Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс

- Коли такі молоді, добрі й вродливі дами, як ви,- твердо відказала дівчина,- віддають комусь своє серце, любов може завести їх куди завгодно… Навіть таких, як ви, що мають свій дім, друзів, інших залицяльників, одне слово, усе, чим заповнюється життя. Та коли такі жінки, як я, що не мають надійнішої покрівлі над головою, ніж віко домовини, і ліпшого друга у разі хвороби та й у смертну годину, ніж доглядальниця в лікарні,- коли ми віддаємо свої знівечені серця якомусь чоловікові й дозволяємо йому заповнити собою порожнечу нашого нікчемного життя,- то хто ж може сподіватися, що вилікує нас? Пожалійте нас, пані,- пожалійте за те, що з усіх жіночих почуттів у нас лишилося тільки одне, та й воно не дає спокою й задоволення, а породжує - це просто кара господня! - нові страждання і злочини.

- Тоді,- помовчавши, сказала Роза,- чи не взяли б ви у мене трохи грошей, на які могли б чесно жити, принаймні до нашої наступної зустрічі?

- Жодного пенні! - махнувши рукою, одказала дівчина.

- Не замикайте від мене серця, не відмовляйтесь так уперто від моєї допомоги,- лагідно мовила Роза, підступаючи до неї.- Я щиро хочу зробити для вас якусь послугу.

- Ви зробили б мені найкращу послугу,- відповіла дівчина, заламавши руки,- якби позбавили мене життя отут, на місці. Ніколи ще не почувала я такого жалю, як сьогодні, думаючи про те, хто я така; і було б гарно бодай умерти не в тім пеклі, в якому я живу. Хай благословить вас господь, добра пані, й пошле вам стільки щастя, скільки ганьби я накликала на себе.

З цими словами нещасна заридала й пішла геть, а Роза Мейлі, приголомшена дивним побаченням, схожим скоріше на скороминуще сновидіння, ніж на реальну дійсність, опустилась на крісло, силкуючись дати лад своїм думкам.

Розділ XLI

який містить нові відкриття й показує, що несподіванки, як і біди, ніколи не ходять поодинці

Скрутне становище, в якому опинилась Роза, було для неї справжнім випробуванням. Вона відчувала нестерпне, жагуче бажання розкрити таємницю Оліверового походження і водночас не могла порушити обіцянки - не розголошувати того, що нещасна жінка, з якою вона щойно розмовляла, довірила їй, як юній і чистій дівчині. Слова й поведінка Ненсі зворушили серце Рози Мейлі, і тепер любов до її вихованця злилась з іншим почуттям, таким же щирим і палким,- з бажанням напровадити знедолену людину на путь покаяння й вселити в неї надію.

Вони мали пробути у Лондоні лише три дні, а потім на кілька тижнів поїхати на далекий морський курорт. Була північ - уже минув їхній перший день у столиці. На що їй зважитись? Що можна вдіяти за сорок вісім годин? Або як відкласти подорож, не викликаючи підозри?

Містер Лосберн ще гостював у них і мав залишитися до їхнього від’їзду, але Роза добре знала запальну вдачу цього вельмиповажного джентльмена і могла досить виразно уявити, як він вибухне гнівом проти особи, що викрала Олівера,- тому вона розуміла, що розкрити йому свою таємницю можна тільки тоді, коли її заступництво за Ненсі підтримає якась інша, гідна довіри людина. Ці міркування змушували її бути дуже обережною й обачною і критися від місіс Мейлі, бо та, звичайно, тут-таки кинулась би радитись із шановним доктором. З тих самих причин вона не наважувалась звернутися до когось за юридичною порадою, навіть якби й знала, як це робиться. У Рози майнула була думка шукати допомоги в Гаррі, та в пам’яті виник спогад про їхню останню зустріч, і їй здалося негідним просити його приїхати, коли він, може статися,- від такого припущення на очі їй навернулися сльози,- уже й думати про неї забув і живе собі щасливо та весело.

Збентежена цими думками, Роза цілу ніч не склепила очей, вона схилялась то до одного плану, то до іншого, а потім, знайшовши доводи проти кожного з них, відкинула геть усі. Вранці, знову добре все обміркувавши і не побачивши іншої ради, Роза вирішила звернутись до Гаррі.

«Якщо йому важко буде повернутися сюди,- казала вона собі,- то як же болісно буде мені! Але, можливо, він і не приїде, а відповість листом; а коли й приїде, те старанно уникатиме зустрічі зі мною,- міг же він так повестися перед самим своїм від’їздом! Я аж ніяк не сподівалася, що він на це здатний. А втім, так воно краще для нас обох».

Тут рука її впустила перо, і Роза відвернулась, наче не хотіла, щоб папір, який мав передати Гаррі її прохання, став свідком її сліз.

Вона встигла разів із п’ятдесят узятися за перо й знову покласти його, і все ще обмірковувала перший рядок, не написавши й досі жодного слова, коли до кімнати раптом забіг Олівер, що ходив гуляти під охороною містера Джайлза. Він був такий збентежений, наче з ним сталося якесь нове лихо.

- Чого це ти такий збуджений? - спитала Роза, підводячись і ступаючи йому назустріч.

- Не знаю, з чого й почати. Аж дух забиває… - відповів хлопець.- Боже мій! Нарешті я побачив його, тепер ви переконаєтесь, що я казав щиру правду.

- Я завжди вірила тобі,- заспокоїла його Роза.- Але що з тобою сталося? Про кого ти говориш?

- Я бачив джентльмена… - відповів Олівер, насилу вимовляючи слова,- того джентльмена, що був такий добрий до мене,- містера Браунлоу, про якого я вам так часто казав.

- Де ж ти його бачив? - спитала Роза.

- Він вийшов з карети й зайшов до одного будинку,- відповів Олівер, з радості аж пустивши сльозу.- Я не розмовляв з ним… Не міг заговорити, бо він не помітив мене, а я тремтів так, що не мав сили підійти до нього. Але Джайлз на моє прохання довідався, що він живе в тому будинку. Дивіться,- сказав Олівер, розгортаючи клаптик паперу,- ось тут, тут він живе,- я негайно туди піду. О боже, боже! Який я буду щасливий, коли знову побачу його і почую його голос!

Роза не слухала Олівера, який і далі радісно вигукував щось недоладне,- вона прочитала