до Києва й кажу все Прстичеві, а він мені:

— Може, піду я до старої? Сиди тут, а я навідаюсь до княжого двору.

Цілий день висидів я в його дідинці, аж надвечір вертає. Каже:

— Боїться брата стара. Ледве я пробився до хорому, бо Свенельд на мене аж зубом скреготить. Посадить вас стара світлими князями: батькові твоєму дасть Любеч, а тобі — Олевськ. Ну, а сестрі — всю вашу Дерсвню землю. Отож, думаю собі, світлий князь... То вже не малий боярин, світлий князь — таки ж князь. Виторгував Претич. Що то, думаю, старий чоловік!

А тому "старому" заледве тридцять і восьме чи сьоме літо.

Ну, поїхав я до батька втретє й кажу:

— Дає вам стара світлого князя любецького.

А він мені:

— Хай вона вдавиться тим Любечем!

А я мовлю йому:

— А мені дає світлого князя олевського. Ну, ви сидітимете тут, за Дніпром, а я ж буду в нашому-таки Олевську: це ж вам уже не ніщо. Я матиму деревлянський город, а там — що боги пошлють.

Батько каже:

— Відвернувся Дажбог од деревлян.

Кажу: то ще надвоє баба волошила.

Але батько й думати не хотів про це. Отак ми з ним знову розлучились.

А стара в Києві як почула та як заверещить:

— Хай Малко вибирає: або те, що я даю, або поруб! Обридло мені панькатися з тим смердючим кабаном!

Оце вже й вона вивернулась. Пішов я до Претича, кажу:

— Неволя мені з батьком. Ні на що не пристає.

Каже: давай поїдемо вдвох.

Поїхали з ним уже вдвох до Любеча. Батько побачив Претича й аж наче зрадів, хоч вони досі зроду не бачилися. Претич йому розказує за Київ та за нещасних полянських бояр, що їх понищено або позаганяно в ховрашини, попринишкали й сидять, бо ближчі села та городи варяги давно позабирали. Згадав і про боярина Зорича та його сестру — твою дядину Богуславу: Свенельд саме був одібрав і їхнє село Мутижир.

Претич мовить твому дідові:

— Тепер черга моя. Вже нікого не позосталося. Хіба що швагер Вовчий Хвіст захистить...

Батько слухає та сумно покивує головою. Коли ж Претич перейшов на Малушин шлюб, мій батько знову вперся.

Претич каже йому:

— Не позосталося жодного боярина, оце тілько я доживаю своє. Заберуть мій дідинець і витурять у потилицю. А ще певніше — вб'ють. Хто ж довго терпітиме русина, вважай, у самому Києві? Уб'ють, та й край. А ти ще думаєш — брати тобі світлого князя чи ні. Бери й не думай, а там — що боги дадуть. Усе ж наших стане більше: ти, та твій син, та я...

Марно.

Тоді Претич рече:

— А чи ти відаєш, Маломире, з чим прислала нас до тебе стара? Сказала: або шлюб — або ж поруб!

Батько мій аж наче зрадів:

— Ліпше поруб. Радше в порубі догнию, аніж узаконю доброхіть волость находниківі. Коли все й справді так, як кажеш, бодай своєї руки не докладу до того паскудства...

Я бачив у його очах, що батька вже нічим не здвижиш. Мене розібрав жаль. Але чим я міг би спомогти свому батькові? Оцим нужденним мечем? А кому від того стане легше? Батькові чи мені? Тільки ворогам нашим.

І я зважився на своє. Це я був уже давно промислив.

Підходжу до батька й кажу:

— Батю! Послухайте мене! Так уже нам з вами на роду писано, щоб не бути веліїм жупаном ні вам, ні мені — вашому єдиному синові. Я знаю — вам це болить. Але я піду вам на яку загодно роту, найстрашнішим присягнусь: ваш онук буде великим князем, господарем усіх земель, про які нам з вами й не снилося. Буде царем усієї Русі. Та що там царем: хаканом!

Я довго обмислював ці слова. А тепер виказав і дивлюся, що скаже твій дідо. Він довго мовчав, тоді глянув на Претича й на мене та й каже:

— Поклянешся на землі?

— Присягну, — кажу, — чим хочете. Мені немає іншою життя.

Каже:

— Їж землю.

Від його моторошного зору мені аж мороз поза спиною пробіг.

Ото була та присяга, що я тобі про неї казав. Я тоді їв землю. А це можна робити лише раз, бо немає страшнішої роти, як ота земляна...

Вертаємо з Претичем до Києва, аж там переляк: друга жона твого батька породила нараз чотирьох отроків, але один був неживий, другий помер за тиждень, а третій по ньому днів за п'ять. Четвертий також видавався кволим, сама кірочка та кісточки, але потроху вичухався. То був твій середульший брат Ольг.

Твоїй мамці я все сказав тільки після цього приїзду, а вона каже мені:

— Наче я й сама не знаю!

— Хто тобі, — питаю, — сказав?

Каже — княгиня.

Питаю: ну то як ти на це?

А Малуша тільки тепер заплакала. Тоді втерлася та й рече:

— Якщо ти та батя приневолите, то не матиму чого діяти й піду.

Кажу: треба.

Одмовляє — піду.

Питаю: а ти його любиш?

Каже — ні.

Питаю: любиш когось іншого?

Каже — тебе. Й не сміється! Кажу: я тобі рідний браті

— А я, — каже, — тобі рідна сестра. Ріднішого за тебе не маю.

Отак-то було...

В літо 1418-е

від нашестя Дарія,

а від укняжіння Кия в Славутичі-городі 424-е,

а від убивства великого князя Оскола в Києві 24-е,

а від уцаріння Леона й Олександра в Царігороді 19-е,

а від різдва грецького бога Христа 906-е.

Прислав король франкський сла, так Ольгові промовляючи: "Єдина в нас урманська говірка й кров одна.