Хазяїн - Карпенко-Карий Іван
Єсть чим хвалитись! Для чого ж ти орден почепив?
Пузир. Заслужив — і почепив!
Золотницький. Шмаровоз! Хоч би уважив на те, що я сватом; сказав би: подумаю і дам одповідь, а то як чабан обійшовся з освіченою людиною. Нога моя не буде у тебе… я зараз їду.
Пузир. Як завгодно. Віддайте ж мені гроші за халат.
Золотницький. Я вишлю їх на пам'ятник Котляревському, бо ти з губи зробив халяву: обіщав і не вислав.
Пузир. То всі сто карбованців?.. Що ви? Нехай бог боронить! Я за десять карбованців такий хрест йому поставлю з свого дуба, що за верству буде видко!
Золотницький. Став собі, а я сто карбованців вишлю в Полтаву.
Пузир. Пропало сто карбованців ні за цапову душу.
Входе Феноген.
Феноген. Коні запряжені в бігунки і шарабан давно.
Пузир (до Золотницького). Поїдемо ж хоч подивимось копи.
Золотницький. Їдь сам.
Пузир. Як сам, то й сам. (До Феногена.) Винеси шапку.
Феноген. Шапка в прихожій.
Пузир. Так не поїдете?
Золотницький. Iди ти к чорту, мужик!
Пузир. I чого б я сердився, наче Калинович ваш рідний син.
Золотницький. Щоб ти знав.
Пузир. Як? Незаконний?
Золотницький. Дурак!
Пузир. Оце й ви гірше мужика: у моїй хаті лаєтесь!
Золотницький. Я не хочу з тобою балакать. Скажи, Феноген, щоб скоріше коней подавали.
Пузир. Так нехай шарабан розпряжуть. Я поїду сам в бігунках.
Феноген вийшов.
Прощайте! (Подає руку.)
Золотницький одвернувся.
(Пузир здвигнув плечима.) Як завгодно. (Вийшов.)
ЯВА XIV
Золотницький, а потім Соня і Калинович.
Золотницький. Уперта шельма, а ще до того роздратований.
Входять Соня і Калинович.
Ні приступу. Треба нам їхать зараз.
Калинович. I я тієї думки, мій од'їзд найскоріше заспокоїть тата.
Соня. Без обіда як таки можна?
Золотницький (до Соні). Що ж робить, оставатись не можна. Послідня проба не удалась, а ви себе, Софіє Терентіївно, не видавайте.
Соня. Я дуже стривожена. У мене так нерви витягнуті, що я ледве сльози здержую.
Калинович. Чого ж плакать, Софіє Терентіївно, я думаю, що ваше давнє рішеніє від такого повороту не перемінилось?
Соня. Не тілько не перемінилось, а виросло, окріпло.
Калинович. I мені більше нічого не треба. Правду кажучи, ми таки самі винні: дуже раптом насіли на тата, і тепер мені жаль його — він правий по-свойому!
Соня. А ми по-своєму!
Калинович. Так, бачите, шанси нерівні: поле битви зостанеться за нами; а тато, ображений вкрай, потеряє всі свої мрії… Його становище далеко гірше!
Золотницький. Само собою, краще б було і йому, й вам, коли б все сталось по згоді, ну, а коли згоди нема…
Соня. I коли її через два тижні я не добуду, то приїду в город, і ми повінчаємось.
Калинович (цілує її руку). Гніздечко у мене готове — тихе, приютне, світле — і жде голубку; будьте ж спокійні!
Входе Феноген.
Феноген. Коні готові.
Золотницький. Ходім попрощаємось з мамою.
Соня. Не будемо їй нічого говорить!
Золотницький. А причину од'їзду придумаємо.
Вийшли.
ЯВА XV
Феноген, а потім Маюфес.
Феноген. Ая таки угадав: цей голодранець свата нашу Соню. Ні, брат, не в ті взувся.
Входе Маюфес.
Маюфес. Здоровенькі були!
Феноген. А, Григорій Мойсєйович.
Чоломкаються.
Маюфес. Що це у вас з іменин так рано гості розїжджаються, чи не дізналися про діло?
Феноген. Яке діло?
Маюфес. Я ж вам писав, що Петро Тимофійович в острозі, а тепер слідователь по важним ділам посадив у острог таких хазяїнів, як Зенделевич і Петренко!
Феноген. Ой, і Петренка посадив?
Маюфес. Положим. Петренко дав двісті тисяч залогу, а Зенделевич сидить. Я думаю, що доберуться і до Терентія Гавриловича.
Феноген. А хазяїн же при чім?
Маюфес. Дванадцять тисяч овець взявся сховать від кредиторів.
Феноген. А хто ж це докаже? Купив.
Маюфес. Ну, коли мені заплатять, я можу мовчать, але гроші за продані вівці по книгам Михайлова не показані, — треба заплатить шістдесят-сімдесят тисяч!
Феноген. Заплатить — і край.
Маюфес. А поки там що — погано. Якби другий слідователь, а то, страшний чоловік… Він хоче всіх залякать; поки заплатить, поки все виявиться — пожалуйте в острог.
Феноген. От тобі й маєш! Невже ж Терентія Гавриловича можуть у острог?
Маюфес. Можуть. Погане діло. Я приїхав навмисне побалакать. А де ж Терентій Гаврилович?
Феноген. Поїхав копи оглядать. А наше діло як?
Маюфес. Давайте розписку, що в случае покупки імєнія ви мені платите п'ятсот рублів, і я вас повезу в імєніє. Ай імєніє, ай імєніє! Ето што-нібудь особенного!
Вбігає Парубок.
ЯВА XVI
Парубок, Феноген і Маюфес, а потім Марія Іванівна і Соня.
Парубок. Феноген Петрович, нещастя!
Феноген. Що там таке, хто-небудь повісився знову?
Парубок. Хазяїн пробі кричать. Упали і не можуть піднятись. Побіжу рятувать.
Феноген. На килим! Беріть ті носилки, що гній виносять з конюшні, і бігом туди, я зараз.
Парубок вийшов.
(У двері.) Марія Іванівна, Софія Терентіївна! (До Маюфеса.) Зайдіть, будь ласка, у контору, я вас покличу.
Маюфес. Можна. (Пішов.)
Феноген. О господи, що за феральний день!
Входять Марія Іванівна і Софія Терентіївна.
Марія Іванівна. Що тут сталось?
Соня. Де тато?
Феноген. Поїхали копи оглядать та на царині, кажуть, упали, не можуть встать. Люде побігли вже туди, а я зараз послав носилки и сам піду.
Марія Іванівна. О господи, що це таке?
Соня (до Феногена). Мерщій ідіть і ви до татка!
Феноген пішов, і Марія Іванівна за ним.
Треба зараз у город послать за лікарем. Може, ногу зламав. Напишу Iвану Миколайовичу записку, щоб зараз лікар приїхав. (У двері.) Мишка! Скажи, щоб запрягли шарабан.
Входе Марія Іванівна.
Марія Іванівна. Не видно!.. О господи! Що з ним трапилось, хоч би довідатись… Що ти там, доню, пишеш?
Соня. Послать треба за лікарем, а поки виявиться, що там, та поки коні запряжуть, записка буде готова; тут кожна хвилина дорога, може, перелом, нехай бог боронить.
Входе Феноген.
Ну, що?
Феноген. Несуть. Стогнуть тяжко!
Марія Іванівна. Що з ним, що? Не чув?
Феноген. Вони поїхали полюбоватись на копи і отут, зараз за ровом, побачили біля кіп чиїхсь гусей, що смикали копу; прудко під'їхали до гусей, схопились з бігунків і погналися за гусьми, та спіткнулись через ритвину і сильно упали.
Чуть стогін: "Ой, ой!"
Соня (до Феногена). Нате записку, зараз за лікарем. Феноген вийшов. Входить Пузир, опираючись на двох робітників.
ЯВА XVII
Пузир, Марія Іванівна і Соня, а потім Феноген. Марія Іванівна і Соня помагають Пузиреві.
Пузир. Ой, ой! Тихо! Ой! Мабуть, щось всередині порвалось. Ой, ой! Як дихну, неначе ножем ріже по животу, ой!!
Соня. Я посилаю зараз за лікарем, тату!
Пузир. Не треба. Фельшара краще… Ой… фельшара, лікаря не треба.
Садять на диван. Входе Феноген. До Соні тихо: "Послав". Робітники вийшли.
Феноген, ой! Я бачив, що у двір їхав Маюфес, де він?
Феноген. Тут.
Пузир. Посадили?
Феноген. Не питав.
Пузир. Поклич… Покли… ой! Поклич!
Феноген. Хоч одпочиньте.
Соня. Таточку, нехай потім, вам важко говорить.
Пузир. Поклич!
Феноген (іде). Що його робить? Григорій Мойсейович ще гірше розтривоже… Треба самому сказать. (Вертається.)
Пузир (через сльози). Чого ж не йдеш? Не муч, клич!
Феноген (про себе). Що буде, то буде — однаково, скажу… Та я сам все знаю!
Пузир. Говори… Посадили?
Феноген. Посадили!
Пузир. О-о-о!
Марія Іванівна. Боже мій! Що з тобою?
Пузир. Ох, погано!
Завіса.
ДIЯ ЧЕТВЕРТА
Кімната та ж.
ЯВА I
Соня, Фенoген, Марія Іванівна і Пузир.
Соня (одчинивши обидві половини дверей, стоїть на порозі. Після паузи). Помалу, помалу…
Марія Іванівна і Феноген ведуть Пузиря під руки і садовлять у крісло, обложивши подушками.
Таточку, голубчику, краще б ви лежали. Лікар говорив, що вам потрібен спокій, щоб вас ніщо ані крапельки не тривожило!
Пузир. Хазяйство, дочко, не можна лежать.
Соня. Здоров'я дорожче хазяйства.
Пузир. Мені легше.
Соня. То й добре, а як розтривожите себе ділами, то знову буде гірше.
Пузир. Поки не зроблю всіх розпорядків по хазяйству, то ще гірше тривожусь… Я не довго… Побалакаю об важнім ділі і ляжу. Доню! Напиши Петру Петровичу, щоб приїхав. Він сердиться на мене, а ти напиши: при смерті, хоче помириться.
Соня. Я вже, тату, написала.
Пузир. Хіба ти думаєш, що я справді помру?
Марія Іванівна. Господь з тобою… Ніхто не думає. Що ж з нами, сиротами, станеться, а з хазяйством? Краще нехай я помру.
Пузир. Годі, стара! Я так спитав. Я й сам знаю, що не вмру. Рано ще, рано — хазяйство не пускає.
Соня.
