Дем'янко Дерев'янко, або Пригоди електронного хлопчика - Бережний Василь

Тільки дивився на чорну ріллю, що лисніла проти сонця.

— Чого це ти замислився, Дем’янку? — спитав Живчик.

— Та згадав те село, де я з’явився на світ. У селі є хороша школа. Отам би мені повчитися, правда?

— То було б незле, — сказав Живчик. — А як те село зветься? Ти щось мені не казав.

— Непитайлівка.

Живчик здивовано подивився на Дем’янка і зупинив тракторця.

— Як-то Непитайлівка?! Я ж тебе по-хорошому питаю!..

— Непитайлівка!

Розсердився Живчик, подумав, що Дем’янко з нього глузує.

— Ага, ось ти який! Теж мені друг…

— Непитайлівка! — знову повторив Дем’янко.

І тут Живчик не втримався. Хіба він міг стерпіти оте глузування?! Замахнувся і стукнув бідолашного Дем’янка, здається, й не сильно, але той аж на яблуні опинився. Зачепився за гілку штаненятами, висить і нога-ми дриґає.

Живчик скочив з тракторця, взявся в боки, задер голову і гукає:

— Так що — Непитайлівка?

— Непитайлівка! — відповідає Дем’янко, метляючись на гілляці. — Непитайлівка Невідомого району! Непитайлівка, Непитайлівка…

Живчик розсміявся.

— Ану тебе! — махнув він рукою. — І як я міг розсердитись? Я й забув, що ти робот. Ти вже мені ви-бач… У тебе щось там заскочило. Тому ти й повторюєш одне й те ж саме, наче зіпсована платівка в радіолі. Та нічого, Дем’янку, я тебе полагоджу! Побіжу по драбину, зніму тебе…

Живчик побіг, а в Дем’янковій голові шугала одна думка: тікати! Скоріше тікати! Живчик ще малий, він навіть не знає, що є таке село — Непитайлівка! То що він там тямить в електронній системі робота? Залізе свої-ми руками в самісінький мозок, що йому зробиш? Розібрати на частини — розбере, а скласти? Та напевне ж не складе! Е, ні, тікай, Дем’янку, поки цілий!

Шарпнувся Дем’янко. Хоч трохи й костюмчика порвав, але таки одчепився й повис на руках. Дивиться, а від будинку вже йде Живчик з драбиною. Роздумувати було ніколи. Дем’янко камінцем гепнув на ріллю. Схо-пився на ноги й кинувся бігти в поле. А там причаївся в густій гіллястій пшениці. Бачив, як Живчик шукав йо-го, чув, як він гукав, але не обізвався.

Журно стало Дем’янкові. Через прикре непорозуміння, він, вважай, втратив друга…

НА ОРБІТІ СУПУТНИКА

Сидів наш Дем’янко у пшениці та все розмірковував, що робити? Куди податися? І так йому закортіло повернутись у свою рідну Непитайлівку! Але де та Непитайлівка? Як до неї дістанешся?

Довго шукав відповіді на таке складне запитання. Навіть не помітив, як підкрався вечір і на небі засвіти-лися зорі-ліхтарики. Схопився. Треба щось робити. Глянув туди, де була майстерня Велетня. А там спалахували то сині, то червоні вогники. З широченних воріт виїжджали на дорогу довжелезні платформи. Он повезли раке-ту, мабуть, запускатимуть, супутника…

В цю мить у Дем’янковій голові блискавицею спалахнула рятівна думка…

Він звівся на ноги і швиденько подався до шляху, вимощеного синіми пластмасовими плитами. А шлях той вів до космодрому.

Що таке космодром, ви ж, певно, знаєте? Це аеродром для ракет. Там яскраво горіли прожектори, Дем’я-нкові спочатку здалося, що туди — рукою подати. Проте довелося тюпати довгенько, І коли він був на місці, височенна ракета вже стояла сторч. І нікого поблизу не було. Мабуть, зараз запускатимуть, і всі люди сховалися в укриття.

"Спізнився! — скрушно подумав Дем’янко. — Хоч би встигнути за щаблі вхопитися!"

Побіг до ракети, а в голові наче молотком вистукує: встигну — не встигну, встигну — не встигну…

Ось уже ракета близько… Дем’янко біжить, мало не падає. А таки добіг! Ухопився за щабель на ракеті, підтягнувся і далі поліз, як по драбині.

Коли це раптом наче грім ударив! Ракета здригнулась, ожила і почала підійматися вгору, все вище й ви-ще… А внизу вирувало полум’я.

Глянув Дем’янко Дерев’янко вниз — усе подаленіло. І космодром, і стрічка шляху, і Велетнева майстер-ня — усе відпливло в далечінь, а потім і зовсім зникло. Внизу були тільки хмари. А згодом і хмар уже не стало видно, — ракета летіла в космічному просторі.

Дем’янко дістався по щаблях аж до кулі з якимись штирками. Лежала вона в заглибині — як зернина в стручку. Ану, скільки штирків? Один, два, три…

Не встиг Дем’янко полічити, як щось клацнуло, штовхнуло знизу й викинуло і кулю-супутника, і його! Викинуло у космічний простір. Здавалося, що ракета завернула кудись убік, а Дем’янко повис із супутником над безоднею.

Що ж сталося?

Це ракета винесла супутника на орбіту і пустила його самостійно подорожувати навколо Землі. Дем’янка також викинуло на орбіту супутника!

— Живчику! — загукав Дем’янко. — Жив-чи-и-ку-у!

Але навіть сам не почув свого голосу. Бо тут, у космічному просторі, нема повітря — значить, і звуків нема. Кричи, хоч лусни, і ніхто тебе не почує.

Що ж робити?

Десь далеко-далеко сяяли зірки… Унизу голубіла велика-велика куля. То — Земля. На ній — люди. І во-ни, безперечно, спостерігають за супутником. І Головань та Рукань теж. Може, хлопці і його помітять, га? Звід-ти, з Землі, він теж, мабуть, блищить, як маленька зірочка… Пролітатиме над Непитайлівкою, і вони побачать його!

Отак Дем’янко Дерев’янко несподівано-негадано став супутником Землі. Земну кулю він облетів за яки-хось півтори години. А на Землі дивувалися: звідки взявся ще один супутник?..

Там, у Непитайлівці, дні змінювались ночами, а Дем’янко все кружляв по своїй орбіті…

ЯК ВИПАДОК ДОПОМІГ ДЕМ’ЯНКОВІ

Спочатку Дем’янко Дерев’янко рахував свої оберти навколо Землі. Та коли дійшов до п’ятдесяти — пе-рестав. Бо йому набридло. Скільки він буде отако кружляти? Мабуть, уже всі й забули про бідолашного Дем’янка… Думка про те, як спуститися на Землю, не давала бідоласі спокою. Чого він тільки не робив: і нога-ми дригав, і руками розмахував, сподіваючись, що це допоможе йому змінити напрям польоту. Але де там! Як летів, так і летить…

І хтозна, скільки довелося б Дем’янкові отак кружляти довкола Землі, коли б не один випадок. Звичайні-сінький, нічим не визначний випадок. І статися він міг значно раніше. Але так воно вже судилося…

Дем’янко летів над Землею і все розмахував руками, хоча й переконався, що це не допоможе йому спус-титися. Тут, на такій височині, хмари не заступали Сонця, і воно щедро наснажувало його батареї енергією. Треба було хоч якось витрачати її. І саме в цих безглуздих рухах Дем’янко і вбачав вихід. То поплеще себе по стегнах, то по животі… Але ось він ненароком ляснув себе в груди.

І… Що це? Тієї ж миті, коли рука торкнулася грудей, під нею щось клацнуло, і Дем’янко одразу ж сприй-няв цілком голосне, виразне:

Бі-біп… Бі-біп…

То були радіосигнали супутника. Це він подавав свій голос. Гарячково запрацював Дем’янків електро-нний мозок. Ага, так-так… Пригадав, у нього ж є чудова радіостанція з напівпровідників. Про це подбали непи-тайлівські хлопці. А тепер ось випадково, цілком випадково він увімкнув її і слухає голос супутника.

Бі-біп… Бі-біп… — линули сигнали з космосу.

"Супутник подає сигнали, певне, для того, щоб його почули на Землі, — міркував далі Дем’янко. — У мене також є передавач. Отож і я можу подати на Землю звістку про себе. Невже не почують?"

Він одразу ж почав налагоджувати свого передавача.

— Земля! Земля! Я електронний хлопчик… Звуся Дем’янко Дерев’янко… Викликаю Руканя, Голованя, Андрійка… Непитайлівку…

Ті, що прийняли ці сигнали на Землі, дуже здивувалися. Який хлопчик? Звідкіля? Що за Непитайлівка? Хто такі Головань і Рукань?

А Дем’янко вів далі:

— Дорогі друзі! Я випадково потрапив на орбіту супутника… Допоможіть спуститися на Землю!

Це було зовсім не зрозуміло. Хлопчик на орбіті супутника — що за жарти? Як він міг туди потрапити?..

Отак, безупинно кружляючи навколо Землі, Дем’янко подавав і свій радіоголос, ні на мить не втрачаючи надії, що його почують і порятують.

А НА ЗЕМЛІ, В НЕПИТАЙЛІВЦІ…

Уже кілька днів кружляв отой супутник навколо Землі, а Головань з Руканем ніяк не могли вибрати часу, щоб подивитися на нього. Бачите, коли б це перший супутник, а то скільки їх уже запустили! Запуск супутників став тепер звичайнісінькою подією. Та що там супутників! Вже не одна людина злітала в космос! Уже автома-тичні станції побували на Місяці, Венері, сягнули до Марса… Але як би воно не було, хлопцям усе-таки закор-тіло подивитись і на цього супутника. Якось у суботу в них випала вільна часинка, і вони, прихопивши біноклі, побігли до повітки. Надумали залізти на стріху і звідти спостерігати небесного мандрівника.

— А де ж драбина? — спитав біля повітки Головань.

Рукань нічого не відповів, тільки зверхньо глянув на друга. Біля самісінької повітки росте товстелезний берест, а йому, бач, драбину подавай! Хлопець обхопив дерево руками й ногами і швидко поліз угору. А там ступив на стріху, став на коліна і порачкував на самісінький гребінь. За ним подався й Головань.

Посідали хлопці, сопуть. Тоді Головань подивився на кишенькового годинника — це він у батька взяв — та й каже:

— Через дві хвилини з’явиться. Щоб не проґавити, давай так зробимо: ти дивися он туди (показав на го-род), а я туди (показав у бік шляху).

— Гаразд, — погодився Рукань.

Попритуляли біноклі до очей. Дивляться на синій шовк неба, на тьмяніюче золото обрію. Нашороши-лись. Нічого поки що не видно. Хлопці мовчать. Коли це раптом Головань як закричить:

— Бачу! Бачу! Аж два…

— Що "два"?

— Два супутники!

— Тобі що — двоїться в очах?

— Дивись! Дивись! — не вгавав Головань. — Два супутники, а за ними ракета-носій…

Рукань повернув свого бінокля у той бік, куди показував Головань, шукав, шукав і нічого не побачив.

— Ну ти й штукар! — сказав він докірливо. — Два супутники… У повідомленні тільки про один говори-лось.

— Точно, два!

— Не вигадуй.

— Хто, я вигадую?!

Головань підвіеся. Проти нього стояв Рукань. Стисли кулаки.

— Скажи своєму Андрійкові, — процідив Рукань, — може, він повірить!

Невідомо, хто перший поліз у бійку. Через мить їхні руки сплелися, друзі намагалися ехопити один одно-го за барки. Та хіба можна довго борюкатися на стрісі? Як тільки хлопці втратили рівновагу — сила земного тяжіння вхопила їх невидимою рукою і покотила, покотила вниз. Орбіта їхнього польоту була короткою — від стріхи повітки до поверхні земної кулі. Бебехнулись вони в город, у картоплю. Добре, що грунт м’який, розпу-шений. І наші забіяки лишилися цілісінькі, неушкоджені…

Наступного вечора нерозлучні друзі не вийшли на побачення.